— Ви знову не той хліб купили, — голос невістки Каті різко різонув по вухах, поки я розбирала пакети на кухні. — Я ж просила бездріжджовий. Уже вп’яте прошу.
Вона демонстративно взяла батон, який я принесла, і покрутила його в руках, ніби це була якась дивна й отруйна гусениця.
— Катю, я забула, пробач. Закрутилася.
— Вічно ви крутитесь, Анно Петрівно. А нам це потім їсти. В Артемчика може бути алергія.
Вона кинула батон на стільницю з таким виглядом, ніби зробила мені велику послугу, не викинувши його у смітник.
Я проковтнула клубок, що підкотився до горла. Моєму онуку Артемові шість років, і в нього ніколи в житті не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату зазирнув син.
— Мамо, ти мого синього светра не бачила?
— Бачила, Олежику. Він у пранні, я вчора…
— Навіщо? — він навіть не дослухав. — Я ж сьогодні його збирався вдягнути! Ну, мамо!
Син зник, залишивши мене з цим його роздратованим «ну, мамо», що останнім часом стало для мене гіршим за ляпас. Я попрала його річ. Я подбала. І знову виявилася винною.
Я повільно пішла до своєї кімнати, повз вітальню, де Катя вже голосно розповідала подрузі телефоном, що «свекруха знову чудить». Сміх у слухавці був такий самий колючий, як і її слова.
Моя кімната здавалася єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному домі. Тепер він гудів, як вулик.
Постійні розмови, дитячий вереск, телевізор, що не змовкає, ляскання дверей. Галас. Людно. І до сказу самотньо.
Я сіла на край ліжка. Все життя я боялася залишитися одна. Боялася, що діти виростуть і розлетяться, а я сидітиму в порожніх кімнатах. Яка ж я була дурна.
Тільки в п’ятдесят п’ять я зрозуміла, що найстрашніше — це не порожня квартира, а повний дім людей, яким ти не потрібна.
Ти для них — безкоштовний додаток. Ходяча функція, яка постійно дає збій. Подай, принеси, попери — але тільки так, як ми сказали. Крок ліворуч, крок праворуч — і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Увечері я спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, насуплений.
— Олеже, може, поговоримо?
— Мамо, я зайнятий, не бачиш? — навіть не відірвав очей від екрана.
— Я просто хотіла…
— Давай потім, гаразд?
Але того «потім» так і не настало. У них із Катею було своє життя, свої плани, свої розмови. А я була… тлом. Як старий диван або лампа, що давно набридла. Начебто присутня, а наче й ні.
У двері постукали. Це був Артемко.
— Ба, почитай, — простягнув мені книжку.
Серце радісно здригнулося. Ось же він, мій промінчик. Єдиний, кому я…
— Артем! — раптом на порозі з’явилася Катя. — Я ж сказала не чіпати бабусю! Іди, у тебе за графіком планшет.
Вона забрала книжку і повела хлопчика за руку.
А я залишилася сидіти, дивлячись на зачинені двері. І в цю мить усвідомила: я більше не можу бути просто фоном. Щось мусить змінитися. Інакше я просто розчинюся в стінах цього дому, як тінь.
Рішення прийшло не одразу. Воно визрівало в мені кілька днів, поки я механічно мила посуд, ходила за покупками і мовчки ковтала дрібні шпильки.
Остаточно воно зміцніло, коли я побачила в смітнику майже повну каструлю свого плову — «занадто жирно, ми на дієті».
Я вирішила почати з малого. З особистого простору.
У суботу вранці, поки всі ще спали, я дістала з антресолей коробки з речами покійного чоловіка. Його книжки, інструменти, старі фото. Почала розкладати все просто в вітальні, на великому столі. Хотіла створити куточок пам’яті, повісити його портрет.
Першою спустилася Катя. Завмерла на порозі, наче побачила щурів.
— Це що ще таке?
— Доброго ранку, Катю. Розбираю речі.
— Бачу. А не можна цим зайнятися у своїй кімнаті? Ви всю вітальню завалили. У нас сьогодні гості, між іншим.
— Це і моя вітальня також, — відповіла я спокійно, але твердо. І сама здивувалася, як упевнено це прозвучало. — І це речі твого свекра. Батька Олега.
Катя фиркнула і з образою попрямувала на кухню, гучно гримлячи чайником. Хвилин за десять з’явився Олег — його привабив запах кави і мамина «революція».
— Мам, що це за безлад? Катя каже, ти тут усе заставила.
— Я просто хотіла повісити портрет тата. Ось сюди, — я показала на стіну.
— Сюди? — він глянув спершу на стіну, потім на мене. — Ти з глузду з’їхала? Тут же у нас сучасний інтер’єр. Який ще портрет? Катя вже дзеркало підібрала дизайнерське.
