— Тато так грається? — лепетала маленька донечка. Вона ще не вміла добре вимовляти слова, але вже розуміла, що щось не так. Дівчинка щільно притискалася до мами, шукаючи захисту.
Віра мовчки плакала, звертаючись до Бога в молитві про порятунок.
— Так, сонечко. Тато просто грається… У хованки.
— Я вас знайшов! — голос пролунав одночасно з сильним ударом. Від нього Віра здригнулася. Хисткий замок на дверях ледве тримався на своїх місцях.
«Господи, допоможи… захисти та спаси», — беззвучно шепотіла вона, затуляючи собою доньку.
— У Віри гарний наречений. Не п’є, не палить, добре заробляє! — раділа мама Віри, видаючи заміж свою другу доньку. Перша, Ліда, вже двічі була у шлюбі та нещодавно народила другу дитину.
Сестри-двійнята були дуже різними, немов вогонь і лід. Віра мала руде волосся і зелені очі, а Ліда пішла в матір — смугла, з темним волоссям і карими очима.
Тиха й скромна Віра непросто знаходила спільну мову з хлопцями. Тому, коли вона познайомилася з Юрієм, родина одразу почала готуватися до весілля.
— Наша Верочка довго запрягає, але один раз і назавжди. Не те що Лідка, чоловіків змінює, як рукавички, — зауважувала мати.
Справді, весілля відбулося вже за пів року після знайомства. Нікого не збентежило, що половину цього часу Юрій провів на вахті. Він працював у компанії батька й часто їздив на Північ.
Весілля було пишним, а медовий місяць молодята провели на райському острові. Та щастя тривало недовго — Юрій знову вирушив у відрядження.
— Нічого, я тебе чекатиму вдома, — запевнила Віра, коли чоловік зібрався на заробітки через місяць після весілля.
— Спершу поїду сам, підготую все, а потім заберу тебе до себе. Там хоч і клімат суворіший, зате буде житло, і ми частіше бачитимемося. А то яка це сім’я?
Віра усміхнулася. Вона була так закохана в Юрія, що була готова слідувати за ним хоч на край світу.
Без чоловіка вдома було сумно. Юрій регулярно виходив на зв’язок, але Віра все одно почувалася самотньою. Їй хотілося зібрати речі й поїхати до нього. Проте через три тижні тест на вагітність показав дві смужки.
— Радість-то яка! І правильно, нічого було затягувати! — щиро зраділа мати Віри.
Щаслива майбутня мама поділилася новиною з чоловіком, і той теж зрадів:
— Чудово. Отже, народжувати будеш вдома. Поки що твій переїзд переноситься. Поїдемо вже разом із дитиною. Я постараюся частіше приїжджати.
Проте замість обіцяних дзвінків Юрій зник на два тижні. Занепокоєна Віра почала бити на сполох. Тоді подзвонив свекор і повідомив:
— Юра сильно застудився й зліг. Не хвилюйся, доню, він обов’язково вийде на зв’язок, як тільки зможе. Бережи себе та дитину.
Віра поплакала, навіть подумувала кинути все й поїхати до коханого, щоб піклуватися про нього, але здоровий глузд узяв гору. А за два тижні Юрій вийшов на зв’язок.
— Я вже здоровий! Усе добре.
— А я так хвилювалася… Слава Богу!
Невдовзі його відпустили додому на кілька днів. Ці дні стали найщасливішими в їхньому подружньому житті. Юра носив Віру на руках, і вона мріяла поїхати з ним.
Але знову переміг розум. За дев’ять місяців Юра приїжджав до дружини тричі. Він завжди був турботливим: привозив гроші, облаштував дитячу з великим комфортом, щоб ні малеча, ні молода мама ні в чому не потребували. Юрій оплатив послуги найкращих лікарів і забронював окрему палату в пологовому будинку.
Віра хвилювалася, що буде народжувати без чоловіка, але завдяки підтримці мами й сестри трималася.
— Ну й що, що він зайнятий. Зате грошей багато, а коли приїжджає — пилинки з тебе здуває. І кожна зустріч, як уперше. А я ось уже втретє заміжня, і знаєш що? Набридло. Хочеться різноманіття…
Віра здивовано подивилася на сестру. Для неї Юра був світлом у віконці. Вона й уявити не могла, як кохана людина може набриднути.
