Мені було дуже кумедно слухати, як Сева, мій чоловік, диктує мені свої абсурдні умови, а його мама, Поліна Олексіївна, підказує йому текст, як суфлер. Я уважно вислухала ультиматум чоловіка, вдихнула глибше й пояснила йому, хто в моєму домі є господарем. Виявилося, що це зовсім не Всеволод, як він легковажно думав.
— Це що, шпалери? — обурювалася Поліна Олексіївна, розглядаючи рулони, які ми тільки що принесли з магазину. — Це якась нісенітниця! Лідія, ти вибирала? Узнаю твій без смаку почерк. Скільки разів вам говорила — візьміть мене в магазин, я б дала вам кілька корисних порад. Самі знаєте, у мене бездоганний смак.
Я тихо посміхнулася. «Бездоганний смак…». Якщо подивитись на ремонт у квартирі Поліни, який уже має 25 років, то можна собі уявити, що б вона для нас вибрала.
— Що це?! — знову закричала свекруха, вказуючи сухим пальцем на фотографію, що лежала на ящиках. — Що це за шафи?
— Це сучасна й стильна стінка, ось що це, — гордо відповіла я. — Н називається «Елегант-М», наймодніший тренд цього сезону.
— Це не стінка, це паркан! — продовжувала розвивати свою думку Поліна. — Я дивлюся на фотографію і бачу якийсь маленький паркан, а не добротну поліровану стінку в п’ять секцій під стелю.
— Поліна Олексіївна, — з захопленням почала я. — Ваші поліровані стінки під стелю — це пережиток минулого, архаїка, розумієте? Зараз в моді мінімалізм, коли залишається багато простору. Достатньо, щоб в центр поставити телевізор, для речей є шафа. Ергономіка чистої води!
— Ти мені зуби не заговаривай! — сплеснула руками Поліна. — Синок, ну хоча б ти поясни своїй благоверній, що вона зіпсує нашу квартиру…
Тут Поліна зрозуміла, що сказала зайве й замовкла, перевела розмову на іншу тему. Я насторожилася. Про яку «нашу» квартиру вона говорить? Квартира моя і тільки моя. Мені її подарувала тітка Валя, яка є моєю хрещеною матір’ю.
— Лідуся, ти мені як рідна дочка, — якось сказала мені улюблена хрещена. — Я вирішила підписати цю свою «двушку» на тебе, сама поїду в село, мені радять більше дихати свіжим повітрям, а в Синьоглазово — яка краса! Як тільки вирішу всі юридичні питання, можете з Севою оселитися.
Такий жест тітки був як не можна до речі, ми з чоловіком одружені вже чотири роки, а все ще метушимося по орендованих квартирах, не вистачає грошей на перший внесок. Ми маємо досить непогану роботу, але заощадити поки не виходить. Дякую тітці Валю, виручила…
— Це що, плитка кафельна?! — пролунав голос свекрухи з ванної. — Це ж крокодил якийсь, а не плитка… Навіщо цей нарочито зелений колір? Моєшся в ванній, ніби всередині алігатора опинився.
— А ви часто буваєте всередині крокодила? — усміхнулася я. — Так добре знаєте всі деталі, ніби вас алігатор нещодавно виплюнув.
— Севочка, чому твоя дружина хамить твоїй мамі? — знову почала свою тираду Поліна. — Навіть твій батько, царство йому небесне, не міг собі такого дозволити. Поясни їй, а то я за себе не ручаюсь.
Чоловік стояв, не знаючи, кого слухати. Він у мене такий, звик ходити на поводу у мами, що вона скаже, те й робить. Я навіть дивуюсь, як він погодився з моїм вибором в магазині, не став дзвонити мамі і уточнювати.
— Поліна Олексіївна, ми ж домовлялися, що ви не будете нам заважати з ремонтом, а допоможете з приготуванням їжі, — нагадала я матері чоловіка. — Скоро обід, а ще нічого не готово. Може, ви підете на кухню і щось нам приготуєте? Там повний холодильник продуктів, вибирайте, що вам до душі. Покладаюся на ваш кулінарний смак, цілком і повністю.
Поліна Олексіївна насупилася, але пішла готувати обід. З кухні було чутно, як вона бурчала.
Ми з чоловіком продовжили здирати старі шпалери, а через 15 хвилин свекруха покликала нас на кухню:
— У мене все готово! Ідіть мити руки, обід на столі.
