От ніколи б не подумала, що так сильно втомлюся від життя. Сплю, наче й багато, а все одно — очі ледве розплющую вранці. До обіду якось розхожуюся, а ввечері знову — хоч у труну клади. Голова крутиться, нудить, наче після похмілля, хоча не п’ю вже років сто. Волосся — жах просто, пасма цілими жмутами випадають, скоро лиса буду. Схудла ж як — двадцять кіло за пів року злетіло! А раніше, бувало, сидиш-сидиш на гречці, скинеш п’ять кілограмів — і ті назад повертаються, зараза така.
Андрій мій, звісно, місця собі не знаходить від хвилювання. Що не день — то до нового лікаря тягне. Аналізи, обстеження, висновки… Грошей вже вгатили — страшно й казати! А толку? Ніхто нічого не знаходить, знизують плечима, виписують вітамінки та відпочинок. Наче я сама не знаю, що відпочивати треба.
— Веруню, ти давай лягай, — мій чоловік крутиться біля мене, як квочка. — Я тобі пледика постелю, подушечку поправлю… Зараз супчику зварю і трав’яного чайку заварю, ти ж любиш м’ятний, з мелісою?
Я вдячно кивала, проводжаючи поглядом його широку спину. П’ятнадцять років уже разом живемо, а він усе такий же турботливий, усе трясеться наді мною. А тепер, коли я зовсім розклеїлася, так узагалі не спускає з мене очей — що їм, що п’ю, коли таблетки ковтаю, коли до туалету йду… Навіть відпустку на роботі виблагав, щоб бути поруч. Їхній начальник узагалі звір, нікого ніколи не відпускає, а тут — треба ж! — змилувався.
— Вилікуємо тебе, моя хороша, — шепоче Андрій мені у скроню й цілує в щоку. — Прорвемося, тільки не падай духом.
Батьків моїх давно вже немає, аварія проклята, досі плачу, як згадаю. Сестра в Новосибіру живе, у неї своїх турбот повно — чоловік, діти, робота. А подруги… ну, які тепер подруги у тридцять дев’ять років? Так, на день народження забіжать, у щоку чмокнуть — і знову у вир своїх справ. Тож є в мене тільки один помічник — мій коханий Андрій. Як за кам’яною стіною, їй-богу!
У середині березня (пам’ятаю, на вулиці така сльота була, що страх) Андрій записав мене до нового ескулапа. Сергій Павлович, онколог якийсь крутий, приймає в приватній клініці. Чоловік мій аж із шкіри ліз, щоб до нього потрапити — по знайомству все влаштовував, гроші немалі платив.
— Ну досить мою дружину морочити! — гаркнув він на тітку в реєстратурі, коли ми туди прийшли. — Пів року вже по лікарях тягаємося, а толку — нуль! Дайте нам найкращого спеціаліста, хоч з носа кров пусти!
Реєстраторка знітилася, вся ссутулилася, швиденько нас записала й оформила документи. Так ми й потрапили до Сергія Павловича.
Нічого такий чоловік, років сорока п’яти, симпатичний, з акуратною борідкою. Очі розумні, уважні.
— Значить, слабкість, вага знижується, нудота мучить, волосся випадає? — бурмотів він, втупившись у мої папери. — І все це вже пів року триває, та ще й гірше стає?
Я трохи кивнула, сил говорити не було. Андрій сидів поруч, тримав мене за руку міцно-міцно, ніби боявся, що впаду або втечу.
— Лікарю, дружина тане на очах! — у голосі в нього аж сльози чути. — Що робити? Рак, так? Чи щось гірше? Чого всі мовчать, як партизани?
Сергій Павлович спочатку на Андрія подивився, потім на мене якось дивно глянув, наче зі співчуттям.
— Попередні дослідження онкологію не підтвердили, — задумливо мовив він, наче сам із собою. — Але симптоми й справді тривожні. Давайте проведемо ще кілька обстежень. Точніших.
— Будь-які! — Андрій аж підскочив, гаманець дістав. — Грошей не шкода, рятуйте дружину!
— Добре, — кивнув лікар. — Я випишу направлення. А вас, Віро Миколаївно, попрошу прийти до мене за три дні. Саму. Без чоловіка.
— Це ще чому? — Андрій аж почервонів. — Я дружину завжди сам вожу, вона зовсім слабка.