— Відчиняй, зараза! По-хорошому прошу! Не відчиниш — спалю лазню до бісової матері! — пролунав черговий удар у двері. На щастя, у лазні не було вікон, і чоловік не міг розбити скло. Інакше все закінчилося б значно швидше…
— Мені стлашно…
— Не бійся, донечко моя… Тато жартує. Зараз ще трохи пограємося й підемо спати…
Чоловік вилаявся, ударив ногою, і від дверей відлетів шматок дошки. У щілину Віра побачила обличчя, перекошене від злості. Обличчя, яке колись було для неї найдорожчим і найулюбленішим.
Вагітність у Віри проходила добре, і вона народила в строк. Дівчинка була дуже схожа на Ліду — темне волосся, карі очі.
— У нашу родину! Красунечка, — раділа бабуся.
А ось Юрій, побачивши доньку, не зміг приховати розчарування.
— Я думав, що вона буде схожа на тебе. Руденька, зеленоока. А це… якась смуглянка.
— Юро… — слова чоловіка боляче вразили Віру.
— Пробач, просто ти така гарнюня! — Юра швидко опанував себе, і тему кольору шкіри й очей доньки більше не підіймав.
Юрій продовжував їздити на вахту, і час від часу він хворів.
— Сергію Петровичу, скажіть чесно, що з моїм чоловіком? Невже у нього хронічна хвороба? — зрештою, не витримала Віра.
— Так, хворіє. Хронічно. Не бери до серця, — свекор назвав якусь недугу на кшталт отиту, і Віра заспокоїлася. Вона стала легше сприймати раптові зникнення чоловіка.
Коли Юрій приїжджав додому, жодних ознак хвороби в нього не було. Однак іноді його поведінка все ж таки вражала дружину.
Якось, гуляючи з донькою, він вдарив ногою сусідського собаку, який підбіг, щоб обнюхати візочок із немовлям.
— Юро, ти що робиш?! — Віра підбігла до цуценяти в жаху.
— А що ця шавка тут гуляє? Написано ж: вигул собак заборонений!
— Чоловіче, я на вас заяву напишу… — сусідка стояла ошелешена.
— Пробачте, будь ласка, — Віра спробувала вибачитися, але Юра так подивився на неї, що вона відчула, як все всередині похололо.
— Ще раз побачу — собаку приб’ю, — просичав він до сусідки й повів дружину додому.
Віра вирішила не зачіпати цю тему, адже чоловік у гніві здавався їй занадто страшним. Вона пам’ятала, як він розповідав про дитячу травму: колись собака сильно налякала його. Віра вирішила, що це далося взнаки, і він просто намагався захистити їхню доньку.
Цей випадок швидко забувся, а Юра знову поїхав. Поступово Віра звикала до такого життя, хоч і дуже сумувала. Її час займала донька, і життя не здавалося порожнім. До того ж, Юра добре забезпечував сім’ю. Віра могла дозволити собі все, чого хотіла.
— Як доньці виповниться два роки, перевезу вас до себе. Досить жити окремо, — заявив Юра. Того разу він приїхав додому похмурим.
— Гаразд. Але давай ми влітку на дачі поживемо?
— А що тебе так тягне на ту дачу? — рикнув чоловік. — Не завела там когось?
— Юро, ти що? Навіщо? Я тебе люблю…
— Дивись мені! Зради я не прощу!
Юра поводився зовсім не так, як зазвичай. Він був нервовим, його настрій постійно змінювався. То він обожнював дружину й був готовий цілувати їй руки, то без причини починав підвищувати голос.
Вночі Віра прокинулася від того, що задихалася. Відкривши очі, вона побачила над собою Юру. У його руках була подушка.
— Юро! — сказала вона, кашляючи. Чоловік ніби отямився.
— Що відбувається?!
— Я спав… А ти почала кашляти, — пробурмотів Юра.
— Я задихалася. Наче ти…
— Тобі здалося. Я просто прибрав подушку з твого обличчя. Ти спала невдало.
Віра не знала, що думати. Вирішила, що їй це приснилося. А вранці чоловік раптово вирішив поїхати.
— Батько терміново викликав. Без мене ніяк. Пробач… — Юра виглядав винуватим. — Я тебе дуже люблю. Ось гроші, купи собі щось.
Віра весь день плакала. Чоловік пробув удома лише тиждень…
Цього разу він не приїхав додому за графіком. Віра почала хвилюватися. Свекор не відповідав на дзвінки. Зрештою вона зателефонувала свекрусі.
