Ігор сидів у кріслі, не зводячи очей із вікна. Там, біля підвіконня, загорнувшись у плед із книжкою в руках, сидів його дід — Віктор Степанович. Згорблений, сивий, з неспішним поглядом поверх окулярів. Повільно гортав сторінку за сторінкою, ведучи пальцем по рядках, ніби боявся щось пропустити. Цей спокійний ритуал дратував Ігоря. Він мовчки спостерігав, але всередині кипіло: «Коли ж цей старий нарешті зникне з мого життя?»
Усе в цьому чоловікові викликало відразу. Його повільні рухи, хрипкий кашель, цей наївний, вічно всепрощаючий погляд. Наче він справді вірив, що його люблять, що хтось йому щось винен. Ігор зціпив зуби й відвернувся. Він більше не міг дивитися на це обличчя. Скільки ще можна було вдавати турботу? Скільки можна було сидіти в цій квартирі, змушений «доглядати» за тим, хто вже давно мав піти з життя?
Скільки себе пам’ятав — у нього не було ні батька, ні нормального дитинства. Спочатку померла бабуся. Потім — мати. Після її смерті Ігор залишився сам — якщо не рахувати діда. Той забрав його з інтернату, прихистив у себе, дав дах над головою. Навіть занадто багато дав. Освіта, харчування, одяг — усе було. Але Ігор сприймав це не як турботу, а як обов’язок. Ну і що? Хіба не повинен дорослий чоловік допомагати дитині, особливо якщо це його єдиний онук?
Віктор Степанович справді мав чималі статки: квартира, дача, банківський рахунок. Ігор знав про це з дитинства. І з того моменту був упевнений — усе це рано чи пізно стане його. Він не збирався старатися, працювати або щось змінювати. Усе і так мало прийти до нього. Усе вже було — його.
З роками він став ледачим, дратівливим. Постійно скаржився: на державу, на людей, на погоду. У всіх були винні — крім нього самого. Роботу змінював одну за одною, ніде не затримуючись, завжди знаходячи винних серед керівників чи колег. Його плани завжди були грандіозними, але так і залишалися лише на словах. Хотів відкрити бізнес — не вийшло. Хотів поїхати в Європу — не накопичив. Хотів одружитися — розбіглися. І всюди — винен хтось інший. Ніколи — він сам.
А дід… він спочатку дивився на все це зі зростаючим занепокоєнням. У підлітковому віці Ігоря ще сподівався. Після школи — вірив, що той візьметься за розум. Коли той завалив сесію — пробачив. Коли брехав про причини звільнення — вірив. А потім, через роки, усвідомив: він сам це допустив. Він надто балував внука, не навчив бути вдячним. Дав усе, крім головного — відповідальності.
«Я сам винен, — думав Віктор Степанович, сидячи з книжкою, хоча вже й не читав. — Сам зіпсував свою старість». Йому ставало дедалі важче. Все частіше забував, де поклав окуляри, насилу згадував дні тижня. Інколи ловив себе на тому, що губить нитку розмови. Він злився, дратувався через дрібниці. Іноді плакав ночами, не розуміючи — від образи чи безсилля.
Якось увечері, коли Ігор знову сидів із кислим обличчям перед телевізором, дід підійшов до нього. Говорив спокійно, але голос тремтів:
— Знаєш, Ігорю… Я тут подумав. Напевно, перепишу все не на тебе.
— Що?! — підскочив онук.
— Я бачу, ти не впораєшся. Не збережеш ані квартиру, ані гроші. Проп’єш, програєш… не хочу, щоб усе, що я збирав, пішло нанівець.
Ігор побліднів. Завмер, ніби дістав ляпаса.
— Та ти з глузду з’їхав, старий? — просичав він. — Це ж моє по праву. Я ж заради тебе все терплю, доглядаю, залишаюсь тут, хоча давно міг поїхати…
— Не треба, — перебив його Віктор Степанович. — Ти не заради мене. Ти заради себе. І я тобі нічого не винен.
Ігор схопився. Грюкнув кулаком по столу. У його очах спалахнула злість. Він зрозумів — усе летить шкереберть. Спадщина вислизає. Усе, чого він чекав усе життя, — під загрозою. І він не міг цього допустити.
Наступного ранку він згадав про Петю — однокласника, який із дитинства був тихонею, відмінником, працював в аптеці. Нині, здається, фармацевт. Усе такий же бідний, але розумний. Ігор колись із нього насміхався. А тепер Петя міг знадобитися.
