— «Ти зобов’язана утримувати мою матір до кінця її днів», — наказав чоловік, не підозрюючи, що мати давно вирішила позбавити його спадщини.

Лєна посунула до центру столу маленьку вазочку з гілочкою гіпсофіли, щоби краще бачити обличчя свекрухи.

Анастасія Іванівна сьогодні виглядала особливо вишукано — суворо укладене волосся, нитка перлів на шиї, легка шаля на плечах, попри теплу погоду.

— Він тобі не сказав? — Анастасія Іванівна злегка нахилила голову, і в її погляді майнула ледь вловима тінь співчуття. — Мій хлопчик полюбляє мовчати про деталі, якщо вони йому не на користь.

Лєна похитала головою. Тема продажу заміського будинку з’явилася раптово. Діма, її чоловік, згадав про це мимохідь, мовляв, питання вже вирішене. Мовляв, навіщо його матері величезний будинок, якщо вона живе сама.

— Він сказав, що ви самі хочете перебратися до міста. Ближче до нас, — обережно мовила Лєна.

— Ближче, — знехотя усміхнулася свекруха, але її губи залишилися нерухомими. — Він завжди вмів загортати свої плани в красиві слова.

Називає «ближче» — це коли хоче вселити мене в орендовану однокімнатну квартиру, а гроші з продажу вкласти у черговий «проект життя».

У цей момент двері ресторану розчахнулися, і до зали увійшов сам Діма. Побачивши їх, він широко усміхнувся й упевнено попрямував до столика, випромінюючи ауру ділової людини, яка виділила пів години зі свого щільного графіка на родину.

— А ось і мої красуні! — він поцілував матір у щоку, а Лєну злегка поплескав по плечу. — Вже пліткуєте?

Він опустився на стілець, відсунувши його з гучним скреготом, і одразу покликав офіціанта.

— Нам нічого не потрібно, — спокійно сказала Анастасія Іванівна.

— Мамо, не скромничай. Я пригощаю. Лєно, ти ж знаєш — скоро угода. Гроші будуть, можна й не економити.

Лєна відчула, як усередині закипає роздратування. Він говорив про гроші, яких ще не мав, і розпоряджався майбутнім матері, не спитавши її думки.

— Діма, ми щойно обговорювали будинок, — Лєна вирішила взяти ініціативу. — Здається, твоя мама не дуже захоплена ідеєю переїзду.

Діма відмахнувся, ніби від набридливої мухи.

— Та що вона розуміє. Це ж для її ж добра. Їй потрібен догляд, турбота. Жити поруч, щоб ти щодня могла заходити, допомагати.

Він подивився на Лєну прямим жорстким поглядом, який не допускав заперечень. Мовби вони вже обговорили все й погодились.

— Діма, я працюю, — тихо, але впевнено сказала вона.

— І що? Робота не втече. А мати — це святе. Моя мати.

Він зробив паузу, окинув поглядом спочатку розгублену Лєну, потім — незворушне обличчя матері. І, зрештою, мовив фразу, яка стала точкою неповернення:

— Давай так, Лєно. Віднині опіка над нею — повністю твоя відповідальність. Забезпеч їй гідну старість, поки я будую наше майбутнє. Вважай це своїм внеском у сім’ю.

Сказано було так буденно, ніби просив передати сіль. Це не був наказ — це було поставлено перед фактом.

Лєна повільно повернула голову до свекрухи. Анастасія Іванівна дивилась на сина без жодного подиву.

На її обличчі застиг вираз — суміш розчарування, болю і якоїсь холодної, навіть лякаючої рішучості. І в той момент Лєна усвідомила: вистава лише починається. І головну роль у ній відіграватиме не її чоловік.

Діма кинув на стіл кілька купюр, не глянувши на рахунок.

— Ну все, я побіг, справи кличуть. Мамо, завтра чекай дзвінка від ріелтора, покажи, будь ласка, будинок. Лєно, прослідкуй.

Він підморгнув і вийшов із кафе, залишивши по собі запах дорогих парфумів і незручну тишу.

Деякий час жінки мовчали. Дзвін посуду й приглушені розмови за сусідніми столиками здавалися недоречними.

— Не хвилюйся, Лєночко, — нарешті мовила Анастасія Іванівна, її голос був неприродно спокійним. — Він нічого не продасть.

Лєна підняла на неї здивований погляд.

— Чому ви так упевнені?

— Бо не можна продати те, що тобі більше не належить, — свекруха дістала з елегантної сумочки тонку папку й поклала її на стіл. — Я не вчора народилася.

Я давно зрозуміла, що мій син бачить у мені не людину, а актив. Я випадково підслухала його розмову з так званим партнером кілька місяців тому. Обговорювали, як вигідно «обготівкувати стару».

Лєна ахнула. Вона відчула справжню фізичну огиду.

— Та він не міг…

— Міг, люба, ще й як. Тому я вжила заходів, — Анастасія Іванівна відкрила папку. Всередині був документ із синіми печатками. — Це дарча.

