— Мамо, ну припини! Він просто хоче поспілкуватися! — Діана, в домашніх шортах і розтягнутій футболці, з роздратуванням відкинула телефон на диван. Смартфон глухо впав на м’які подушки. — Що тут такого?
— А «таке», Діано, що його не було п’ятнадцять років! — Майя завмерла з ганчіркою в руці, відчуваючи, як усе всередині стиснулося в тугий, крижаний клубок. — П’ятнадцять років він не згадував, що в нього є донька, а тут раптом з’явився! Чому б це?
— Він сказав, що шкодує! Що був молодий і дурний. Люди змінюються!
— Люди — так. А він — не впевнена, — жорстко відповіла Майя, відвертаючись до вікна, за яким мрячив тужливий осінній дощ.
Вона пам’ятала той день, ніби це було вчора. Ігор, її чоловік… Його потерта джинсова куртка, дурнувата усмішка і кинута на ходу фраза: «Я швидко, тільки за батоном!». Діані тоді було лише три роки, вона сиділа на підлозі й будувала вежу з кубиків.
Він не просто не повернувся — він зник. Розчинився. Перший тиждень Майя не зводила трубки, дзвонячи йому, потім номер зник. Батьки Ігоря уникали її погляду, лише розводили руками: «Напевно, поїхав на заробітки. Нічого не сказав».
Майя залишилася сама. Без грошей, без підтримки, з маленькою дитиною на руках. Було все: й мокра від сліз подушка, яку вона перевертала сухим боком до щоки, щоб хоч трохи заснути; і робота на двох роботах до тремтіння в ногах; і колготки, зашиті стільки разів, що на п’яті утворилася щільна сітка з швів.
Але вона вистояла. Виростила свою дівчинку. І от тепер, коли Діана майже випускниця, на порозі їхнього тихого, відбудованого життя з’явився цей «заблуканий тато».
Він знайшов Діану в соцмережах. Написав зворушливе повідомлення, повне каяття, і донька, яка не знала батьківської любові, розтанула, як березневий сніг.
— Мамочко, я просто з ним вип’ю кави. У центрі, де багато людей. Обіцяю! — голос Діани тремтів, і вона підійшла ближче, торкнувшись плеча матері. — Я просто хочу на нього подивитися. Один раз. Будь ласка.
Серце матері здригнулося. Вона обернулася і подивилася в очі своїй дівчинці — такі ж карі, як у нього, але зараз повні не легковажності, а щирого, відчайдушного прохання. Як вона могла заборонити їй побачити привид батька?
— Гаразд. Але тримай мій телефон увімкненим. І дзвони, якщо щось. Одразу.
Ігор виявився чарівним. Майя зрозуміла це відразу, коли він привіз Діану після першої зустрічі. До під’їзду підкотив блискучий чорний позашляховик, з якого він вийшов, щоб особисто відчинити дочці двері — галантний, у дорогому кашеміровому пальті, з тією самою винуватою усмішкою, яка колись зводила з розуму й її.
— Майє, привіт. Дякую, що дозволила.
— Я нічого не дозволяла. Вона доросла, — холодно відрізала Майя і, взявши доньку під лікоть, майже втягнула її в під’їзд, подалі від цього чоловіка й запаху його парфуму.
Але лід рушив. Діана, увірвавшись до квартири, щебетала без упину, скинувши куртку просто на підлогу.
— Мам, ти не уявляєш! Він зовсім інший! Усе слухав, питав про школу, про мої мрії! Сказав, що має невеликий бізнес. І що всі ці роки картає себе, не міг наважитися з’явитися… Каже, я — його найбільший скарб.
Почався справжній цукерково-букетний період — але не для дружини, а для доньки.
Наступними вихідними він повіз її по магазинах. Майя бачила, як Діана повернулася з купою фірмових пакетів. Вона крутилася перед дзеркалом у нових кросівках і джинсах, які Майї були не по кишені.
— Він сказав: «Тобі все личить, принцесо. Обирай, що хочеш». Мам, уявляєш?
Майя уявляла. І від того було ще гірше.
Потім був похід у дорогий ресторан із панорамним краєвидом на двадцять п’ятому поверсі. Діана надіслала звідти фото: вона — щаслива, з десертом, а за її спиною — вогні великого міста. «Тато каже, що я маю бачити світ з висоти, а не з вікна нашої кухні», — писала вона.
Якось, гуляючи в парку, він зупинився.
— Знаєш, я пам’ятаю, як ти любила гойдалки. І свого зайця з одним вухом. Ти з ним не розлучалася. Так шкода, що я не бачив, як ти росла.
Діана одразу зателефонувала матері, її голос тремтів від радості:
— Мамо! Він пам’ятає! Пам’ятає мого зайця! Значить, думав про мене!