— Мені потрібно провести особисту консультацію, — спокійно пояснив Сергій Павлович. — Є деякі питання жіночого здоров’я, які вимагають конфіденційності, розумієте?
Андрій скривився, але сперечатися не став. Ми здали всі аналізи прямо там, у клініці, і поїхали додому.
Наступні три дні провела, як у тумані. Спала й спала, наче ведмідь у барлозі. Лише прокидалася, щоб чайку попити та супчиком перекусити — Андрій готував, від плити не відходив. Він узагалі від мене ані кроку, навіть уночі лежав поруч і слухав моє дихання, як маніяк якийсь.
Коли настав день прийому, мені наче трохи полегшало — може, від думок, що нарешті дізнаюся правду про свою недугу. Андрій довіз мене до клініки, хотів іти в кабінет, але я нагадала, що лікар просив мене одну.
— Ладно вже, — буркнув чоловік. — Почекаю в коридорі. Але якщо стане зле — одразу кричи, влічу!
Я кивнула і попленталася до кабінету. Сергій Павлович уже сидів там, переглядав мої аналізи, хмурився, щось у блокнотик занотовував.
— Сідайте, Віро Миколаївно, — кивнув він на стілець навпроти. — Як ви себе сьогодні почуваєте?
— Наче трохи краще, — знизала я плечима. — Не так нудить. Може, ліки нарешті почали діяти?
— А які саме ліки ви зараз приймаєте? — запитав він, ручку напоготові тримаючи.
Я перелічила всі ті таблетки, мікстури й порошки, що мені раніше призначали. Потім додала:
— Ну і вітамінки всякі п’ю, чаї трав’яні. Андрій стежить, щоб усе за розкладом приймала, від і до.
— А хто саме готує вам ці трав’яні чаї? — не зводячи очей, спитав він.
— Так чоловік, хто ж іще? — навіть усміхнулася я. — Він у мене золото, а не чоловік. Готує, чаї заварює, за таблетками стежить.
Доктор кивнув і знову щось записав. Потім встав, підійшов до дверей, перевірив, чи добре зачинені, і повернувся до столу.
— Віро Миколаївно, те, що я зараз скажу, може здатися вам диким, — заговорив він дуже тихо. — Але прошу, вислухайте уважно і не робіть поспішних висновків, добре?
Я вся напружилася, подумала — все, рак у останній стадії, жити лишилося пару місяців. Серце закалатало, в горлі пересохло.
Сергій Павлович нахилився ближче, швидко глянув на двері і прошепотів:
— Це не рак, вас повільно труїть близька людина, — прошепотів лікар, озираючись на мого турботливого чоловіка, силует якого я бачила крізь матове скло дверей. — У вашій крові ми знайшли сліди миш’яку. Це отрута, яка при постійному вживанні викликає всі ті симптоми, що у вас є.
У мене аж у вухах зазвенло. Миш’як? Отрута? Та хто ж мене труїти взявся? І тут, наче обухом по голові — та хто ж іще, крім єдиної людини, яка мені їжу і питво готує останні пів року? Андрій, от хто.
— Ні, — я похитала головою, як дурна. — Це неправда! Такого бути не може. Андрій мене любить, він усе робить, щоб я одужала!
— Розумію, важко повірити, — Сергій Павлович показав мені якийсь папір із цифрами. — Але ось результати: у вашій крові та волоссі підвищений вміст миш’яку. Це не випадковість і не помилка лабораторії. Хтось систематично підмішує вам отруту в їжу або напої.
— Та нащо йому мене труїти? — мій голос упав до шепоту. — Навіщо?
— Мотиви бувають різні, — тихо, але чітко мовив лікар. — Страховка на випадок смерті, якесь спадкоємство… Або є таке психічне розладдя — синдром Мюнхгаузена. Це коли людина спеціально викликає хворобу у близького, щоб потім ніби героїчно за ним доглядати. Оточення хвалить — ах, який турботливий чоловік, бідолаха, зовсім замучився з хворою дружиною!
Я згадала, як Андрій перед нашими знайомими розігрував цю комедію з турботою. Як приймав співчуття щодо моєї “тяжкої хвороби”. Як усі захоплювалися — ах, який молодець, як самовіддано доглядає за дружиною!
— Що тепер робити? — я вже ледь не плакала, у скронях гупало від страху і розгубленості.
