— Анечка, ти зрозумій… Яків Петрович — людина делікатна… Його дратують сторонні люди… А ти така гучна, незграбна. Ти йому заважаєш. Він погодився нас прихистити. Але він і уявити не міг, якою нестерпною сусідкою ти виявишся!
Аня сиділа навпроти матері й гадала, як взагалі можна бути ТАКОЮ? Вона вже почала здогадуватись, до чого та хилить, але все одно виявилась неготовою.
— Якби ти продала дім, у нас було б власне житло…
Аня вчепилася в старий кухонний стіл так сильно, що загнала у палець скалку. Але навіть не помітила цього.
— Квартиру ми вже продали, — сказала вона.
— Так, але хто ж знав, що Феденька виявиться шахраєм?! Він здавався таким інтелігентним чоловіком.
Мати мрійливо зітхнула. Аня потерла втомлені очі:
— Ти мала це зрозуміти, коли він просив у тебе гроші й змусив продати квартиру.
— У нас було кохання! Це ти все вимірюєш грошима!
Аня більше не мала ані сил, ані бажання сперечатися. Вона була виснажена. Тільки Бог знає, що коїться в голові її матері. Замість того щоб жити у нехай і маленькій, але затишній квартирі, та продала її й віддала гроші першому-ліпшому аферисту.
— Грошей від бабусиної спадщини цілком би вистачило на нову квартиру… — Мати потягнулася до чашки. — Це ж насамперед тобі потрібно — житло в місті на дорозі не валяється. А з того дому в глушині що? Як із козла молока. Ми б переїхали і більше не обтяжували б Якова Петровича.
Тепер усе стало на свої місця. Очевидно, що ініціатором цієї блискучої ідеї був саме Яків Петрович — «інтелігент» у четвертому поколінні, черговий шахрай. Аня підвелася з-за столу.
— Ні.
— Що значить — «ні»? — У матері миттєво зникла вся показна м’якість. — Я ж про тебе дбаю!
— А коли продавала квартиру, ти теж думала про мене?
— Невдячна! Я заради тебе всім пожертвувала! І молодістю, і красою! Це все твоя бабця… Вона мене ненавиділа. І ти така сама! Їй, бач, дім у спадок залишили… А мені? Що мені?!
Від криків матері в Ані почала тріщати голова. Вона з силою стиснула скроні пальцями. Укололася об ту кляту скалку — навіть не помітила.
— Тобі вона залишила квартиру, мамо.
— Що?! — Мати вже зовсім не стримувалась. Бризкаючи слиною, вона розмахувала руками. — Квартиру?! Ти ж і сама там жила! Ану геть із хати! Я все життя на тебе змарнувала! Все життя! А ти…
В Аню полетіла важка тарілка. Вона встигла відскочити вбік, а тоді кинулася в загальний передпокій, який останнім часом був її «спальнею». Мати кинулась услід, вигукуючи образи. Вхопила якийсь журнал і кілька разів примудрилася вдарити ним Аню по обличчю. Щока й вилиця обпекли.
Прикриваючись руками, Аня намагалася витягти валізу. Спеціально купила її — важку, з двома рядами замків, аби хоч якось вберегти речі від нових «сусідів», які без сорому нишпорили в її одязі й забирали, що заманеться. Жити в таких умовах було нестерпно.
— І куди це ти зібралась? — мати знову замахнулась, кинувшись на неї.
Аня ледве перехопила її руку, вихопивши з пальців пом’ятий журнал.
— Я їду. Назавжди.
— Куди?! Думаєш, вона там тобі замок залишила?! Нічого ти не отримаєш! Поміняла матір на дім у дірі!
Мати несамовито кидалась на Аню, смикала за волосся, дала ляпаса. Аня накинула на плече рюкзак, зціпила зуби й міцно вчепилася у ручку валізи. Мати сипала прокльонами — аж сусіди повиходили дивитись. Ледь стримуючи сльози, Аня вискочила з обшарпаного, смердючого під’їзду.
І що тепер робити?