— Пельмені?! Ви серйозно? — здивувалася я. — Ви ж нас «лякали» обідами по вищому розряду, а по факту пхаєте нам варені напівфабрикати, які я в крайньому випадку купила. Ще й без сметани, ви ж знаєте, що я з майонезом не дружу…
— Розумна, так? — здулася Поліна Олексіївна. — Їж, що дають. Пельмені їй не подобаються…
— Мені скоро йти треба, скоро по «Домашньому» почнеться «Величний вік», я не можу його пропустити.
— Так можна було взагалі не приходити, — відповіла я. — Пельмені я й сама б зварила.
Але Поліна вже цього не чула. Вона в коридорі вдягала своє пальто:
— Завтра у нас неділя? Чудово. Я прийду раніше, десь о сьомій.
— О котрій?! — одночасно здивувалися ми з чоловіком. — Це ж дуже рано.
— Хто рано встає, той далі йде, — настановчо відповіла Поліна Олексіївна. — Молодь дрібніє. Я в ваші роки і на город, і на дачу, на собі мішок капусти тягла, як віл.
— Мама, не фантазуй! — втрутився Всеволод. — У нас дачі взагалі ніколи не було…
— Ти малий був, не пам’ятаєш, — відповіла Поліна.
Вона пішла, а в мене на душі залишився неприємний осад, так завжди буває після візитів свекрухи. Вона має якусь дивну енергетику, як любить казати мій батько.
Батьки вирішили не відставати від тітки і повністю оплатити наш ремонт, для цього батько навіть гараж продав. Поліна заявила, що не крутить мільйонами, ніби мої батьки мільйонери! Вона сказала, що буде допомагати нам добрими порадами та візьме на себе приготування їжі, щоб я не відволікалась від ремонту.
— Делікатесів не обіцяю, але їсти ви будете смачно, — похвалилася Поліна. — Моя сусідка якраз нові рецепти дала з своєї фірмової записної книжки.
І що ми побачили насправді? Пельмені й майонез? Ні, такий хід справ мені явно не подобається… Наступного дня нам хотілося трохи поспати, набратися сил перед робочим тижнем, але Поліна прийшла, як обіцяла. Причому вона принесла не порожні руки — принесла два допотопні половики. Знаєте, такими ще 50 років тому застилали підлогу в сільських хатах.
— Що це?! — жахнулася я. — Куди це можна постелити, крім сходової площадки?
— Ти що? — насупилася свекруха. — Це мені від моєї мами половики дісталися, від бабусі Севи. Вони дуже гарно виглядатимуть у коридорі або на кухні.
— Я поперек підлоги ляжу, не дам вам зіпсувати покриття, — заявила я. — Хіба ви не бачите, що ми поклали ламінот?
— От що б я не запропонувала, ти все сприймаєш в штики, Лідіє, — буркнула Поліна. — Сева, хоча б на балконі застели підлогу! Пожалій старшу людину — через весь місто тягла їх.
Я махнула рукою, нехай поки лежать, потім, коли буде час, винесу ці половики до контейнерів. Або попрошу чоловіка.
— Телевізор у вас хороший, — похвалила Поліна. — Сева, чому ти мамі такого не купиш? Ось якби був султан Сулейман — у повний зріст!
— Мамулю, він майже сто тисяч коштує, — відповів чоловік. — І потім, ти навряд чи в ньому розберешся, це ж смарт-телевізор.
— Це ще що за птиця? — здивувалася Поліна. — Який такий смарт?
— Слово «смарт» в перекладі з англійської означає «розумний», — терпляче почала пояснювати я. — Цей телевізор в основному для доступу в Інтернет, розумієш?
— І для чого це баловство? — не зрозуміла Поліна. — Сто тисяч віддали, щоб в Інтернеті сидіти?
— Ось, дивіться, — вирішила я, що краще один раз показати, ніж пояснювати. — Подивіться серіал «Величний вік», всі серії, починаючи з першої, — сказала я і натиснула на пульт.
Наш «Філіпс» видав характерний звук, і перед свекрухою одразу з’явилися всі серії її улюбленого серіалу. Вона, наче зачарована, сіла навпроти і так більше до вечора не вставала, на наше велике щастя.
Як ви вже, мабуть, здогадалися, обід у той день готувала я сама. Поліна Олексіївна не відривалася від телевізора ні на хвилину. Я подумала, що в будь-якій неприємній ситуації треба просто включити свекрусі її улюблений серіал, і тиша нам гарантована.
Так ми не поспішно зробили ремонт. Я вирішила влаштувати щось на кшталт новосілля, але батьки не змогли приїхати, бо поїхали в санаторій. Зате Поліна Олексіївна підтримала цю ідею, навіть запропонувала свою допомогу. Я м’яко їй відмовила, сказавши, що впораюся сама, тим більше людей майже не буде.