Зареєстрована ще місяць тому. Тепер будинок — не мій. І вже точно не його.

У Лєни перехопило подих. Вона дивилася то на документ, то на спокійне, відчужене обличчя свекрухи.

— Але… на кого?

— На гідну людину, — ухильно відповіла Анастасія Іванівна, закриваючи папку. — Діма має винести урок. Він звик, що світ обертається навколо нього. Час дізнатися, що таке гравітація.


Увечері Діма сяяв від радості. Ходив по квартирі, махав руками, будував плани: нова машина, Мальдіви…

— Лєно, я домовився. Завтра об одинадцятій приїде оцінювач. Тож зранку поїдеш до мами, допоможеш зібрати речі. Ключі від орендованої квартири мають привезти післязавтра.

Він говорив, не дивлячись на неї, риючись у документах.

Лєна, яка досі мовчала, відчула, як страх уступає місце крижаний люті.

— Я нікуди не поїду, — спокійно сказала вона.

Діма застиг і повільно обернувся.

— Це ще чому?

— Бо я працюю, якщо ти забув. І брати участь у цій афері не збираюсь.

Його обличчя витяглося, здивування миттєво змінилося гнівом.

— Яка ще афера?! Я будую наше майбутнє, а ти… Ти що, стала на її бік?!

— Я не дозволю перетворити себе і твою матір на зручний ресурс! Ти хоч раз спитав її, чого вона хоче? Мене спитав, чи готова я пожертвувати своїм життям, щоб стати доглядальницею?

— Я не зобов’язаний питати! — закричав він. — Я чоловік, голова сім’ї! І я вирішую, що для всіх краще! Я не дозволю вам, двом бабам, зруйнувати мої плани!

У цей момент задзвонив телефон. На екрані — «Мама». Діма злісно посміхнувся й натиснув гучний зв’язок.

— Що, мамо? Вже жалієшся? Хочеш натиснути на жалість?

— Дімочко, — прозвучав спокійний, майже ніжний голос Анастасії Іванівни. — Не треба кричати. Я телефоную, щоби позбавити тебе зайвих клопотів. Не треба завтра нікого надсилати. Це буде марна трата часу.

— Ми це вже проходили! — загарчав він. — Досить капризів!

— Це не каприз, синочку. Це — факт, — у голосі з’явилися крижинки сталі. — Будинок переоформлений.

Місяць тому. Не віриш — звернися до реєстру. Свої проекти будеш реалізовувати за інший рахунок. Не за мій.

Телефон замовк. Діма мовчки дивився на екран, його обличчя стало багряним, пішло плямами.

— Вона блефує… — прошепотів він, більше для себе. — Вона не могла. Кому вона могла…

Він кинувся до ноутбука, почав гарячково щось перевіряти, клацати.

Через кілька хвилин застиг. Його плечі опустилися.

— Не може бути… Вона подарувала…

Він підвів погляд на Лєну, в очах — лють і безсилля.

— Це ти! Ти її надоумила! Захотіла прибрати майно?

— Я дізналася про це дві години тому, Діма. Як і ти зараз.

— Кому? Кому вона його подарувала?!

У дверях з’явилася Анастасія Іванівна. У руках — та сама папка.

— Я принесла копію, сину. Щоб не гадати, — вона поклала її на стіл. — І відповідаючи на питання: я подарувала будинок Лєні.

Діма переводив погляд з матері на дружину й назад. Щелепа рухалась, але слова не з’являлися.

— Їй? Невістці? Чужій людині?! А як же я?! Я ж твій син!

— Ти перестав ним бути, коли перетворив мене на об’єкт для прибутку, — відповіла Анастасія Іванівна. — А Лєна — єдина, хто ставився до мене як до людини.

Дмитро опустився на диван, весь його гонор зник. Він виглядав маленьким, жалюгідним і розгубленим.

— Лєно… — його голос став благанням. — Ти не зробиш цього? Ми ж родина. Продай будинок, купимо менший, решту…

— Ні, Діма, — твердо сказала вона. Взяла свекруху за руку. — «Ми» — більше не існує. Сім’ї у тебе теж більше немає. Ти все зруйнував сам.

Востаннє подивившись на нього — вже без ненависті, а з легким презирством, вона додала:

— Щодо твоєї матері — ти мав рацію. Хтось повинен про неї піклуватися. Але це будеш не я. Це будеш ти. Відтепер — це твій обов’язок.

А ми з Анастасією Іванівною поживемо в її… тобто, вже в моєму домі. Там свіже повітря, сад… і немає тебе.

Вона розвернулась і, підтримуючи свекруху, вийшла. Анастасія Іванівна, перш ніж зачинити двері, обернулась.

— Удачі тобі з «угодою століття», синочку. Хай твоє майбутнє буде таким же блискучим, як ти його собі уявляв.

Двері зачинилися. Дмитро залишився сам у порожній квартирі, наодинці з уламками мрій і усвідомленням, що втратив усе.

lorizone_com