Бабуся померла майже рік тому, залишивши по собі лише десятки дорогих серцю спогадів. Анфісу Павлівну, або просто Анфісу, Аня бачила нечасто. Та працювала лікарем у селі й у Петербург приїжджала рідко. Більше того — категорично забороняла Ані приїздити до неї, не давала адреси, неохоче відповідала на дзвінки. Аня ніяк не могла зрозуміти, чому. Мати пояснювала все тим, що Анфіса працює «на бандитів». Але її цікавили лише гроші. А Аня хотіла сім’ї. Смерть бабусі вибила землю з-під ніг. Саме тоді, певно, й почалося справжнє пекло: аферист, продаж квартири, зрада матері…
Просити допомоги ні в кого. Колеги вважають її дивакуватою. Рідкі подруги давно пороз’їжджалися, зайняті чоловіками й дітьми. А вона — сама. Без чоловіка, без захисту.
Із чоловіками вона закінчила давно. Все почалося з батька. Мати казала, що він був красенем. А від нього в Ані залишився тільки ніс і колір волосся. Він кинув їх ще до народження Ані, назвавши все це «помилкою молодості».
І вона сама переконалась: зовнішність оманлива. Тут мати була права.
З Віктором усе сталося випадково. Він — зірка факультету. Вона — тінь. Їхні дороги перетинались у студентській їдальні. Але він її не помічав. Ходив із яскравими подругами, сміявся, жартував. Аня дивилась із куточка, обіцяючи собі підійти. Але щоразу боялася. Поки не наважилася.
План був простий: пройти повз, випадково зачепити його, вибачитись — і, можливо, заговорити. Але її хтось штовхнув, і кава розлилася на його білосніжну сорочку. Дівчата скривилися, хлопці глузували, а він… посміхнувся. І зник.
Аня зникла з їдальні. Ховалась, не бажаючи потрапити на очі. Та одного дня він сам її окликнув. Віктор. Чекати її після занять, дарувати квіти, водити в кафе — усе це здалося сном. Дві чарівні тижні. А потім перша ніч.
Вона була щаслива. Він — теж. Посміхався, насвистував. Все було надто гарно. І якось моторошно. Аня тривожилася. Наче серцем відчувала — буде боляче.
І було. З’ясувалось, що це була лише гра. Уся група сміялася з неї. Він виграв парі: скільки часу потрібно, щоб «укатати тихоню». Його слова й досі звучали в її голові. З того моменту вона більше не вірила.
Після Віктора вона залишилась сам на сам із болем. І тоді, єдина, хто її обійняв — була бабуся. Мати знущалась, казала: «Ото дура!» А Анфіса гладила по голові. Тільки з нею Аня відчувала себе дитиною. Захищеною. Більше ні з ким.
А тепер бабусі немає. Вона знову сама. Не знає, куди йти, кому довіритися.
Дзвінок телефону змусив її здригнутись. На екрані — Надія Іванівна, начальниця. Аня вдихнула, намагаючись зібратись:
— Так?
— Аню, терміново в редакцію! Негайно!
Аня глянула на валізу, за ручку якої трималась, наче за рятівне коло.
— Я зараз не можу…
— Що?! Як це — не можеш?! Все ти можеш!
— Я… справді не можу, — прошепотіла, ледве стримуючи сльози.
На тому кінці запанувала тиша.
— Ти… що, з хлопцем?
Аня ледь не засміялася крізь сльози.
— Ні. Я одна.
— Тоді ти не можеш прийти лише з однієї причини — якщо помираєш. Більше нічого не слухатиму. Якщо не хочеш втратити роботу, через годину будеш тут.
Гудки. Порожнеча. Робота? Вона вже втратила дім. Маму. Єдину рідну людину. І тепер це?..
Аня була боягузкою. Вона нізащо не зважиться покінчити з усім. Але вона все ще була наївною мрійницею. Вірила, що десь, колись — її теж помітять. І дадуть шанс. Треба лише трохи почекати.
Ще трішки.
