1946 рік.
Міла стояла на цвинтарі, не в змозі зрушити з місця. У її постаті застигла така глибока скорбота, що навіть сільські жінки, які бачили багато горя, не наважувались підійти та забрати її від свіжого пагорба.
— Хай постоїть, не чіпай її, — мати потягла Антона за руку.
— Мамо, треба забрати сестру звідси. Подивись на її очі — в них безумство.
— А ти що думав, синку, що вона тут стоятиме й посміхатиметься? Яка ж у моєї доні доля… три місяці в шлюбі — і вже вдова.
— Як хочеш, а я її заберу.
Антон підійшов до сестри, поклав руку на її плече й м’яко мовив:
— Міло, рідна, ходімо додому. Не рви душу ні собі, ні нам з матір’ю.
— Хто на таке спромігся? Хто душу свою дuяволу пpодав? — прошепотіла вона.
— Василь Степанович уже почав слідство, приїхали люди з міста, але я підозрюю, що нічого не знайдуть. Станція зв’язує чотири села, хтозна на кого він натрапив. Гроші при ньому були?
— Були. Він хотів мені купити зимову шаль і ще щось… Але ж то дрібниці.
— От бачиш… Тепер і за дрібницю можуть людину вбиmи, — зітхнув брат. — Ходімо, не можна тут довго стояти, ще захворієш.
Він м’яко взяв її за руку й повів у бік села. Вона йшла мовчки, зовсім юна — лише дев’ятнадцять, а вже вдова…
Андрій повернувся з фронту у травні 1945 року. Високий, кремезний, з медалями та орденами на грудях, він в’їхав у село на возі під співи й вигуки.
Дівчата та жінки крутились навколо нього, адже за роки війни чоловіків у селі стало менше. Але Андрій, хоч йому вже було 28, не поспішав одружуватись. Його мати, яка вдруге вийшла заміж після смерті батька Андрія і народила ще двох дітей, мріяла побачити сина в ролі чоловіка й батька. Вона хотіла няньчити внуків.
Та Андрій працював, їздив у місто з дорученнями від голови, був його правою рукою. Його думки були зайняті відбудовою села, а любов… Хіба то не дурниці?
Міла ж, яка за ці важкі роки подорослішала, давно нишком зітхала по хороброму фронтовику. Одного разу він її помітив…
Вона купалася в затишній заводі, де зазвичай не було людей, і можна було купатись оголеною. Що вона й зробила того разу. Пірнаючи в прохолодну воду, вона не одразу помітила Андрія. Побачивши його, зойкнула, адже була без одягу.
— Як водичка? — спитав він, знімаючи сорочку.
— Прохолодна. Андрію Савелійовичу… Будь ласка, не пірнайте.
— Та невже? Боїшся, що змерзну? Жара яка стоїть…
— Не тому… Просто я… я без одежі.
Він розсміявся, але, помітивши, що вона серйозна, почервонів.
— Відверніться, я одягнуся.
— Добре, — знизав плечима Андрій.
Вона вибігла на берег і хутко натягнула плаття на мокре тіло. Мимоволі помітила його спину — широку, дужу.
— Я вже.
Він підійшов ближче, збирався зайти в річку, але вона зробила крок, посковзнулась і впала йому в обійми. Міла знітилась.
— Обережно, — ніжно сказав він, тримаючи її за талію. А коли подивився в її очі, зрозумів, що пропав. Темне довге волосся спадало по спині, мокре плаття облягало її фігуру. Він заплющив очі: не можна, вона дитина…
— Можна я тут посиджу, поки ви купаєтесь?
— Сиди, — хрипко відказав він.
Вони сиділи, розмовляли. Коли сонце зайшло, Міла поспішила додому. Перед хвірткою Андрій запросив її на прогулянку. Так почались їхні стосунки. Мати та брат спочатку були проти. Мати казала, що він пограється і покине, брат хотів, щоб її одружився Степан — друг дитинства. Але Міла не бачила в ньому нічого, окрім друга. А різниця з Андрієм — десять років!