Він знайшов його через соцмережі. Написав, домовився про зустріч у маленькому кафе біля метро. Петя прийшов, як і раніше — стриманий, у окулярах, трохи сором’язливий.
— Слухай, Петю, — почав Ігор, — мені потрібно дещо… краплі для діда. Щоб… ну, спокійнішим став. Він старий, пам’ять слабка, все забуває. А до лікарів не хоче. Боїться. Мені просто треба, щоб він… не мучився. І мене не мучив.
— Ти про що взагалі? — насупився Петя. — Седативне?
— Ну щось таке. Щоб він як би… плавав. Щоб не чіплявся. Але не сильне. Без рецепта. Ти ж розумієш.
Петя задумався. Розумів — справа нечиста. Ігор м’явся, крутився, брехав. Слова плутались, очі бігали.
— Це взагалі-то небезпечно, — нарешті сказав Петя. — Таке не можна без лікаря. І взагалі — ти впевнений, що…
— Та ну, — відмахнувся Ігор. — Ти ж сам казав — усе у дозуванні. Я дам трохи. Нічого страшного.
Петя вагався. Але потім опустив очі.
— Мені зараз дуже потрібні гроші, — тихо сказав. — Але якщо щось трапиться — я тут ні до чого.
— Звісно. Усе буде нормально. Ніхто нічого не дізнається.
Через годину Ігор ішов із маленьким флакончиком у кишені. В голові стукав лише один план: дід повинен «зникнути» — а він отримає все.
Першу краплю він підлив у чай уже наступного вечора. Віктор Степанович, як завжди, сидів за столом, читав газету, не підозрюючи нічого. Випив. Ігор спостерігав із-за спини, наче вичікував момент: подіє чи ні?
Нічого. Старий продовжував читати, коментував новини. Лише в кінці вечері, коли вставав, зупинився, ніби забув, куди йшов, і на кілька секунд розгублено озирнувся.
Так усе й почалось. Краплі — вранці в чай, увечері — в молоко. Старий дедалі більше губився. Заважував факти, забував, що їв. Ігор почувався переможцем. Жодного контролю. Жодних моралей. Лише мовчазний дід, який тане на очах.
— От і все, — шепотів Ігор, дивлячись, як дід блукає по кімнаті, шукаючи окуляри. — Усе йде за планом.
Він почав поспішати. Хотів оформити документи якомога швидше. Але старий вже нічого не розумів. Тож Ігор вирішив: треба його прибрати. Тимчасово. А може, й назавжди — як вийде. Головне — без зайвих очей.
Він подзвонив у клініку. Але там йому відмовили.
— Таке — тільки через суд, — відповіли. — Це примусове влаштування. За таке відповідають.
Ігор кинув слухавку. Злився. Йому потрібен був не суд, а результат.
І він його знайшов. Через знайомого дізнався про «особливий» пансіонат. Невеликий, напівлегальний. Готівкою наперед. Без питань.
— Головне, щоб не було шуму, — сказала адміністраторка. — Тут у нас доживають.
Ігор кивнув. Йому це підходило.
Він привіз діда вночі. Той майже нічого не розумів. Ігор не пояснював, куди везе. Просто віддав. Санітар повів старого вглиб коридору. Тьмяне світло. Запах ліків. Слабкий стогін.
— Все, дідусю, — пробурмотів Ігор, виходячи. — Тепер відпочинеш.
На вулиці він уже планував похід до нотаріуса. Все — під контролем.
Через два дні він повернувся. Приніс документи. Піднявся сходами — і завмер.
— Де він? — кинув він медсестрі.
— Хто?
— Старий! Мій дід! Де він?!
Жінка розгубилася, її погляд метушливо забігав. Вона покликала адміністратора. Той вийшов блідий, стиснувши губи.
— У нас… сталася непередбачувана ситуація. Він… він пішов.
— Що?! — закричав Ігор. — Як це «пішов»?! Ви в своєму глузді?! Та він же майже непритомний був! Ледве рухався! Він навіть імені свого не пам’ятає! Як він міг піти?!
— Ми самі нічого не розуміємо… — пробурмотів директор. — Ми викликали охорону, але камер у нас нема… Він просто зник.
Ігор вибухнув. Кричав, лаявся, вимагав пояснень. Схопив директора за комір, погрожував судом. У нього тряслися руки. Все валилося з рук. Без підпису — нічого не вийде. А якщо дід… якщо він розповість?
— Знайдіть його! — верещав Ігор. — Знайдіть, або я вас в суд потягну до останнього!