— Дорога моя, я сама хвилююся… — голос жінки звучав напружено. — Як тільки щось дізнаюся, одразу повідомлю.
Віра була сама не своя. Вона не спала, не їла, весь час чекала дзвінка. І ось нарешті зателефонував Юра. Ніби нічого й не сталося, він повідомив, що з ним усе гаразд.
— Зв’язку не було.
— А я вже хотіла їхати… шукати, куди подівся мій чоловік, — Віра плакала у слухавку. — Юро, я так більше не можу. Я скучаю. Ти зовсім перестав приїжджати!
— Багато роботи, — сухо відповів Юра.
— Приїжджай… Невже тобі навіть тижня не можуть дати відпустку? Нам із донечкою тебе не вистачає!
— Гаразд, вирішимо.
Юра з’явився в травні. Якраз тоді, коли Віра збиралася з донькою на дачу.
— Значить, чекала на мене, а сама зібралася на дачу?!
— Доньці потрібне свіже повітря…
— Ну, гаразд. Якщо тобі там медом намазано, то поїдемо.
— Можемо й удома залишитися… — Віра глянула на чоловіка. — Як скажеш.
— Ні! Їдемо! Збирайся!
Юра був роздратованим. Віра не розуміла, що з ним. Він вів машину різко, небезпечно перестроюючись, наражаючи на ризик життя доньки та дружини.
— Юро… мене захитало… Зупини, — прошепотіла вона.
Віра ледве встигла вийти з машини.
— Це ще що таке?! — Юра зиркнув на неї з-під лоба.
— Захитало.
— Не вигадуй! Залетіла?! Зізнавайся!
— Та що з тобою? Юро!
— Сідай у машину.
Віра знизала плечима. Решту шляху вони їхали мовчки.
Дачний будинок сім’ї Віри знаходився на околиці села. Зазвичай вони приїжджали разом із рідними, але цього разу Віра попросила близьких залишити їх удвох. Сестра, її чоловік та мама поїхали до родичів у сусіднє село.
Уклавши доньку спати, Віра пішла шукати чоловіка. У саду його не було.
Юра з’явився через годину. Злий, як чорт.
— Де ти був? Я хвилювалася.
— З твоїм коханцем питання вирішував.
— З ким?! — не зрозуміла Віра.
— Із сусідом, Костею. Донька не моя! Зізнайся! — Юра схопив Віру за край сарафана й ривком розірвав тканину.
— Юро… Ти мариш?
— Це ти марила, гадюко, коли зійшлася з мужиком! Залетіла від нього, так? Поки я гарував! — Юра замахнувся, але Віра ледь встигла ухилитися.
З’ясовувати, що за сусід і чому чоловік вирішив, що вона йому зрадила, не було часу.
Як Вірі вдалося схопити спрей від комах і бризнути чоловікові в обличчя, вона не пам’ятала. Поки Юра сипав прокльонами та погрожував, вона зачинила його на кухні, підперла двері всім, що потрапило під руку, і кинулася до доньки.
У голові була порожнеча. Віра схопила сонну дитину й зрозуміла, що втекти на машині не вийде. Ключі були у чоловіка. Ворота та хвіртка були зачинені. Перелізти через високий паркан із профнастилу з дитиною на руках було неможливо. Єдиний вихід — кликати на допомогу.
Віра закричала з усієї сили. Але їхній будинок був надто далеко від села.
Донечка заплакала.
— Все добре, доню. Все добре… — Віра розуміла, що втекти не вийде. Чоловік був досить сильним, і йому вдалося вибратися з кухні. Його розлюченість та непокора дружини ще більше розпалили його, позбавивши здорового глузду.
Віра зрозуміла, що сховатися можна лише в одному місці — у лазні. Вона забігла всередину й швидко зачинила двері. На щастя, батько будував лазню на совість, і засувка зсередини могла трохи відтермінувати неминуче. Посадивши донечку в куток, Віра підперла двері всім, що траплялося під руку: лавкою, столом із передбанника, полицею… Звідки в неї взялися сили вирвати полицю зі стіни, вона не знала.
«Головне — протриматися до підмоги… Чи хоча б кілька годин. Можливо, це пройде? Може, це хвороба?» — подумала Віра про дивні зникнення чоловіка. Його хронічна недуга могла бути зовсім не отитом… Ось чому Юрій не з’являвся, не дзвонив, а його батьки не могли сказати конкретно, що з ним. Їй стало страшно. Але вона боялася не за себе, а за доньку.