Майя мовчала. Вона бачила, як сяють очі доньки, як розправляються її плечі. Вона не хотіла гасити це запізніле, тендітне світло. Але материнське чуття не просто шепотіло — воно волало про небезпеку.
Щось було не так. У його жестах — надмірна театральність. А в очах, коли дивився на Діану, — не лише батьківська ніжність, а й якась лихоманкова, оцінювальна надія. Ніби дивився не на доньку, а на виграшний лотерейний білет.
Одного разу, після довгих вмовлянь Діани, Майя неохоче погодилася прийняти Ігоря «на чай».
Він стояв на порозі їхньої маленької квартири, переминаючись з ноги на ногу. Його дороге пальто й блискучі черевики виглядали тут чужими. В руках — торт із елітної кондитерської.
Вони сиділи на їхній маленькій, затишній кухні. Майя мовчки розливала чай у звичайні чашки. Діана сяяла й намагалася заповнити незручну тишу балаканиною про школу.
— Тату, а чому? — раптом тихо спитала вона, коли запанувала пауза. — Ну… тоді. Чому ти пішов?
Ігор тяжко зітхнув, відставив чашку. Поглянув спершу на Діану, потім — винувато на Майю.
— Я був боягузом, — сказав глухо. — Просто злякався. Мені було двадцять один, за душею — ні копійки. Я дивився на тебе, Майє, втомлену, дивився на маленьку Діанку… і розумів: я не впораюсь. Я не чоловік, а хлопчак. Я злякався відповідальності, пелюшок, безсонних ночей. І вибрав найпростіший і найпідліший шлях — втекти. Я не прошу пробачення — його не заслужити. Я просто хочу, щоб ви знали.
Діана слухала, затамувавши подих, її очі наповнилися співчуттям. Навіть Майя відчула, як крижаний панцир на її серці дав тріщину. Очі зрадливо защипало. Вона поспішно пішла у ванну, не бажаючи, щоб хтось побачив її сльози.
Коли повернулася, Ігор звернувся до Діани:
— А тепер, коли ми… ніби розібралися з минулим, — його голос став м’якшим. — Діано, нам треба серйозно поговорити. Є одна дуже особиста тема…
У цей момент задзвонив його телефон. Він глянув на екран, і обличчя стало серйозним.
— Вибач, це важливо, — сказав він і вийшов у коридор, прикривши за собою двері.
Сховавшись у ванній, Майя мимоволі почула приглушену розмову, яка змусила її завмерти:
— Так, я у них, — говорив він тихо. — Здається, вона готова. Майже. Ще кілька днів — і я все їй скажу… Так, аналізи… головне, щоб підійшла… Так, Олю, я знаю. Я все зроблю. Наш Сергійко житиме.
Майя завмерла. Сергійко? Оля? Головне, щоб підійшла?
Пазл склався в жахливу картину. Його зізнання, подарунки, каяття — усе було частиною огидного спектаклю.
Коли він пішов, Діана літала по квартирі, щаслива. А Майя, бліда, дивилася в дзеркало, де в її очах уже не було болю — лише крижана, тиха лють.
Діана заговорила першою:
— Мам, він завтра хоче піти зі мною до лікарні. Каже, треба здати аналізи, перевірити здоров’я. Піклується!
— Діано… Сядь, будь ласка, — Майї важко давалися слова.
Вона переказала дочці почуте. Обличчя Діани змінювалося на очах: спочатку — здивування, потім — заперечення, нарешті — жах.
— Ні… Мамо, ні! Ти щось не так зрозуміла! Це неможливо! — сльози котилися по її щоках. — Він не міг…
— Міг, доню. Міг.
Наступного дня Ігор чекав біля під’їзду. Як завжди — вчасно. В руках — букет яскраво-жовтих троянд.
Майя й Діана вийшли разом. Майя — пряма, мов струна, з кам’яним обличчям. Діана — тінню за нею, ховаючи заплакані очі за чолкою.
— Готова, принцесо? — усміхнувся Ігор, простягаючи квіти.
Дівчина відступила, мов від вогню.
— Куди ти зібрався їхати з моєю дочкою? — гаркнула Майя, стаючи між ними. Її голос бринів від ледь стримуваної люті.
Усмішка миттєво зникла. Букет здригнувся в його руці.
— Майє… про що ти? Я ж казав — просто обстеження…
— Досить брехати! — зірвався її голос. — Я все чула! Про твою Олю! Про твого Сергія! Про те, що Діана має «підійти»! Для чого вона має підійти, Ігорю?! Відповідай!
Він зблід. Його погляд метався між крижаним обличчям Майї та ридаючою Діаною.
