— Ти знову переставила мою сковорідку, Катю?
Голос свекрухи, Валентини Сергіївни, різав повітря, мов лезо. Він в’їдався у стіни кухні, просочувався в дерево стільниці, і навіть малюнок на плитці, здавалося, тьмянів від нього.
Катя повільно озирнулася від мийки, витираючи руки об фартух. Сковорідка — важка, чавунна, свекрушина реліквія — стояла на найдальшій конфорці, туди Валентина Сергіївна поставила її зранку. На своє, як вона вважала, єдине правильне місце.
— Я її не чіпала, Валентино Сергіївно.
— Не чіпала, кажеш. А хто тоді? Домовик? — свекруха скривила губи у посмішці, її пронизливий погляд ковзнув по кухні. По улюбленій Катиній кухні, що давно перетворилася на поле бою, де Катя програвала битву за битвою.
Скрізь відчувався чужий, нав’язливий порядок. Банки з крупами стояли не за алфавітом, як любила Катя, а за зростом — наче солдати на плацу. Рушники висіли не на гачках, а перекинуті через ручку духовки, що доводило Катю до тихого розпачу. Дрібний, задушливий хаос, який маскувався під показну ідеальність.
— Я ж просто спитала, — Валентина Сергіївна взяла з тарілки огірок і демонстративно голосно хруснула. — У своєму домі, сподіваюся, я маю право запитати.
«У своєму домі». Цю фразу Катя чула по десять разів на день. Хоч квартира належала Олегові, її чоловікові. Їхня з Катею квартира. Але свекруха поводилася так, ніби це її родовий маєток, а вони з сином — лише тимчасові мешканці.
Катя промовчала. Сперечатися з нею — все одно, що бити головою в стіну. Вона повернулася до миття посуду. Вода тихо дзюрчала, змиваючи мильну піну і її непролиті сльози.
Увечері прийшов Олег. Чоловік. Син. Він поцілував матір у щоку, потім побіжно, майже формально, торкнувся губами Катиних волосся.
— Втомився, як собака. Що на вечерю?
— Картопля з куркою, — відповіла Катя, не відриваючись від плити.
— Знову? — одразу озвалася Валентина Сергіївна зі свого «посту» на табуреті. — Олежку, синочку, я ж тобі казала — тобі треба справжнє м’ясо. А вона тебе одним сиром годує, скоро прозорий станеш.
Олег втомлено зітхнув і пішов у кімнату. Він ніколи не втручався. Його позиція була проста й зручна: «Це ваші жіночі справи, розбирайтеся самі». Він не бачив війни. Лише дрібні побутові сутички двох жінок, яких нібито однаково любив.
Пізніше, коли вони залишилися на кухні вдвох, Валентина Сергіївна підійшла до Кати впритул. Від неї пахло дорогими парфумами і ще чимось важким, владним.
— Послухай мене, дівчинко, — прошипіла вона так, щоб Олег не почув. — Ти тут ніхто. Просто додаток до мого сина. Інкубатор для моїх майбутніх онуків, не більше.
Вона взяла серветку і гидливо витерла неіснуючу пляму.
— Запам’ятай раз і назавжди: твоє місце — біля моїх ніг. Ти прислуга, і не більше.
Саме в цей момент її обличчя дивно перекосилося. Правий кутик губ поповз униз, рука з серветкою безсило впала. Валентина Сергіївна похитнулася і повільно сповзла на підлогу.
У лікарняному коридорі пахло стерильністю і чужим горем. Олег сидів, обхопивши голову руками.
— Інсульт… Лікар сказав, тепер потрібен постійний догляд. Права сторона паралізована.
Він підвів на Катю почервонілі очі. В них не було болю — лише роздратування і холодний розрахунок.
— Катю, я не зможу. Робота, ти ж знаєш. Це тепер повністю на тобі. Ти ж дружина — це твій обов’язок.
Він говорив це так, наче передавав їй естафету у забігу, з якого сам щойно зійшов.
Він буде приходити. Відвідувати. Контролювати. А вся чорна, щоденна робота ляже на неї.
Катя дивилася на нього і вперше за багато років не відчувала нічого. Ні жалю, ні образи. Лише порожнечу. Вигоріле поле.
Вона кивнула.
Повернувшись додому, у спустошену, але тепер уже порожню кухню, Катя підійшла до вікна. На подвір’ї, на дитячому майданчику, гуляла зі своєю маленькою донькою Вероніка — сусідка з п’ятого поверху.
Молода, гучна, яку Валентина Сергіївна ненавиділа лютою, неприхованою ненавистю за дзвінкий сміх, надто короткі спідниці та «зухвалий погляд».
Катя дивилася на неї довго, не відводячи очей. А потім у її голові визрів план. Холодний, чіткий і жорстокий. Вона дістала телефон і знайшла у контактах її номер.
— Вероніко? Добрий день. Мені потрібна доглядальниця для свекрухи.
