В Аделаїди Аркадіївни було три невістки. А син – лише один. Таке теж трапляється. Тричі він одружувався.
Аделаїда Аркадіївна, будучи п’ятдесятип’ятирічною жінкою, вирізнялася силою характеру та незалежністю. Вона самотужки виховала сина Аркадія, який став успішним лікарем-офтальмологом.
Одного дня Аркаша привів у дім молоду дружину. Діночка була ніжною, сором’язливою та зовсім непристосованою до життя. Ада взяла її під своє крило, терпляче привчаючи до самостійності.
— Доню моя, не будь такою несміливою. Не можна мовчки погоджуватися з усім, що кажуть інші. Висловлюй свою думку, відстоюй її. Навіть якщо ніхто не підтримує.
Та, вочевидь, ця боязкість була закладена в Діночці генетично.
Через два роки Аркадій подав на розлучення. Коли мати висловила розчарування, він відповів:
— Мамо, вона така млява, наче заморожений оселедець. Суцільна амеба. Я більше не можу.
Минуло три роки, й Аркадій привів до дому Людмилу. Вона була гучною, впевненою в собі жінкою, що спочатку навіть налякала Аделаїду Аркадіївну своєю наполегливістю. Людмила сперечалася з будь-якого приводу, проте завжди поважала думку свекрухи. Вона без жалю позбулася «міщанського» інтер’єру й замінила його на сучасний хай-тек.
— Людочко, не дозволю цього скляно-пластикового жахіття в своїй кімнаті! — твердо заявила Ада.
— Це ваше право. Нехай залишається, — спокійно відповіла Людмила.
З її приходом у домі стало шумно: то студенти приходили, то колеги збиралися на обговорення нагальних питань, адже Людмила викладала філософію в університеті. Вона майже не займалася домашнім господарством, але Ада пишалася нею. Проте з часом вона почала втомлюватися від постійного гамору.
Згодом Аркадій повідомив, що вони з Людмилою вирішили розійтися.
— Чим тобі Людочка не догодила? Вона розумна, комунікабельна, мене поважає, — засмутилася Ада.
— Мамо, ми прийняли це рішення разом. Ніхто ні на кого не ображений.
Аделаїда Аркадіївна дуже сумувала за своїми «дівчатами» й часто з ними спілкувалася телефоном.
Минуло ще кілька років, і Аркадій втретє одружився. Його новою обраницею стала Надія – мила й затишна жінка. Вона працювала в МФЦ через день, а у вільний час прибирала, прала, готувала смачні страви. Поступово всі нововведення Людмили зникли з дому, і атмосфера знову стала затишною.
Зі свекрухою Надія часто говорила про мистецтво, книги, адже багато читала й висловлювала цікаві думки. Спілкування з нею приносило Аделаїді Аркадіївні велике задоволення.
Аркадій кожного вечора поспішав додому.
Але під час міжнародного семінару він познайомився з Гретою – лікаркою з Німеччини. Вона зацікавила його новітніми досягненнями медицини та перспективами кар’єри в Європі. Незабаром Аркадій розлучився з Надією, одружився з Гретою та покинув Батьківщину.
А Ада залишилася одна…
Їй вже було далеко за сімдесят.
Але невістки не забували про неї, і кожна раз на тиждень знаходила час, щоб приїхати.
Усі вони вдало вийшли заміж. Двоє з них народили дітей, адже від Аркадія дітей не було. Можливо, це була його вина.
Діна розповідала про взаємини з новою свекрухою, скаржилася на свого чотирнадцятирічного сина:
— Розумієш, Адочко, він перестав мене слухатися і навіть грубити почав.
— Не переймайся. Це перехідний вік. Все налагодиться, — відповідала Аделаїда Аркадіївна.
Потім, як вихор, з’являлася Людмила:
— Адочко, ти мене вибач, але в твоєму віці пора переходити на правильне харчування.
Вона заповнювала холодильник Ади корисними продуктами.
Не всі вони подобалися Аді, але вона не відмовлялася.
— Людочко, чому ж ти так і не народила дитину?
— Ой, Адочко, у мене кожного року по двісті студентів. Які ж тут діти!
Через кілька днів приходила Надія. Першим ділом вона викидала «правильні» продукти, залишаючи тільки фрукти й овочі:
— Нічого тобі, Адочко, харчуватися заморською їжею.
Вона готувала прості, але смачні страви, прибирала кімнати.
І м’яким голосом розповідала про своїх донечок.
Вечорами Аделаїда Аркадіївна виходила на прогулянку.
Жила вона в старому будинку, де всі знали одне одного з дитинства.
Як і колись, вечорами сиділи на лавці біля під’їзду. Аделаїда носила одяг у стилі початку двадцятого століття.
Коли вона, у капелюшку, мереживних рукавичках і з незмінною парасолькою, виходила з дому, всі сусіди привітно віталися з нею. Адже вона була хорошою людиною.
Та варто було їй зникнути з поля зору, як сусідки починали обговорювати її вигляд і зітхати:
— Щаслива Ада! Пощастило їй!
— Чому пощастило? — поцікавилася нова сусідка, яка нещодавно переїхала до цього будинку.
— Невістки у неї хороші. Постійно відвідують і допомагають.
— А де ж її сини?
— Син у неї один. Живе за кордоном. А це його колишні дружини.
— Дійсно пощастило, — зітхає нова сусідка, — а у мене одна невістка, і ми з нею ніяк не знайдемо спільної мови.
А може, справа не у везінні, а в самій людині?
Адже Аделаїда Аркадіївна не намагалася змінити своїх невісток. Вона приймала їх такими, якими вони є. Поважала і навіть любила.