Але директор мовчав. Він боявся. Уже почав домовлятись із ким треба, аби приховати факт зникнення. Головне — щоб не дійшло до преси.
За день до цих подій санітарка Надія мила старого, якого знайшли у дворі пансіонату. Він був увесь у пилюці, подряпинах, босий, у розірваній куртці. Не впізнавав її, бурмотів щось про дитинство, дівчинку Ліду, війну.
— Ігорю… за що ж ти так зі мною… не залишай мене тут… — почула Надія.
Вона застигла. Подивилася на нього — а він дивився крізь неї, ніби в минуле.
І в той момент у її душі щось перевернулося. Вона раптом відчула: це не просто старий. Це — чийсь батько. Чийсь дід. І хтось вчинив з ним жахливо. І якщо вона нічого не зробить — не зробить ніхто.
Уночі Надя не могла заснути. Перед очима раз за разом поставало його обличчя: бліде, розгублене, беззахисне…
Зранку вона сиділа на кухні, загорнувшись у стару ковдру, і дивилася в сіре небо. На столі лежав телефон, палець раз по раз зависав над кнопкою виклику. Нарешті вона натиснула.
— Сергію, вибач, що турбую… Я більше не можу мовчати.
— Що сталося, Надю? Ти в порядку?
— Ні. Там у пансіонаті дід. Його не можна там залишати. Він… як дитина. Марить. Я впевнена, з ним щось зробили.
— Зачекай… — Сергій замовк, потім зітхнув. — Ти ж розумієш, що зараз кажеш?
— Так. І розумію, що порушу правила, якщо заберу його. Але якщо залишу — він помре. Або збожеволіє. Я бачила таких. Але він — особливий. У ньому щось є…
— Надю, ти ж вагітна.
— Саме тому. Я не маю права пройти повз.
Він мовчав. Вона вже майже змирилася з відмовою. Але тоді почула:
— Гаразд. Робимо так: я приїду до обіду. Зайду як родич. Допоможеш зібрати речі?
— Звичайно. Я знаю, де в нього все. Медичну картку візьму у санітарки. Тільки… будь готовий. Це ризик.
— Надю, я одружився з тобою саме за те, що ти не можеш пройти повз. Я готовий.
Удень вони все провернули. Надя підмінила зміну, залишила записку охороні. Сергій прийшов із фальшивим направленням на «тимчасове переведення до клініки». Старий, загорнутий у пальто й шарф, мовчки йшов поруч. Наче й сам не до кінця розумів, що відбувається.
У машині панувала тиша, лише чути було, як важко дихає Віктор Степанович. Він сидів позаду, притиснувшись до вікна, бурмотів: «Куди ви мене тепер… А Ліда… де Ліда?..»
— Ліда? — тихо перепитала Надя, глянувши у дзеркало.
— Моя… Лідочка… — прошепотів він, опускаючи голову.
Удома вони поклали його на диван. Надя заварила чай, вкрила ковдрою. Сергій сидів на табуретці, тривожно дивлячись на діда.
— Він увесь тремтить, як у гарячці, — сказав він. — Ти впевнена, що він не небезпечний?
— Він просто забутий, Сергію. Його стерли. Він — як стара книга, яку намагались спалити. Але сторінки лишились.
Ніч пройшла тривожно. Дід спав тихо, нерухомо, наче його й не було. Вранці Надя підійшла, торкнулась чола — холодне. Серце завмерло.
— Він… не дихає!
Сергій підбіг, прислухався.
— Живий. Просто… міцно спить.
— А якщо не прокинеться?
— Дай йому час. Можливо, вперше за довгий час він у безпеці.
Вони вийшли на кухню, лишивши двері прочиненими. Минув годину. І раптом почулося:
— Лідочко… чайник же вже скипів?
Надя рвонула в кімнату. Віктор Степанович сидів, тримаючись за підлокітник, дивився у вікно.
— Де я?..
— Ви у нас. Усе добре. — Вона присіла поруч, взяла його за руку. — Вас звати Віктор. Пам’ятаєте?
Він кивнув, але очі були тривожні.
— Ігор… — прошепотів. — Він… він хотів…
— Це вже в минулому. Ви в безпеці.
— Я не залишу йому нічого, — промовив раптом. — Не повинен. Він же… він мене…
Він згадував. Повільно, болісно. Кожне слово виривалось із пітьми. І що далі — то ясніше ставало його обличчя. Він згадав зраду. І біль. Глибокий, як рана.