— Так, — лікар узяв мене за руку, як дитину. — Зараз ви поїдете додому, ніби нічого не сталося. Поводьтеся, як завжди, не показуйте, що щось знаєте. Але перестаньте приймати все, що вам дає чоловік. Чай тихцем виливайте, їжу не їжте. Скажіть, що від нудоти нічого не лізе. А я поки з потрібними людьми зв’яжуся.
— З поліцією, чи що? — у мене аж мороз пішов по шкірі від думки, що Андрія заарештують. Якось не вкладалося в голові, що людина, з якою я прожила п’ятнадцять років, на таке здатна.
Спершу Сергій Палич порадив зібрати більше доказів, щоб відкинути можливість інших джерел отруєння. Він пообіцяв організувати стеження за моїм домом і передав мені ліки, які мали вивести з організму цю гидоту. Виписав рецепт, простягнув баночку з таблетками і, озирнувшись, тихо додав: щоб приймала потай, коли чоловік не бачить. А ще дав особисту візитівку — мовляв, дзвони у будь-який час, якщо щось піде не так.
З кабінету я вийшла ніби вата, бліда, наче привид. Андрій одразу підскочив, заглядає в обличчя, сипле запитаннями: що сказав лікар, який діагноз. Я, уникаючи його погляду, пробурмотіла, що наче не рак, просто нові ліки й дієта, більше прогулянок і повітря. Мовляв, треба самій більше рухатися, щоб не киснути в хворобі. Андрій аж позеленів: «Самій? Ти ж ледь стоїш! Він що, нормальний, цей лікар?» Я вперто повторювала, що все залежить від психологічного стану, і що треба звикати до звичайного життя.
Дома все було як завжди: посадив мене в крісло, укрив пледом і пішов на кухню. За півгодини з’явився з підносом: тарілка курячого бульйону й чашка м’ятного чаю з медом. «Давай, сонечко, поїж, сили потрібні». А в очах — щось дивне, холодне. Я вдячно посміхнулася, але ложку з супом непомітно нахилила назад у тарілку. Чай теж не пила, лише зробила вигляд. Його погляд, колись турботливий, тепер здавався лячним, як у маніяка.
Уночі я прикидалася сплячою, а сама через напівприкриті повіки стежила за ним. Сидів поруч, пильно дивився. Вираз обличчя був дивний — не зрозумієш, то турбота, чи підрахунок, скільки мені лишилося. Вранці заявила, що почуваюся трохи краще й хочу сама приготувати сніданок. Андрій різко заперечив: «Я краще знаю, що тобі треба. Лежи!» Коли він пішов на кухню, я дістала з сумочки пігулки, які дав Сергій Палич, і ковтнула одну.
Почалася дивна гра: я вдавала, що слабшаю, щоб мати привід відмовлятися від їжі, і водночас спостерігала за ним. Він же ставав дедалі напруженішим. Якось, коли він пішов по продукти, я нишком обшукала кухню й у найвіддаленішому куточку шафки з чаями знайшла коробочку без написів із білим порошком. Руки затремтіли. Я відразу подзвонила лікарю. Той наказав нічого не чіпати й негайно йти з дому. Я схопила документи, трохи грошей і вибігла надвір.
У найближчій кав’ярні сховалася за дальнім столиком. За сорок хвилин прийшов Сергій Палич із двома чоловіками в цивільному — поліцейськими. Сказали, що тепер я в безпеці. Попередні тести підтвердили: це справді миш’як. Поліцейський пояснив, що у чоловіка були великі борги і оформлена на мене страхівка життя. Якби я померла, гроші отримав би лише він.
Того ж вечора Андрія заарештували. Під час обшуку знайшли не лише отруту, а й книги про отруєння, записи з дозами та симптомами. На допиті він спершу все заперечував, але під тиском доказів зізнався: мав великі борги перед бандитами з ігорного бізнесу, а страховка здавалася швидким порятунком. Перед судом він ще казав, що любив мене, але «так склалося».
Суд дав йому дванадцять років суворого режиму. Я не ходила на засідання, відновлювала здоров’я і намагалася загоїти душевні рани. Переїхала в інше місто, працюю в організації, що допомагає жінкам рятуватися від домашніх тиранів. Іноді думаю: якби не лікар, мене вже не було б. Тепер, коли хтось пропонує чай, ввічливо відмовляюся й заварюю собі сама.
Я вижила, щоб розповісти цю історію. І якщо вона допоможе бодай одній жінці розпізнати небезпеку й урятуватися — значить, усе було недарма.
