Вечір пах озоном після короткої літньої зливи.
Марк скинув на диван мокрий плащ і пройшов на кухню, де Аня розкладала по тарілках ризото з грибами.
— Смачно пахне, — кинув він, відкриваючи холодильник. — Але я сподіваюся, ці гриби не з лісу? Бо на лікування у нас грошей нема.
Аня повільно обернулася, тримаючи в руках тарілку. Його слова, як завжди, балансували між турботою і докором. Тонка, майже непомітна межа, яку він переступав усе частіше.
— Гриби з супермаркету, Марк. Звичайнісінькі шампіньйони.
— От і чудово, — він дістав пляшку мінералки й налив собі повний стакан. — А то я сьогодні бачив новий прайс у нашій страховій. Знаєш, скільки тепер коштує один день у стаціонарі?
Вона мовчки поставила перед ним тарілку. Ця розмова йому була потрібна не для того, щоб поділитися тривогою.
Це була прелюдія. Аня це знала, вона вивчила всі його прелюдії за останній рік.
Вони їли в гнітючій тиші, яку порушував тільки стукіт виделок об кераміку. Аня дивилася на те, як тремтить полум’я свічки на столі, яку вона запалила для затишку. Але затишку не було.
— Я от подумав, — почав Марк, відсуваючи напівпорожню тарілку. — Твої картини… це ж просто хобі, правда? Ти ж не плануєш на цьому заробляти?
Аня підняла на нього погляд. Її руки, що лежали на колінах, трохи стиснулись.
— Я продала дві минулого тижня.
Він усміхнувся. Не злісно, а якось поблажливо, ніби слухав розповідь дитини про замок із піску.
— Продала? Аню, ці копійки — це не заробіток. Це кишенькові витрати, які я ж тобі й даю, тільки в іншій формі. Ти купуєш фарби на мої гроші, полотна — на мої. А потім тобі щастить, і якась домогосподарка купує твої мазки, щоб закрити дірку на шпалерах.
Кожне його слово було вивірене. Він бив точно, без промаху.
— Це не мазки, Марк.
— Та невже? А що це? Мистецтво? — він розсміявся, вже не стримуючись. — Ти цілі дні сидиш удома, в теплі й комфорті, який я забезпечую.
Я горбачуся з ранку до ночі, щоб оплачувати цю квартиру, цю їжу, твій одяг! А ти просто… існуєш.
Він підвівся з-за столу, його постать нависла над нею. Повітря на кухні, здавалося, згусло — дихати стало важко.
— Я не розумію, чого ти хочеш, — тихо сказала вона. Її голос був рівним, і це, схоже, розлютило його ще більше.
— Чого я хочу?! — вигукнув він, і в його голосі зазвучали ті самі ноти, яких вона чекала.
— Я хочу, щоб ти перестала бути тягарем! Щоб ти цінувала те, що маєш! Ти ж злиденна бездарність, яка живе за мій рахунок!
Ось вона. Фраза, що стала лейтмотивом їхнього останнього року. Фінальний акорд у його щоденній симфонії докорів.
Аня не здригнулася. Вона повільно взяла до рук свій телефон, що лежав поруч із тарілкою. Її пальці спокійно ковзнули по екрану. Марк завмер, спостерігаючи за її діями з подивом. Він чекав сліз, криків, істерики. Але не цього.
Вона щось швидко написала і натиснула «відправити». У ту ж мить з його телефона, що лежав на дивані у вітальні, пролунав короткий звук сповіщення.
— Що це? — запитав він, збитий з пантелику її крижаним спокоєм.
— Просто посилання, — відповіла Аня, підводячись із-за столу. Вона подивилася йому прямо в очі, і в її погляді не було ані страху, ані образи. Лише втома. — Подивись. Думаю, тобі буде цікаво.
Марк з усмішкою рушив у вітальню і взяв телефон. Він чекав на що завгодно: статтю «Як цінувати свого чоловіка», дурнуватий тест «Хто ти у стосунках» чи ще якусь нісенітницю. Він розблокував екран і натиснув на посилання.