— Він зрадив мене. Хотів, щоб я зник.
— Але ви тут. І пам’ятаєте. — Надя стиснула його долоню. — А значить, ще не все втрачено.
Він підняв погляд. І раптом завмер. Його очі впали на комод, де стояла стара чорно-біла фотографія.
Жінка в хустці, з відкритим поглядом і добрими очима. Він повільно підвівся, підійшов.
— Звідки… це?..
— Це моя бабуся. Лідія Артемівна. Вона мене виховала.
— Лідія… Артемівна… — повторив він, наче смакуючи слова. — Це вона. Це… моя Ліда.
Він довго дивився на фото. Потім заговорив. Повільно, з паузами. Згадував не лише її, а й себе поруч — молодого, наївного, закоханого.
— Ми були молоді… Вона поїхала до сестри. Я — на навчання. Потім війна… листи… одне не дійшло… Я шукав її — не знайшов. А потім… вона вийшла заміж, писали. А я… залишився сам. До самого кінця.
Сльози текли по його щоках. Він не соромився.
— Вона була найкраща. А тепер… її нема.
— Але ви її не забули.
— Ні. Ніколи. Я пам’ятаю все.
Він знову поглянув на фото, потім — на Надю.
— А Сергій? Він — її онук?
— Так. Мій чоловік. Вона його сама виростила. Він — її гордість.
— Тоді… — Віктор Степанович провів рукою по обличчю. — Тоді все зрозуміло.
Він сів і заплющив очі.
— Ось кому я залишу все.
Ігор дізнався про все швидко. Хтось із персоналу пансіонату проговорився: мовляв, дід тепер у якихось людей. Він примчав, злий. Підпису нема, спадщина під загрозою, дід живий, а значить — може все розповісти. Все летіло шкереберть.
Він увірвався до квартири, ледве не вибивши двері. Надя ледь встигла вийти йому назустріч.
— Де він?! — закричав. — Де мій дід?!
— Він відпочиває. Вам сюди не можна.
— Та хто ти така, щоб мені вказувати?! — Він рвонувся вперед, але з кухні вийшов Сергій. Став між ними.
— Вгамуйся. Тут тобі не місце.
— Ти… ти хто взагалі?! Я — родич! А ви — аферисти! Ви його підмовили, ви його налаштували!
З кімнати вийшов Віктор Степанович. Стояв рівно, впевнено, з тростиною, але з ясними очима.
— Він не бреше, Ігорю. Я все пам’ятаю. Все.
— Діду… будь ласка… це вони… вони тебе обдурили…
— Ні. Це ти мене зрадив. Я сам тебе сюди привів. Сам усе дав. А ти… — він наблизився, — хотів стерти мене. Як зайву сторінку.
— Але ж… послухай…
— Не перебивай. Я мовчав занадто довго. Але тепер — усе. Ти дорослий чоловік, Ігорю. І йдеш своєю дорогою. А я — своєю.
— І ти справді думаєш, що вони — краще? Чужі люди?
— Вони не чужі. Вони — родина. Бо вчинили по-людськи. А ти — ні.
Ігор мовчав. Тіло тремтіло, як у гарячці. Потім різко розвернувся й пішов, грюкнувши дверима.
Минуло кілька місяців.
Сергій і Надія відновили документи. Віктор Степанович склав заповіт. Усе — квартира, рахунки, дача — переходило Сергієві, онукові Лідії Артемівни.
Ігор більше не з’являвся. Спочатку чекав. Потім дзвонив. Потім пив. Потім задумався.
Зняв кімнату. Влаштувався на склад. Вперше в житті справді працював: розвантажував, прибирав, рахував. Без претензій. Просто — щоб жити.
Одного разу зупинився біля вікна. Дивився на захід. У грудях було порожньо. Але в цій порожнечі щось починало народжуватись.
— Я ж… справді все зіпсував, так?.. — прошепотів.
Він хотів подзвонити. Але не знав, що сказати. Сором душив більше, ніж гнів.
А в іншому кінці міста, в кімнаті з видом на сквер, Віктор Степанович дивився на фото Лідії Артемівни. В його очах було спокій.
— Пробач, Лідочко. Не виховав я його. Але ти залишила мені хоч одного гідного внука. І в ньому — ти.
Він знав: скоро піде. Але йшов не сам. З відчуттям, що встиг щось виправити. Що любов і добро — не минули марно.
І перед останнім сном, дивлячись на Надю й Сергія, він прошепотів:
— Ігорю… я прощаю.