Через два місяці Міла радісно оголосила: Андрій зробив їй пропозицію. Мати зітхнула з полегшенням, брат прийняв вибір, бачачи її щастя.
Минуло три місяці — мов одна мить. Міла була найщасливішою. Мріяла подарувати Андрію дитину.
Днями він поїхав у місто за дорученням голови. Обіцяв привезти їй теплу шаль. Коли їхав, посміхався загадково: казав, що буде сюрприз.
Вона приготувала його улюблений капусняк, пекла пиріг і чекала. Але минула шоста година, сьома, восьма — а його все не було.
Наступного ранку прибіг голова:
— Де Андрій? Учора мав повернутись!
— Не приїжджав… Може, затримався?
— Які затримки? Звіт відвіз, в ательє хотів зайти… А після обіду мав бути вдома!
Через три дні селом прокотилась страшна новина: знайшли Андрія мертвим біля станції, з розтрощеною головою. Гаманця не було, поруч валявся згорток з жіночим платтям. Міла зрозуміла: ось її сюрприз…
Від горя вона ніби постаріла на десяток років. На похороні в неї з’явилася сива пасмо…
— Поплач, Мілко, сльози душу заспокоять. Все мине, побачиш, час лікує, — гладив її по плечу Антон.
— Він був моїм сонцем… За що? — вигукнула вона. — Пройшов війну, повернувся додому — і тут його не стало! Якого мені в дев’ятнадцять бути вдовою? Проклинаю вбивцю!
Антон обійняв сестру, тримав її поки вона не втомилась і не заснула в нього на плечі. Вона здригалася уві сні…
— У тебе все буде добре, сестричко, — прошепотів він.
Вийшовши до матері, Антон налив собі чарку і випив.
— Що за лихо на село впало? То амбар згорів, то людину добру вбили. Ой, не до добра це…
Після сорокового дня Міла відчула слабкість, її нудило при вигляді їжі.
— Доню моя… Ти, мабуть, дитину чекаєш. Хай тебе Клавдія огляне. Якщо це так, ти до нас переїдь.
— Ні, мамо. Якщо чекаю, то дитина народиться в цьому домі. Якщо буде потрібна допомога — скажу.
Наступного дня Клавдія підтвердила: Міла вагітна. Вона прийшла на могилу й прошепотіла крізь сльози:
— Я ношу твою дитину. Частинку тебе. Значить, сонце ще світить для мене. Я обіцяю: візьму себе в руки, збережу маля. Якщо це син, виховаю таким же відважним, як ти. Спочивай спокійно, коханий. А я почну нове життя.
Вона пішла до річки, в те саме місце, де вони вперше були разом. Скинула вдовину хустку в воду й прошепотіла:
— Тепер все буде інакше.
На шляху додому її наздогнав Степан.
— Міла, постривай!
— Що тобі?
— Ти ж у лікарки була… Мати сказала…
— Так. Я чекаю дитину. І що?
— До матері з братом переїдеш?
— Ні. Ще щось?
— Якщо допомога потрібна…
— Дякую, помічників вистачає. — Вона відчинила хвіртку.
— Дров нарубати? Води принести?
— Дрова Андрій заготував. А воду… Якщо тобі не важко.
Через півгодини Степан наповнив дві бочки і спитав:
— А інструмент даси?..
-Навіщо тобі це?
-У тебе на сараї шифер зсунувся, мабуть, вітром пошкодило. Я швиденько полагоджу.
-То вже й у самому сараї подивися.
Степан взявся до справи, і, спостерігаючи за ним крізь вікно, Міла сумно зітхнула — дитячі роки залишились у минулому, безтурботні ігри, коли ще не знала, що таке горе і втрати. Потім настали важкі часи, і Степан завжди по-дружньому дбав про неї. І ось знову він поруч, простягнув сильне плече.
-Степку, ходи, напою чаєм.
Коли він сів до столу, Міла ніяково промовила:
-Пробач, до чаю нічого не маю — не готую. Мені й самій їсти не хочеться, обходжуся хлібом та молоком.
