— Тату, не йди туди. Будь ласка.
Сашко стояв у дверях кухні, тереблячи лямку рюкзака. Йому було дев’ять, але зараз він виглядав на п’ять: плечі опущені, очі наповнені тією самою смутком, від якої всередині мене все переверталося.
Я відставив чашку з кавою. На мені була робоча роба — щільна, синя, із застарілими плямами штукатурки та логотипом на спині, що вже майже стерся.
— Олександре, — намагався говорити спокійно, — у тебе двійки з поведінки. Класна викликає. Я твій батько чи хто?
— Ти… ти в брудному одязі, — випалив син і одразу прикусив губу. — Там у всіх тата в костюмах. На машинах. А ти… Від тебе запах бетону.
Він не встиг промовити «і невдачі», але сенс висів у повітрі.
— Бетон — це запах грошей, синку, — усміхнувся я, встаючи. — І дому, в якому ми живемо.
Сашко шмигнув носом і пішов до школи, навіть не поснідавши. Я залишився сам у нашій «трешці» на околиці.
Мій власний син соромився мене. Соромився того, що я працюю руками.
Вісім років тому, коли його матері не стало, я зробив вибір. Я продав свою частку в бізнесі партнерам, залишивши собі лише контрольний пакет акцій та місце у раді директорів, де потрібно з’являтися раз на рік. Я хотів бути з сином. Хотів, щоб він виріс нормальним хлопцем, а не «золотою молоддю», для якої люди — сміття.
Я влаштувався прорабом на одну зі своїх же будов. Інкогніто. Ніхто, крім кількох топів у головному офісі, не знав, що «Петрович» у заплямованій касці — це власник компанії Андрій Петров. Мені подобалося жити просто. Втомлюватися фізично, а не морально. Спати без пігулок.
Але я не врахував, що школа — це джунглі.
Вдень я заїхав додому перехопити бутерброд і знайшов у сміттєвому відрі щоденник. Сашко намагався його сховати, але нерви здали.
Я відкрив останню сторінку. Там не було оцінки. Там була приклеєна записка. Звичайний аркуш у клітинку.
«Шановний татусю! Поясніть своєму сину, що він народжений не для гімназії. Гени пальцем не роздавиш. Хай звикає до мітли, як і ви».
Внизу велика підпис червоною ручкою: «Галина Борисівна».
У мене потемніло в очах. Справа не в хамстві. Справа в тому, що три місяці тому я особисто підписав чек на благодійний внесок для цієї школи. Сума була такою, що на неї можна купити квартиру в центрі. Анонімно, через фонд.
Я взяв телефон. Набрав номер генерального директора свого холдингу.
— Діма, привіт. Це Петров. Швидко знайди все про директора 44-ї гімназії і класну 3 «А». Зв’яжись із директором. Скажи, що засновник «СтройІнвеста» хоче приїхати сьогодні на збори. Особисто. Але хай не зустрічає мене біля входу. Я сам знайду.
— Андрію Володимировичу, — голос Діми здригнувся. — Щось серйозне? Ми ж новий стадіон їм безкоштовно заливаємо.
— Ось і подивимося, як вони цей стадіон відпрацюють.
Ввечері я спеціально не переодягався. Прямо зі стройки, у запилених черевиках, з мозолистими руками, у куртці, від якої пахло потом і сирістю.
Школа зустріла мене гулом і запахом дешевої кави з автомата. Біля кабінету 3 «А» скупчилися батьки. Мами в норкових шубах (хоча на вулиці був лише листопадовий дощ), тата з ключами від іномарок, вертять їх на пальці.
Коли я підійшов, навколо мене утворився вакуум. Люди розступалися, морщили носи.
— Чоловіче, ви помилилися, — скривила нафарбовані губи повна дама в золоті. — Підсобка прибиральника в підвалі.
— Я до сина, — буркнув я і пройшов у клас.
Галина Борисівна сиділа за столом, наче королева на троні. Груба, владна, з високою зачіскою, залитою лаком так, що можна було забивати цвяхи.
— А, Петров… — протягнула вона, помітивши мене. — Прийшли. Садіться… он там, на галереї. І нічого не чіпайте, парти нові, батьки здавали гроші. Не те що деякі.
Клас захихікав. Я мовчки пройшов назад і сів на дитячий стілець. Коліна уперлися в підборіддя.
Збори йшли своїм ходом. Галина Борисівна сипала цифрами, хвалила відмінників (особливо дітей тих батьків, хто сидів у перших рядах із подарунками), збирала гроші на нові штори, на охорону, на подарунки адміністрації.
— А тепер про баласт, — різко змінився її тон. — Петров Олександр.
Вона встала, підійшла до карти світу і постукала по ній указкою.
— Хлопчик не тягне. Абсолютно. Замкнений, огризка. Вчора відмовився чергувати. Сказав, що це приниження.
Вона повернулася до мене. Погляд — як убійний молот.
— Я розумію, Андрію… як вас там… У вас важке життя. Робота брудна, грошей, видно, не вистачає. Але навіщо мучити дитину? Наша гімназія — для еліти. Для дітей, у яких є майбутнє.