— Я вас знайшов! — зловісно засміявся Юрій. Він щосили вдарив по дверях, змушуючи Віру здригнутися.
— Юро, будь ласка… Залиш нас… Донька не винна… — благала Віра.
— Винна тим, що народилася! — ще один удар. Тріск. Замок ледве тримався. Стіна здригалася. Десь у селі загавкав собака.
«Може, нас почують», — промайнула слабка надія.
— Відчиняй! По-доброму кажу! Не відчиниш — спалю лазню до чортової матері! — почувся новий удар по дверях. Потім тріск, лайка. У стіні з’явилася щілина. Юрій озброївся сокирою й почав нещадно трощити двері.
— Мені страшно… — донька заплакала.
— Не бійся, моя дівчинко… Тато жартує.
Чоловік вилаявся, вдарив ногою, відлетів шматок дошки. У щілину Віра побачила обличчя чоловіка, спотворене злістю.
Двері ще трималися, хоча Юра не шкодував зусиль.
— Я все одно вас дістану…
— Опам’ятайся! Вона твоя донька! — Віра не знала, що робити. У руках у Юри з’явилася запальничка. Він серйозно збирався підпалити лазню. — Юро!
Вогняний сполох. Від страху у Віри потемніло в очах.
Останнє, що вона побачила, — відблиск полум’я в очах чоловіка. Наче сам демон опанував його.
— Віро! Дякувати Богу… — Ліда плескала сестру по щоках. — Ти прийшла до тями!
— Що з моєю донькою? — Віра здригнулася. Її не хвилювало нічого, окрім цього. Вона лежала на ношах. Поруч сиділа Ліда.
— Все нормально. Трішки надихалися димом, але це не смертельно. Доньку повезли в дитячу лікарню, мама з нею. Не хвилюйся, їй навіть краще, ніж тобі. Тільки дуже налякана.
— Як ви встигли й як дізналися?
— Це сусід вас витягнув, він нам подзвонив. Викликав і пожежників, і швидку. Його собака підлізла під паркан. Поки вівчарка з Юрою розбиралася, він поставив драбину й витягнув вас із палаючої лазні.
— Що за сусід?.. Кому ми зобов’язані життям?
— Новий. На іншій вулиці живе. Ми його не знаємо. Сказав, що на нього вранці напав якийсь чоловік. Бурмотів про зраду, дружину й доньку. Добре, що з ним була собака. У Юри ж фобія — він боїться собак. Інакше покалічив би сусіда… А той, на щастя, вирішив простежити за Юрою. Почув вашу сварку, але без драбини не зміг перелізти через паркан. Ми ж старалися… Замки навісили, профнастил гострий поставили. Добре, що в одному місці була щілина. Вівчарка змогла прокопати яму й пролізти. Розумна… Інакше б ви… — Ліда заплакала.
— А Юра де?
— Дільничний його забрав. Він хворий, Віро… Як ми могли цього не помітити?!
— Постраждалій потрібен спокій. Поговорите потім, — втрутився фельдшер.
Віра прикрила очі. Попереду була невідомість.
Юру не випустили. Ліда з чоловіком подбали, щоб зятя відправили туди, де йому належало бути. Віра написала заяву, а сусід дав свідчення. Мати Юри зізналася, що син страждав на розлади й інколи втрачав контроль. У такі моменти батько ізолював його від людей. Саме тому він їздив на «вахту» подалі від усіх.
— Чому ви не попередили Віру?! Він міг покалічити її, нашкодити дитині!
— Я думала, що все минуло… Він із Вірою спокійніше поводився. Напади стали рідшими й тихішими… — виправдовувалася мати. Але її слова були порожніми. Віра не змогла пробачити родині чоловіка, адже їхня донька весь цей час була в небезпеці.
Віра розлучилася з Юрієм, змінила прізвище й місце проживання, щоб чоловік ніколи не зміг знайти її з дитиною. Вона боялася повторення пережитого жаху. Але ці побоювання були марними. Юрій прожив недовго. Він сам себе покарав за свої злодіяння.
Проте Віра цього не дізналася. Їй не хотілося повертатися до минулого.
На щастя, хороший психолог зумів звести до мінімуму наслідки стресу для дитини, і це не вплинуло на її здоров’я.
А Віра змогла почати довіряти чоловікам лише через десять років.