Валентину Сергіївну привезли через тиждень. Вона сиділа в інвалідному візку, укутана у плед. Права частина тіла її не слухалася, мова перетворилася на невиразне бурмотіння, але очі…
Очі залишилися колишніми. Владними, колючими, повними невитраченої злості.
Коли до кімнати увійшла Вероніка, у тих очах спалахнуло таке полум’я, що, здавалося, от-от загоряться штори. Вона впізнала її.
— Добрий день, Валентино Сергіївно, — Вероніка усміхнулася своєю найбільш обеззброювальною усмішкою. — Я Вероніка, тепер доглядатиму за вами.
Свекруха видала горловий, клекотливий звук. Її ліва, здорова рука стиснулася у кулак.
— Катю, вийди, будь ласка, — м’яко попросила Вероніка. — Нам із нашою підопічною треба познайомитися.
Катя мовчки вийшла й прикрила двері. Вона не підслуховувала. Їй було досить уявляти, що зараз відбувається в цій кімнаті.
Вероніка була ідеальним знаряддям. Вона мала рідкісний дар — повний імунітет до чужої ненависті.
Насамперед вона широко розчинила вікно:
— Ой, яке свіже повітря! Давайте трохи провітримо вашу темницю.
Потім увімкнула радіо. Весела поп-музика, яку свекруха зневажливо називала «трясовинами». Валентина Сергіївна бурмотіла й люто крутила очима. Вероніка, повернувшись до неї з тарілкою протертого супу, розуміюче кивнула:
— Подобається? Я теж цю пісню люблю. Під неї так добре справи робити!
Вона годувала її з ложечки, не зважаючи на спроби свекрухи відштовхнути їжу. Суп стікав підборіддям, бруднив дорогу нічну сорочку.
— Ну що ви, як мала дитина, — беззлобно докоряла Вероніка. — Не хочете по-хорошому — буде по-поганому. А забруднитеся — то я вас переодягну. Мені не важко.
Олег приходив увечері. Валентина Сергіївна до його приходу перевтілювалася. У її очах плескалася вселенська скорбота. Вона тягнула до нього здорову руку, бурмотіла, показувала на Вероніку.
— Мамо, не хвилюйся, — Олег гладив її по руці, уникаючи дивитися на доглядальницю. — Вероніка — хороша дівчина. Вона про тебе подбає.
Він приносив апельсини, сидів пів години й ішов, із явним полегшенням видихаючи на сходовому майданчику.
Катя спостерігала за всім збоку. Вона майже не заходила до кімнати свекрухи. Вона просто давала Вероніці гроші й короткі інструкції:
— Сьогодні можна поміняти місцями її фотографії на комоді. І поставте вазу з квітами. Вона не терпить запаху лілій.
Вероніка з ентузіазмом виконувала доручення. Вона переставляла меблі, читала вголос жіночі романи. Одного разу Вероніка прийшла зі своєю донькою Світланою. Дівчинка, сміючись, бігала кімнатою, торкалася фарфорових слоників — священної колекції свекрухи.
Валентина Сергіївна зайшлася у беззвучному крику. Сльози безсилля котилися її щоками. Вона дивилася на Катю, яка зазирнула до кімнати, і в її погляді була мольба. Уперше в житті вона про щось благала свою невістку.
Катя подивилася на неї холодно й спокійно:
— Вероніко, простежте, щоб Світланка нічого не розбила, — сказала вона й вийшла. Помста була стравою, яку вона подавала руками іншої людини.
Розв’язка настала несподівано. В один із днів, коли Вероніка вирішила «навести лад» у шафі, з верхньої полиці впала важка дерев’яна скринька.
Розкрившись, вона висипала на підлогу пожовклі листи, фотографії й товстий зошит.
— Кать, іди сюди, — покликала Вероніка. — Здається, ми знайшли скарб.
Валентина Сергіївна, побачивши зошит, видала протяжний, скорботний стогін. Катя підняла його. Це був щоденник.
Увечері, коли Вероніка пішла, Катя сіла на кухні й відкрила першу сторінку.
Те, що вона прочитала, перевернуло все. Щоденник був написаний не владною Валентиною, а молодою, закоханою Валею.
Вона писала про свого першого чоловіка, льотчика-випробувача Андрія, якого обожнювала до нестями. Про його загибель. Про те, як залишилася сама на сьомому місяці вагітності.
Вона народила сина, назвала його Андрієм. А через два роки, під час епідемії грипу, хлопчик помер. «Небо забрало в мене чоловіка, а земля — сина», — було виведено тремтячим почерком.
Потім були роки злиднів. Другий чоловік, батько Олега, тихий і безвольний, за якого вона вийшла від безвиході. Народження Олега — її остання надія.
І панічний, тваринний страх, що він виросте таким же слабким, як його батько. Вона намагалася загартувати його характер своєю жорсткістю.