-Їсти треба. Подумай про дитинку.
-Ось з сьогоднішнього дня й почну думати. Степку, а ти як сам?
-Та нормально. Якщо ти про те, — він клацнув себе по кадику, — то все вже позаду. Зрозумів, отямився…
-Ага, розповідай, — усміхнулась Міла. — Наче я не знаю, як батько тебе паском вчив, уже дорослого парубка.
-Що було, те минуло…
-Що це тебе на випивку потягло?
Степан зробив два великих ковтки, поставив кружку і підвівся.
-То все в минулому. Мені вже час, Мілко. Якщо щось потрібно — клич.
Щойно він пішов, Міла замислилася. Як вона раніше не зрозуміла — Степан почав пити саме за два тижні до весілля, щойно про нього оголосили на все село. Вона була так захоплена своїм щастям, що нічого навколо не помічала. А Степан навіть не прийшов на весілля, поїхав із села на три дні. Потім почав уникати її. Невже слова її брата Антона, що Степко був би не проти одружитися з нею, — не пусті балачки? Невже він справді її кохає?.. Бідний, бідний Степан…
Увечері вона зустріла на вулиці голову колгоспу.
-Василю Степановичу, як просувається розслідування? Уже півтора місяця минуло, а винного так і не знайшли.
-Думаєш, це так просто? Жодного сліду не залишив. Якийсь грабіжник, хто його знає… На станції стільки люду проходить. Ех… Як же тяжко без Андрія. Я ж хотів його на своє місце поставити, у голови. Кого тепер знайду?
-А що Мухіни? Родина нашої фельдшерки? Чоловік її, здається, порядна людина, з освітою. А син їхній, Степан, трактористом став, у передовиках…
-Тут така справа, — Василь Степанович сів на лаву і зняв картуз. — Не все так просто. Скажи-но мені, Міло, давно Степко по тобі сохне?
-Що ви таке кажете? — насупилась Міла. — Що маєте на увазі, Василю Степановичу?
-Те, що й кажу. Все село гомонить: Степко по тобі страждає. Коли дізнався про весілля — почав пити з горя. Щодня заливати за комір, поки батько не взявся за нього паском. І от така штука — не було його в селі в той день. Каже, що в сусідньому селі був, самогон з товаришем пили й там лишився, аби батько не відчув. Товариш підтвердив, та не згадав, о котрій годині Степко прийшов.
-Ви що, його підозрюєте? — Міла застигла від жаху.
-Доказів немає. Але підозріло. Якщо любив тебе — міг і суперника прибрати. А де, як не біля станції, у лісочку, заховати? Доказати нічого не можу, — розвів він руками.
Міла мовчки розвернулась і пішла додому. Усю ніч не зімкнула очей. А якщо це правда? Якщо через ревнощі в нього затьмарився розум?
Вона уявила себе на його місці. Чи змогла б вона вбити суперницю, якби та з’явилася? Заради Андрія — можливо… За кохання вона була б здатна на багато що…
Наступного дня, коли він знову прийшов, Міла хотіла поставити запитання, але розуміла: якщо це і його рук справа, то він не зізнається. Степан зголосився пофарбувати тин, щоб вона не дихала фарбою. А вона все думала: якщо він винен у смерті її чоловіка — як приймати від нього допомогу? А якщо ні — чи має право так думати про нього?
Міла заплуталась. І тоді, зібравшись, підійшла до нього й твердо промовила:
-Степане, пробач мене. Не хочу, щоб по селу плітки ходили. Тому скажу прямо: не приходь більше. Я попрошу маму чи брата — вони допоможуть. Йди, Степку, додому. Не повертайся.
-Я ж допомогти хотів, бути поруч…
-Не треба. Якщо ти на щось сподіваєшся — все марно. Я своє життя присвячу дитині, заміж більше не піду, бо Андрій був для мене всім… Йди, Степане.
Вона забрала в нього пензлик і відкрила хвіртку. Він, не зводячи з неї очей, тихо вийшов і попрямував додому, з опущеними плечима.