Я різала салати, наспівуючи собі під носа, ще не знаючи, який неприємний сюрприз приготували мені чоловік і його мама. Коли ми сіли за стіл, Поліна нас привітала, а потім слово взяв мій чоловік.
Почувши його палку промову, я мало не впала зі стільця.
— Твою квартиру треба оформити на мою маму, вона нам допомогла з ремонтом, — заявив чоловік.
— Чудовий тост, — пробурмотіла я. — Ви з Поліною Алексеєвною давно такий план вигадали? Шепочетесь за моєю спиною?
— Ну… — зам’явся Сева. — Около тижня точно…
— І чому ми повинні оформити квартиру на твою маму? — мені було смішно і водночас сумно. — Які права на це житло має Поліна Олексіївна?
Як відомо, всі дурниці люди говорять із найсерйознішим виглядом. Так зробив і мій чоловік. Він заціпив мудру міноту і мовив:
— Мама надала нам справжню безцінну допомогу. Вона забезпечувала нас усім необхідним під час ремонту.
— Сева, скажи відверто, ти сам віріш, в те, що кажеш? — розсміялась я. — Її вистачало хіба що на яєчню, в кращому випадку на пельмені. Не пам’ятаєш?
Поліна почала голосно стверджувати, що я не права, що в цьому житті я повинна бути вдячна лише їм, тобто чоловіку та коханій свекрусі. Моє терпіння вистачило рівно на п’ять хвилин цього захопленого спічу.
— Знаєте що, мої дорогі? — різко встала зі столу. — Дякую за допомогу з ремонтом, але квартира залишиться моєю, згідно з усіма документами. Якщо вам не підходить цей розклад, вас тут ніхто не тримає, я відзначу новосілля одна.
Сева взяв маму під руку, вони вирушили додому, дуже ображені. Тієї ночі я не могла заснути, хоча й наступного дня потрібно було йти на роботу. Я зважувала «за» і «проти», але йти на поводу у чоловіка та його мами категорично не збиралася.
Минуло два дні, Сева не заходив, не телефонував, взагалі жодних знаків життя. Але в середу ввечері пролунали телефонні дзвінки. Це був чоловік.
— Ну треба ж, — здивувалася я. — Я вже вирішила, що ти залишив мені всі свої речі на довгу пам’ять. Навіть думала зробити меморіальний куточок у спальні. Чим завдячую?
— Ми з мамою подумали і вирішили дати тобі ще один шанс, — важливо сказав Сева. За його спиною чувся тихий шепіт свекрухи.
— Скажи, що пробачаємо її на перший раз, — підказувала Поліна. — Мовляв, не образимося, якщо вона зробить все, як ми скажемо.
Ні, ну ви чули?! «Ми скажемо»… Це вже вища ступінь самовпевненості.
— Привіт, Поліно Олексіївно, — ангельським голосом мовила я. — А чому це ви за спиною сина ховаєтесь? Не смієте мені самій озвучити ці абсурдні ідеї?
Поліна замовкла, на іншому кінці телефону почулися якісь звуки, наче мишачі рухи. Потім слово взяла свекруха, вже колишня, принаймні в моїх думках.
— Ти розумієш, що дуже ризикуєш? — нахлинула на мене Поліна. — Сева з тобою розстане, де ти ще такого молодця знайдеш?
— Ви хотіли сказати — маминого синочка? — парирувала я. — Я краще буду одна, ніж з ким попало. Омар Хайям, до речі, запам’ятайте ці слова.
— Не засипай мені голову кальмарами, — неохоче відповіла Поліна. — Говори, згодна чи ні?
— Звісно ж, ні, — відповіла я. — Нехай ваш син забирає свої речі, через два дні я зміню замки, він ніколи в житті не потрапить до цій квартиру, так йому й передайте.
Що тут почалося! На мене посипалися такі потоки бруду, що трубка нагрілася і почала диміти. Я вирішила припинити цю неконструктивну розмову, все одно це ні до чого доброго не призведе.
Ми з Севою розійшлися, він почав пред’являти якісь свої права на частину квартири. Я змогла довести, що він може розраховувати тільки на дірку від бублика. Поліна та Сева залишилися при розбитому кориті, як пушкінська бабуся з «Золотої рибки».
Господи, як добре, що в нас з цією людиною немає спільних дітей! Я допускаю, що батько Севи також такий же нікчемний, як і чоловік. Але не було б лиха без добра. Не пройшло й півроку, як я зустріла чудового чоловіка, повну протилежність Севі. Впевнена, що все в нас буде добре, інакше й бути не може.