«Я хотіла виховати воїна, а вийшов… Олег», — було написано на одній зі сторінок.
Вона писала про свою чорну заздрість до інших, у кого життя складалося легко. До тих, хто міг сміятися так голосно, як та дівчина з п’ятого поверху. Вона ненавиділа не їх, а свою власну покалічену долю. Катя читала всю ніч.
Уранці вона прийшла до Вероніки. Вона мовчки простягла їй щоденник.
— Прочитай.
Вероніка читала, сидячи на лавці у дворі. Коли вона повернулася, її обличчя було серйозним.
— Жах, — видихнула вона. — Бідна жінка. Але, Кать, це її не виправдовує.
— Не виправдовує, — погодилася Катя. — Але… я більше не можу. Помста стала безглуздою. Це все одно що бити зламану річ.
Від цього дня все змінилося. Вероніка більше не вмикала радіо. Замість цього вона ставила старі платівки з піснями, які згадувалися в щоденнику. Вона знайшла на полиці томик віршів Єсеніна. Спочатку Валентина Сергіївна не вірила, але одного разу, коли Вероніка читала їй вголос, по її щоці повільно скотилася сльоза.
Катя теж почала заходити до кімнати. Вона приносила свекрусі зелений чай, сідала в крісло і спокійно розповідала про свій день.
Коли прийшов Олег, він не впізнав квартиру.
— А чому музика не грає? Мамі ж потрібен позитив!
— Їй потрібен спокій, Олеже, — тихо відповіла Катя. — І їй потрібен син. Не гість на пів години, а справжній син.
Вона простягнула йому щоденник.
— Прочитай. Може, нарешті дізнаєшся, хто твоя мати насправді.
Того вечора Олег пішов із щоденником і не повернувся. Катя не телефонувала. Вона просто жила далі.
Він з’явився через два дні — постарілий, із темними колами під очима. Довго стояв у коридорі, перш ніж зайти до кімнати матері. Катя почула його тихий голос:
— Його звали Андрій, правда? І мого брата… теж Андрій?
Валентина Сергіївна здригнулася. В її очах промайнув переляк.
— Я нічого не знав, мамо. Нічого. Я думав, ти завжди була такою сильною… — він гірко посміхнувся. — Ти все життя боялася, що я виросту слабким. І я ним став. Ховався за твоєю спиною. За спиною Кати. Я просто плив за течією. Пробач мене, мамо.
У ту мить Валентина Сергіївна стиснула його руку — слабо, але свідомо.
Коли Олег вийшов, Катя, як завжди, була на кухні. Він підійшов і став поруч.
— Я записав маму на реабілітацію. Возитиму її сам. І Вероніці платитиму сам. Це моя відповідальність. Завжди була, — він замовк на хвилину. — Катю… я не знаю, як усе виправити. Але я хочу спробувати. Якщо ти дозволиш.
Вона зупинилася й подивилася на нього. В його очах була справжня біль.
— Мий руки, — сказала вона спокійно. — І дістань іншу дошку. Будеш різати огірки.
Олег на мить завмер, а потім на його обличчі з’явилася тінь усмішки.
Епілог
Минуло два роки.
Осінній вечір огортав кухню м’яким золотавим світлом. У повітрі пахло печеними яблуками та корицею. Катя дістала з духовки деко.
До кухні увійшов Олег, підтримуючи під руку свою матір. Валентина Сергіївна йшла повільно, спираючись на палицю, але йшла сама. Її мова ще була трохи сповільненою, та вже чіткою.
— Обережно, мамо, поріжок, — лагідно попередив Олег.
Вони сіли за стіл.
— Пахне… чудово, — сказала Валентина Сергіївна, дивлячись на яблука. З її уст це звучало як справжній комплімент.
Катя поставила перед нею тарілку з яблуками.
— Пригощайтесь.
Вона не пробачила. Не забула жодного слова, жодного приниження. Вона просто зрозуміла. Усвідомила, що за кожним монстром може стояти покалічена людина. Це розуміння не принесло любові, але дало спокій.
Її стосунки з Олегом теж не стали казкою. Вони заново вчилися розмовляти. Іноді сварилися. Але тепер Олег не тікав — залишався, слухав, намагався зрозуміти. Він навчався бути не лише сином, а й чоловіком. І майбутнім батьком їхньої дитини, про яку Катя дізналася лише тиждень тому.
Вона ще не сказала йому. Вона чекала слушного моменту — не для сюрпризу, а щоб вимовити це спокійно, як щось природне, частину їхнього нового життя, яке вони відбудовували з нуля.
Катя взяла зі столу одне печене яблуко. Воно було теплим і м’яким. Вона не виграла у війні.
Вона просто пережила її — і вийшла з іншого боку. Не зламана, не озлоблена. Просто… ціла. І цього було більш ніж достатньо.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію. Мені буде дуже приємно!