1952 рік.
— Савелійку, йди обідати! — Міла стелила скатертину на стіл, закликаючи свого п’ятирічного сина.
— Йду, мамо, — озвався він і сів на табуретку. — Зараз поїм — і з дядьком Антоном та дядьком Степаном на риболовлю підемо.
— Гарна справа, — відповіла вона, та в голові в неї крутилася інша думка: Степан надто вже багато часу проводить з її сином. Їй не давала спокою тривожна підозра — а раптом саме він причетний до загибелі її чоловіка? Якщо це так, то місця йому поруч із Андрієвою дитиною бути не може. Вона вже пробувала поговорити про це з братом, коли той почав брати хлопчика до річки, а Степан — мов навмисне — все приєднувався до них. Що вона могла вдіяти? Заборонити Антонові брати хлопця з собою? Той і так росте без батька. До того ж, Міла, попри всі намагання, почала відчувати до Степана щось більше, ніж просто дружнє ставлення. І цього вона лякалася ще більше…
— Дядько Антон сказав, що востаннє — він у місто їде.
— У місто?
— Ага. Каже, працюватиме там. А бабуся ж одна лишиться?
— Як це одна? У неї є ми, — Міла погладила хлопчика по голівці. Вперше чує цю новину.
— Савко, жуй швидше, ми з дядьком Степаном по тебе прийшли, — Антон зайшов до хати, скуйовдив племіннику чуприну. — І тобі привіт, сестро.
— Привіт. Ану, братчику, сядь-но.
— Що сталося?
— Коли ти збирався мені сказати, що в місто їдеш?
— Ех, брате, просив же тебе, — докірливо, але з усмішкою поглянув він на хлопця. Савелій лишень знизав плечима. — Ну що вже, раз язик не тримається… Через тиждень вирушаю. Не казав — знав, що відмовлятимеш. Матері сьогодні скажу. Міла, це мій шанс, поки Василь Степанович ще при посаді. А не сьогодні-завтра піде на спочинок — і з новим головою міста мені не світить.
— І що тобі тут не живеться? Женився б уже…
— Із ким? — усміхнувся Антон.
— Ой, не починай. Хоч із Тамаркою, хоч із Ленкою, а хоч із Оксанкою. Чи тільки й умієш, що підоли дівчатам задирати?
— Саме так. Вони на інше й не годяться. А мені потрібна жінка інша. Як ти — щоб любила, дбала про господарство, чоловіка шанувала.
— Я не найкращий приклад. Дружиною була всього три місяці.
— Так… Скажи мені, Міло, чому ти досі не вийшла заміж удруге? Шість років минуло, а ти сама. Не личить жінці в селі без чоловіка. А Савелій? От я поїду — хто йому за батька буде? Виходь за Степана, і всі справи. Людина він хороша, хіба не бачиш, як тужить за тобою? Інший давно б плюнув, одружився з кимось іншим, а цей все мовчить, сподівається.
— Це неможливо.
— Савелій, ти доїв? — хлопець кивнув. — Ото й добре. Бери дядька за руку — і геть із хати, я підлогу мити буду.
Антон із Савелійком вийшли надвір. Міла крізь вікно дивилась, як вони виходять з двору, де на них чекає, переминаючись, Степан. Вона думала про те, що навіть братові не може розповісти про свої підозри. Той стане захищати друга, не повірить. То чи варто? Хай здогадки залишаться з нею.
Антон таки поїхав. Матір із тривогою проводжала його.
— Ой, не до вподоби мені це, ох не до вподоби…
— То й відмовила б його, — Міла зиркнула на неї.
— А потім щоб він мене винуватив, мовляв, могла життя краще влаштувати, та не дала? Сподіваюсь, не навіки він поїхав, повернеться ще… Мілко, ти б зі Степаном м’якше поводилася, Антона ж нема, а чоловік у домі потрібен.
— Мамо, я ж тобі тисячу разів казала — мені ніхто не потрібен.