Ось так. Дзеркало. Модне. Важливіше пам’яті про його батька.
— Олеже, це мій дім.
— О, почалося, — закотив очі. — Знову твоє «мій дім». Ми тут теж живемо! Ми ж ремонт робили!
«Ремонт» — це була салатова фарба на кухонній стіні, якою вони все обмежилися.
— Тому я й хочу, щоб цей дім залишався домом, а не прохідним двором із модними дзеркалами.
Увечері вони підійшли разом. Обличчя були серйозні, навіть напружені. Сіли навпроти.
— Мамо, ми тут подумали, — почав Олег солодким голосом. — Цей дім надто великий для нас усіх. Комуналка шалена, прибирати складно.
Катя підхопила, дивлячись мені в очі:
— Так, Анно Петрівно. Ми ж дбаємо про вас. Вам одній буде важко, коли ми з Олегом переїдемо.
По спині пробіг холодок.
— Це куди ж ви зібралися?
— Ми хочемо продати дім, — сказав Олег. — Купимо собі квартиру в новобудові. І вам — однокімнатну. Маленьку, затишну. Але власну.
Я дивилась то на сина, то на невістку. Вони не жартували. Вони вже все вирішили. Вже уявно поділили гроші від продажу мого дому. Моєї фортеці. Мого життя.
— Продати… мій дім?
— А чого одразу «твій»? — нахабно всміхнулася Катя. — Ми ж тут теж живемо, гроші вкладаємо. Чи ти хочеш, щоб ми все життя на тебе пахали й утримували цей сарай?
Я підвелася. Ноги підкошувалися, але я випрямилась.
— Ні.
— Що «ні»? — не зрозумів Олег. — Мамо, це ж вигідно для всіх.
— Я сказала — ні. Цей дім не продається. Ніколи.
Я подивилася синові прямо в очі. В його погляді не було нічого, окрім роздратування і холодного розрахунку. Маска люблячої родини остаточно злетіла. Я для них була не просто зайвою.
Я була перешкодою на шляху до їхнього «щасливого майбутнього». І вони були готові змести цю перешкоду. Будь-якою ціною.
Моє «ні» зависло в повітрі. Обличчя Олега налилось червоним. Катя, навпаки, зблідла, її тонкі губи стиснулися в ниточку.
— Ти не зрозуміла, — прошипів син. — Це не прохання. Ми вже навіть ріелтора знайшли.
— Скасовуй ріелтора, — спокійно промовила я. Це спокійне звучання далося мені нелегко — всередині тремтіло все, але я знала: варто хоч трохи здригнутися — й вони мене з’їдять.
— Будеш жити у своїй «однушці» й радіти! — верескнула Катя. — Досить уже псувати нам життя своїм маразмом!
— Катю, — суворо зупинив її Олег, але одразу ж повернувся до мене. — Мамо, як ти можеш із нами так? Із власним сином? Я ж стараюся для родини! Для твого онука!
Це був заборонений прийом. Але більше він не діяв.
— Мій онук буде приходити в цей дім у гості. У дім своєї бабусі. А не в безликий мурашник, куплений на кістках пам’яті про його діда.
— Ах от як! — Катя підскочила. — То ми для тебе вже ніхто? Пожили, допомогли, а тепер — геть?
Я подивилась на неї. І вперше за довгий час побачила себе не заляканою тінню, а господинею свого дому.
— Це ти сказала, Катю. Не я.
Наступні кілька днів перетворилися на справжнє пекло. Вони не просто не розмовляли зі мною — вони створили навколо мене вакуум. Могильна тиша за столом, грюкання дверима перед носом, їжа — лише на двох. Вони намагалися вижити мене.
Але прорахувалися. Я більше не боялася порожнечі. Я її прагнула.
У п’ятницю я зробила свій хід. Увечері, коли вони сиділи у вітальні й дивилися якийсь серіал, я зайшла і поклала на стіл два авіаквитки.
Олег здивовано глянув на мене.
— Що це?
— Квитки. Вам. У ваше рідне місто. На наступну суботу.
Катя вихопила квитки. Її очі стали круглими.
— Ви… ви нас виганяєте?
— Я даю вам шанс почати власне, окреме життя. Те, про яке ви так мріяли. Без мене. Без цього старого дому. І навіть допоможу вам грошима на перший час — на оренду квартири.
— Ти… ти не маєш права! — закричав Олег, підхоплюючись. — Це і мій дім! Я ж тут прописаний!
— Так, прописаний, — кивнула я. — Але власниця — я. І я втомилася. Я хочу пожити для себе. В тиші.