— Я… я хотів сказати! Чесно! — забелькотів він. — Просто боявся вас налякати!
— Налякати?! — виплюнула Майя. — Ти не боявся брехати їй тижнями! Купувати її подарунками! Ти прийшов сюди не як батько, а як торгівець!
— У мого сина… у твого брата… лейкемія, — вирвав він, дивлячись на Діану з відчаєм. — Йому терміново потрібна пересадка кісткового мозку. Ми з Олею не підходимо. Лікарі кажуть, що рідна сестра — майже 100% збіг. Ти… ти наш єдиний шанс, Діано!
— Тобто ти згадав, що в тебе є донька, тільки коли їй можна щось витягти з кісток?! — прошипіла Майя. — Вона для тебе не дитина, а набір запчастин! Біоматеріал! Ти побачив у ній не доньку, а донора!
— Але це ж шанс врятувати життя! Його життя! — він уже майже кричав. — Вона його сестра, вона повинна допомогти! Вона повинна зрозуміти!
Діана, яка досі мовчала, повільно підняла голову. Її обличчя було в сльозах, але в очах вже не було наївності — тільки болісна, доросла мудрість.
— Сестра?.. — голосно, з гірким надривом прошепотіла вона. — Я стала для нього сестрою лише вчора?
Вона провела поглядом по його елегантному пальту, блискучому авто, зупинилася на обличчі, спотвореному страхом.
— Телефон, що ти мені подарував… ті кросівки… кіно… — кожне слово звучало, наче камінь, — це був розрахунок? Завдаток… за мій кістковий мозок?
Це прозвучало як удар, після якого він не зміг оговтатись.
— Діано, ні… ти не так…
— Ти кинув мене, коли я ще гойдалась на качелях і спала з зайчиком із відірваним вушком! — голос її став міцнішим. — Ти не платив аліменти, коли мама штопала мої колготки. Жодного дзвінка на день народження. А тепер я тобі щось винна?
Йому більше не було що сказати. Голова опустилась, а букет жовтих троянд, як несправжній символ каяття, випав з рук і розсипався по мокрому асфальту. Перед ними стояв уже не солідний чоловік, а розгублений, зламаний власною брехнею батько, якого викрили.
Вони повернулися спиною і мовчки пішли, не обертаючись. Майя йшла рівно, наче сталь тримала її спину. Діана трималася за мамину руку, мов за єдину опору серед шторму.
Увечері вони обидві сиділи на старенькому дивані, обійнявшись і плачучи. Спершу — сльози гніву, коли Діана кричала в подушку: «Як він міг?»
А згодом — тихий, виснажений плач Майї, яка гладила дочку по волоссю, оплакуючи не себе, а її зламане сьогодення. Це була не просто зрада — це було відчуття, що їхню довіру продали, використали і знецінили.
Коли кімната занурилась у темряву, і тільки вуличний ліхтар кидав слабке світло на їхні силуети, Діана раптом притихла. Вона мовчала довго, а потім майже шепотом спитала:
— Мамо… А той хлопчик… Сергій… він же не винен, правда?
Майя завмерла. Подивилась на дочку й побачила перед собою вже не дівчинку, а дорослу людину, здатну співчувати, навіть у власному болі. В її очах не було батьківського егоїзму. В ній жила материнська сила.
— Ні, люба… — прошепотіла Майя, ковтаючи клубок у горлі. — Він не винен.
Вони ще довго мовчали. Але то вже була не розгубленість. То було рішення.
Наступного дня Діана взяла в руки телефон — той самий, подарований ним. Відкрила контакт, що тепер викликав лише огиду, і почала писати. Кожне слово було як важкий камінь, але вона знала — це потрібно.
«Я здам аналізи на сумісність. Але не для тебе. Для хлопчика, який ні в чому не винен. Це буде мій єдиний і останній подарунок вашій родині. Після цього ти зникнеш з мого життя. Не телефонуй. Не пиши. Не шукай зустрічей. У мене є тільки один з батьків — моя мама. І так буде завжди».
Вона натиснула «надіслати».
У той день Діана подорослішала на все життя. Вона втратила останню дитячу ілюзію і здобула гірку мудрість, яку не дають книжки. Відтоді вона розуміла ту мовчазну печаль, що зрідка з’являлась у маминих очах, коли та думала, що ніхто не дивиться.
Їхній зв’язок став глибшим. Не лише любов єднала їх тепер, а й спільно пережитий біль. Бо справжня любов — вона не лише гріє, а й залишає в серці невидимі, болючі шрами. І це теж її правда.
Дякуємо за прочитання цієї історії. Якщо вона вас зачепила — будемо раді вашим вподобайкам і коментарям.
