Уявіть собі таку картину: ми з чоловіком, мов дві бджілки, вже років сім збирали на мрію. Не на щось недосяжне, а на своє, рідне — невеличкий будиночок біля річки, щоб влітку возити туди онуків, із грядками, з банькою. Ну, ви розумієте. Кожна копієчка — туди, кожна премія — в «скарбничку». Я, знаєте, нову сукню не куплю — краще відкладу. Чоловік замість нової вудки — теж усе в спільний фонд.
І всі ці гроші, от уже ж наївність, ми складали на спільний рахунок. Чоловік тоді так красиво говорив: «Ми ж сім’я, Свєточко, у нас усе спільне!». Звучало правильно, надійно. Я вірила. Іноді мені навіть здавалося, що я чую запах свіжоскошеної трави біля нашої майбутньої хатинки — так сильно я цього хотіла.
А моя свекруха, Галина Степанівна, коли дізналася про наші накопичення, лише хмикнула. «Ой, ну мрійники, — казала вона, губи стиснувши. — Гроші треба в діло вкладати, а не під матрац ховати». І завжди дивилася на нас так, ніби ми малі діти, що бавляться у пісочниці.
Ну от, як то кажуть, домріялися. Одного вечора чоловік приходить із роботи темніший хмари. Сідає на кухні, голову руками обхопив. У мене серце в п’яти пішло — думаю, щось страшне сталося.
— Що трапилось, любий? — підсідаю до нього.
А він зніяковіло мовчить, очей підняти не може.
— Світ, така справа… Мамі терміново потрібна операція. Дуже терміново. На серце.
Дівчата, у мене аж подих перехопило. Мама ж! Святе діло! Яка там дача, коли йдеться про здоров’я!
— Боже мій, звісно! Скільки потрібно? Що кажуть лікарі?
А він усе так само в підлогу дивиться й видавлює з себе:
— Багато. Майже все, що у нас є. Я… я вже переказав їй гроші. Вона сказала, що часу нема, треба було сьогодні.
Спочатку я, звісно, була в шоці — навіть не порадився. Але одразу себе зупинила: ситуація ж екстрена, він у паніці, діяв на емоціях. Головне — щоб Галина Степанівна була здорова. Я обійняла його, заспокоїла, сказала, що гроші — діло наживне, а мама одна.
Наступні кілька днів я ходила сама не своя від хвилювання. Ну як тут бути спокійною, а? Дзвоню свекрусі — не бере слухавку. Дзвоню чоловікові — каже, що вона відпочиває, готується, їй не можна хвилюватися. Ну, думаю, правильно, все як треба.
А розв’язка, дівчата, настала так, що краще б і не наставала. Раптово й підступно. Дзвонить мені подруга, яка живе в сусідньому місті, де мешкає брат чоловіка, Льоня.
— Свєтка, привіт! — щебече у слухавку. — А я щойно твою свекруху бачила! Вони тут у нас в автосалоні. Таку тачку Льоні купують — іномарку! Галина Степанівна сяє вся, каже, це подарунок синочку на ювілей!
Уявляєте собі таке? Я мало не впустила слухавку. В голові не вкладалося. Автосалон… подарунок… А як же операція на серце? Здається, я навіть не попрощалася — щось нерозбірливо прошепотіла подрузі й поклала слухавку. Руки тремтіли.
Увечері, коли чоловік прийшов додому, я чекала його на кухні. Я не кричала. Просто поклала перед ним телефон з відкритою сторінкою Льоні в соцмережах, де той уже позував на фоні новенького сірого «Фольксвагена». Чоловік спочатку зблід, потім почервонів, почав мимрити щось.
— Світ, ти зрозумій… Льоня ж машину розбив, вщент. Мама сказала, що в нього тепер депресія, на роботі справи кепські… А нова машина його б підбадьорила… Це ж теж про здоров’я… психологічне. Та й гроші все одно просто лежали…
— А операція? — спитала я крижаним тоном.
І тут, дівчата, і сміх і гріх. Він запинався на кожному слові.
— Вона все поверне! Чесно! Як тільки зможе… колись…
І в цю мить, дивлячись у його винуваті, бігаючі очі, я зрозуміла: наш «спільний котел» — це не про довіру. Це просто годівничка для всієї його родини.
І що тут скажеш? Я нічого не сказала. Жодного слова. Мовчки встала й пішла в кімнату. Всю ніч не спала. А зранку, поки чоловік ще сопів у ліжку, я зробила одну просту річ.
Я вирушила до банку і перевела ті нещасні копійки, що залишилися на нашому «спільному» рахунку, на новий, особистий, оформлений виключно на моє ім’я. А сам старий рахунок — закрила. Безповоротно.
Після цього зайшла до магазину, купила найбільшу банку розчинної кави, висипала вміст у пакет, а порожню скляну банку забрала з собою додому.
Увечері, ніби нічого не сталося, чоловік звернувся до мене:
— Ну що, охолола вже? Не дуйся, Свєтка. Ще накопимо.
Я мовчки підійшла до серванту, дістала ту порожню банку і поставила її посеред столу. Гучно, з акцентом.
— Ось, — промовила я спокійно і чітко. — Це — наша нова скарбничка. Але тепер вона називається «Світчина банка на мрію».
Він здивовано смикнув бровами.
— Пояснюю нові правила, — продовжила я з холодною точністю. — Ти, як і раніше, платиш за іпотеку і купуєш продукти. Це — твій обов’язковий внесок у сім’ю, тут без обговорень. Але з кожної зарплати, окрім цього, ми обидва поповнюємо банку. Готівкою.
Я постукала пальцем по склу.
— Я відкладаю десять відсотків від свого доходу. А ти, любий, — тридцять. Це — компенсація за моральну шкоду і обнулений сімейний рахунок. І не хвилюйся, рахувати все буду особисто. І обов’язково в твоїй присутності. В кінці кожного місяця вся сума переказується на мій особистий рахунок. Без винятків.
Я посміхнулась солодко і отруйно.
— А все, що залишиться в тебе на картці після всіх цих внесків, — твої особисті гроші. Хочеш — витрачай на «операції», даруй автівки брату, фінансуй ментальне здоров’я всієї своєї родини. Це вже не моя справа. Але — тільки з власної кишені.
І ось тут, як у хорошій драмі, настала та сама пауза, коли час ніби зупиняється.
Його обличчя витягнулося, очі розширились, щелепа просто повисла. Ви б тільки бачили це! Він переводив погляд то на мене, то на ту прозору банку, і, здається, вперше в житті почав щось усвідомлювати.
Повільно, з надривом. До нього нарешті дійшло: банкомат під назвою «наївна дружина Свєта» щойно видав останню купюру і припинив роботу — назавжди.
От скажіть мені, дорогенькі, я справді була жорсткою? Чи, можливо, саме так, просто і наочно, варто пояснювати дорослому чоловіку, де закінчується турботлива мама і починається його власна сім’я?