Він дивився на мене, і я бачила, як у його свідомості руйнується той світ, де мама завжди поруч, зручна, винна й слухняна.
— Ти пожалкуєш, — прошепотів він. — Ти залишишся сама.
— Я вже була сама. У повному домі людей. І більше так не хочу.
Вони поїхали за тиждень. Збирали речі мовчки, злобно зиркаючи на мене. Артемко плакав — не розумів, чому їдуть від бабусі.
Я обійняла його, поцілувала в маківку й пообіцяла, що приїду в гості. І він до мене — теж. Можливо.
Коли за останньою сумкою зачинились двері, я повільно пройшлася по дому. Він здавався величезним, порожнім. Я підійшла до стіни, на яку Катя хотіла повісити дзеркало. Взяла молоток, цвях і портрет чоловіка в важкій дерев’яній рамі.
Кілька точних ударів. Портрет висів. Він дивився на мене з фотографії — молодий, усміхнений.
Я провела долонею по рамі. Будинок завмер. Звуки з вулиці віддалилися, стали неважливими.
Це було не тріумфальне щастя. Це було зовсім інше. Це було відчуття правильності. Ніби я навела лад не лише в домі, а й у власній душі.
Так, тепер будинок був порожнім. Але він більше не був чужим. Він знову став моїм. І це не лякало. Це було початком.
Перший місяць був, як медовий. Я прокидалась тоді, коли хотіла, а не від гуркоту на кухні. Пила каву на веранді, загорнувшись у плед, читала книжки, що роками припадали пилом. Переставила меблі у вітальні так, як завжди мріяла. Дім дихав разом зі мною.
Я зрозуміла, що самотність і усамітнення — це зовсім різні речі. Я не була самотньою. Я була наодинці з собою. І мені це подобалося.
На другому місяці пролунав дзвінок. Номер — Олегів. Серце звично стиснулося, але я спокійно відповіла.
— Мамо? — голос сина був тремтячим, з надривом. — Мамо, біда…
Я сіла.
— Що трапилось, Олеже?
— Катя… вона в лікарні. Все серйозно. Потрібні гроші на операцію. Великі гроші. У мене таких немає…
Він захлипався. Я ніколи не чула, щоб мій син плакав. Навіть у дитинстві.
— Скільки треба? — запитала я. Мій голос здавався мені чужим.
Він назвав суму. Астрономічну. Приблизно таку, скільки коштувала та «однушка», яку вони мені пропонували.
— Мамо, благаю. Продай дім. Це єдиний вихід. Ми все повернемо. Чесне слово. Врятуй Катю. Врятуй нашу родину.
Я мовчала. У голові — порожнеча. З одного боку — хвора невістка, мати мого онука. З іншого — брехня, яку я відчувала кожною клітиною.
— Я подумаю, — сказала я і поклала слухавку.
Увесь день я блукала по дому, наче в тумані. Дивилася на портрет чоловіка, на свої квіти, на улюблене крісло. І розуміла — це випробування. Останнє.
Увечері я зателефонувала давній подрузі, яка жила в їхньому місті. Просто поговорити. Про погоду, про здоров’я. А потім, наче мимохідь, запитала, чи не чула вона чогось про Катю.
— Про Катьку? — весело озвалась подруга. — Та що їй буде. Учора бачила її в торговому центрі. Шубу міряла. Каже, скоро в нову квартиру переїжджають — от і гардероб оновлює.
Світ не перевернувся. Просто став на свої місця. Кожен пазл склався в потворну, але ясну картину.
Я налила собі келих вина. Сіла в улюблене крісло. І коли телефон знову задзвонив — взяла слухавку відразу.
— Ну що, мамо? Ти вирішила? — голос Олега тремтів від нетерпіння.
— Вирішила, сину.
— І що? Ти продаси?
— Ні.
На тому кінці повисла мовчанка.
— Як це — ні? Ти що, хочеш, щоб Катя страждала?
— Передай Каті, що норкова шуба їй дуже пасує. Особливо до лікарняного ліжка, — сказала я й усміхнулася.
І ще скажи: грошей не буде. Ніколи. І дзвонити сюди більше не варто. Цей номер скоро зникне.
Я натиснула «відбій» ще до того, як він встиг щось сказати.
Допила вино, дивлячись у вікно на сад, що поволі поринав у сутінки. Я не почувалася переможницею.
Я почувалася хірургом, що щойно ампутував безнадійно хвору частину свого життя. Було боляче. Але це був біль, що веде до зцілення.
Тепер я знала точно: найстрашніше — не порожня квартира. Найстрашніше — це коли ти готова віддати все заради тих, хто хоче відібрати в тебе останнє. І найважливіше — вчасно це зрозуміти.