Я мовчки дивився їй прямо в перенісся.
— Ви ж розумієте, що осика не народить апельсина? — продовжувала вона, входячи у раж. — Якщо батько не зміг піднятися вище рівня чорнороба, то й синові ловити нічого. «Твій батько — ніхто, і ти будеш нікому», — кричала вчителька, поки до класу не зайшов директор і не побілів, побачивши «злиденного» батька. — Так я йому і сказала! Прямо в лице! Щоб не будував ілюзій!
У класі повисла дзвінка тиша. Навіть мами в шубах перестали шепотіти. Це було занадто навіть для них.
— Ви це сказали дев’ятирічній дитині? — тихо спитав я.
— Я сказала правду! — верещала вона. — Йому корисно знати своє місце!
У той момент двері класу приоткрилися. На порозі стояв Роман Ілліч, директор школи. Шукав кого-небудь важливого, представницького. Когось у дорогому костюмі.
— Вибачте, — нервово поправив краватку, — мені сказали, що тут повинен бути Андрій Володимирович Петров… Спонсор нашого стадіону…
Галина Борисівна засяяла.
— Ні, Роман Ілліч, тут лише батьки. Ну і ось… — недбало махнула рукою в мій бік. — Татусь Петрова. Робітник зі стройки. Я йому якраз пояснюю, що документи краще забрати.
Директор перевів погляд туди, куди вона показувала. На мої брудні черевики. На синю робу з логотипом «СтройІнвест» на спині. На моє обличчя.
Я повільно встав.
Його обличчя стало кольору шкільної крейди. Він упізнав мене. Не по одежі — він бачив моє фото в особовій справі засновників, яке йому надіслали годину тому.
— Андрію… Володимировичу? — прохрипів він, роблячи крок уперед. Ноги підкосилися.
Галина Борисівна застигла з відкритим ротом. Указка випала з її рук і з грохотом покотилася по підлозі.
— Добрий вечір, Роман Ілліч, — сказав я своїм звичайним голосом, тим самим, яким віддаю накази на раді директорів. — А я слухаю, як ваш педагог визначає майбутнє мого сина. Виявляється, він «ніхто».
Директор схопився за серце.
— Галина Борисівна… Ви що… Ви хоч розумієте…
— Вона все прекрасно розуміє, — різко перебив я. — Вона вважає, що поваги заслуговують лише ті, у кого костюм від Brioni.
Я вийшов з-за парти і підійшов до учительського столу. Галина Борисівна вжалася в стілець, раптом ставши маленькою і жалюгідною.
— Мій дід був теслею, — голосно сказав я, щоб чули всі батьки. — Він побудував половину цього міста власними руками. Мій батько був інженером. Я починав із того, що носив цеглу. Ця роба, — я смикнув комір, — не ознака невдачі. Це ознака того, що я вмію працювати.
Я дістав із кишені записку, яку вона написала Сашкові, і поклав перед нею.
— «Хай звикає до мітли». Це ваше?
Вона мовчала. Червоні плями розійшлися по шиї.
— Роман Ілліч, — я повернувся до директора, який вже пив воду прямо з графина. — Фінансування стадіону я не скасовую. Діти не винні, що у них такі вчителі. Але є умова.
— Будь-яка, Андрію Володимировичу! — видихнув директор.
— У цій школі не повинно бути педагогів, які ділять дітей на сорти. Якщо я дізнаюся, що хоч одного учня принизили через одяг чи зарплату батьків — прощавай. І не лише з учителем, а й з вами.
Я подивився на Галину Борисівну.
— А ви… пишіть заяву. Зараз. І щоб я більше не бачив вашого підпису в жодному щоденнику міста. У мене достатньо ресурсів прослідкувати за цим.
Я вийшов у коридор. Сашко сидів на підвіконні, стиснувшись у клубок. Він думав, що я зараз вийду обпльованим, як завжди.
— Тату? — він спрыгнув на підлогу. — Ну що? Нас виганяють?
Я присів перед ним на корточки, не звертаючи уваги на те, що забруднюю штани.
— Ні, синку. Ми залишаємося. А ось Галина Борисівна вирішила змінити роботу.
— Чому? — очі округлилися.
— Бо вона забула головне правило будівельника, Саш.
— Яке?
— Не можна будувати себе, ламаючи інших. Фундамент трісне.
Ми йшли додому пішки. Дощ закінчився. Сашко тримав мене за руку — мою шорстку, мозолясту руку — і більше не намагався її ховати, коли назустріч ішли перехожі.
— Тату, а навчиш мене цеглу класти? — раптом спитав він.
— Навчу, — усміхнувся я. — Але спочатку виправимо двійку з математики. Домовилися?
— Домовилися.
Через тиждень у 3 «А» був новий класний керівник. Молода, спокійна. А Сашко вперше за півроку попросив добавки за вечерею. І це була моя головна перемога. Не мільйони на рахунках, а те, що мій син знову почав посміхатися.