— А я бачу, як ти на нього дивишся. Не обманеш материнське серце…
— Хай я й дивлюся. Це нічого не змінює.
Вона взяла Савелія за руку і рушила додому. Навіть мати помітила: вона закохана. Але дати волю почуттям — страшно. А якщо колись правда відкриється, й виявиться, що саме він позбавив життя її Андрія?.. Як пробачити себе? Краще бути самій. Але жити з такими думками… це нестерпно.
— Мамо, а можна я тепер із дядьком Степою на рибу ходитиму?
— Ні.
— Чому? — здивувався малий.
— Бо я проти. І не обговорюється.
— Ти як Василь Степанович говориш, — образився Савка. — Працюєш із ним, словечок нахапалась.
— А ти, як для п’ятирічного, язиком надто чесаний! — роздратувалася Міла.
Минав час. Міла почала їздити до міста, адже Василь Степанович призначив її на посаду, що колись займав її покійний чоловік. Там вона бачилася з Антоном. Той працював на заводі, жив у гуртожитку. Але виглядав надто добре, як для простого робітника. Побачивши на ньому новий костюм, Міла здивувалась:
— Де гроші взяв на такий костюм? Невже на заводі платять так багато?
— Ні. Просто я бережливий. Зарплату не витрачаю на дурниці. Ще й вагони вночі розвантажую. Візьми, вам із мамою згодяться. Наступного місяця ще передам.
Міла взяла гроші — хлопцеві постійно потрібен був одяг.
Якось вона прийшла до гуртожитку. Вахтерку Зінаїду Павлівну знала давно.
— Добридень, Зінаїдо Павлівно.
Жінка, побачивши її, аж руками прикрила рот:
— Що сталося? Дайте ключ, я з п’ятої ранку на ногах.
— Іди. Нема в мене більше ключа. Брата твого тут нема. І не буде.
— Як це?
— А ти, значить, не знаєш?.. Біда яка. В тюрмі твій брат. Злочинець він!
— Що ви таке кажете?! Як вам не соромно!
— Це мені соромно?! Скільки душ він зламав! А ти, наче не знала? Чай, сукня твоя не з крадених грошей шита?.. Забирайся, поки мітлою не вигнала!
Міла вибігла з гуртожитку. На вулиці її перехопила сусідка брата:
— Антона шукаєш? Його три дні тому арештували. Банда, кажуть. Пограбування, вбивства…
У міліції їй показали справу. Були і зізнання. Вона не вірила, але доказів було чимало. Йому загрожувала вища міра.
— Можна мені його побачити? — запитала вона.
Їй дозволили. Ввели Антона — з побитим обличчям, у наручниках.
— Привіт, Антошко…
— Іди, Міло, йди. Все скінчено. Матері передай, що люблю.
— Скажи, це правда? — вона плакала.
— Правда, сестричко… Хотілося красивого життя. А тепер ось — кінець. Послухай мене… Виходь за Степана. Захист і опора буде.
— Не можу. Степан, можливо, такий самий, як ти. Я підозрюю, що він убив Андрія.
Антон замовк, потім тяжко зітхнув:
— Це був я.
— Що?! — вона застигла. — Ти жартуєш!
— Ні. Пам’ятаєш, як згорів амбар? Це я випадково кинув недопалок. Андрій бачив. Хотів, щоб я поїхав, або він розповість. Я злякався. І зробив страшне. Вдарив. Потім ще раз. Обікрав — для відводу очей. Хотів, щоб ти за Степана вийшла, породичалися б. Не знав, що ти вагітна. Не зробив би цього, якби знав. Пробач…
ЕПІЛОГ
Мати не витримала новини й померла. Міла ледве трималась. Степан взяв Савелія до себе. Згодом вони з Мілою тихо розписалися в сільраді. Ще через місяць Степан став новим головою. У шлюбі в них народилося ще двоє дітей. Савелія він любив, як рідного. Хлопчик знав: його батько був героєм, сміливим і чесним. Про дядька Антона він згадував рідко, а з часом — зовсім перестав.
Дякую, що прочитали цю історію.