Відкрилася сторінка. Дизайн строгий, мінімалістичний, у сіро-синіх тонах. Жодної реклами. У верхньому кутку був логотип: переплетені літери В та Ф. А під ним заголовок: «Фонд Волкової».
— Фонд Волкової? — він голосно розсміявся, обертаючись до кухні, де Аня спокійно мила посуд. — Серйозно, Аню? Ти створила сайт? Імовірно, на мої гроші?
Вона не відповіла. Її мовчання почало дратувати. Він знову втупився в екран, вирішивши розібратися в цій «жартівливій витівці».
Він пробіг очима головну сторінку. «Підтримка молодих талантів», «Гранти на навчання за кордоном», «Фінансування виставок сучасного мистецтва».
Його усмішка стала менш упевненою. Усе виглядало надто… справжнім. Він натиснув вкладку «Про нас».
На нього дивилася фотографія Ані. Професійний студійний портрет, якого він ніколи не бачив.
Вона виглядала інакше: стримана зачіска, діловий костюм, впевнений і трохи відсторонений погляд. Погляд людини, що приймає рішення.
Під фото був текст. «Анна Волкова, засновниця фонду, молодша спадкоємиця фінансово-промислової групи. Після здобуття ступеня MBA у Стенфорді та кількох років роботи в сімейному бізнесі, Анна взяла рік творчої відпустки, щоб…»
Марк перестав читати. Слова розпливалися перед очима. Стенфорд? Сімейний бізнес? Він струснув головою, ніби намагаючись відігнати марення. Це був якийсь божевільний, до деталей продуманий розіграш.
— Що це за маячня?! — вигукнув він, і в голосі його пролунали нотки паніки.
Аня зайшла до кімнати, витираючи руки рушником. Вона зупинилася за кілька кроків від нього.
— Чому ти мені не віриш? Ти ж завжди так добре розбираєшся в людях.
Її спокійний тон виводив із себе. Він гарячково шукав подвох. Відкрив розділ новин на сайті. Заголовки зі статей у різних журналах:
«Фонд Волкової інвестує 15 мільйонів у новий культурний центр».
«Анна Волкова у списку найвпливовіших філантропів до 30 років».
Він натиснув на одне з посилань — воно вело на справжній сайт журналу. Стаття була там. І з фотографіями.
Кров відлила від його обличчя. Йому здалося, що земля пішла з-під ніг. Квартира, яку він вважав «своєю фортецею», раптом здалася картонною декорацією.
Його дорогий костюм — дешевою ганчіркою. Усе його життя, досягнення, самовпевненість — все стиснулося до розміру порошинки.
Він пригадав її дивні звички: як вона ніколи не просила грошей, як байдужо дивилась на вітрини дорогих магазинів, як одного разу, слухаючи його хвастощі щодо вигідної угоди, поставила всього одне запитання, яке виявило помилку в його розрахунках. Помилку, що коштувала йому премії.
Тоді він списав це на випадковість.
Марк підвів очі від телефону. Він дивився на жінку, з якою прожив рік. На жінку, яку щодня методично принижував, насолоджуючись своєю владою і значущістю. — Навіщо? — прошепотів він. Це було єдине, що зміг вимовити.
— Я хотіла дізнатися, що буде, якщо в мене нічого не буде. Окрім мене самої, — просто відповіла вона. — Хотіла зрозуміти, чого варта я. І чого вартий той, хто поруч.
Він повільно опустився на диван. Телефон випав з ослаблих пальців. Він дивився на неї, і вперше за рік бачив по-справжньому. Не свою «бідну бездарність», а когось іншого. Когось страшенно сильного і справжнього. А себе — вперше бачив її очима. І це видовище було нестерпним.
Марк сидів, не в змозі поворухнутися. Його світ, такий зрозумілий і впорядкований, де він був королем, а вона — покірною підданою, зруйнувався за мить.
Він шукав у її обличчі хоча б натяк на жарт, злий розіграш. Але там була лише тиша — спокійне підтвердження факту.
— Аню… — почав він, і голос його звучав жалюгідно. — Я… я не знав. Я думав…
— Ти не думав, Марк, — м’яко, але твердо перебила вона. — Ти просто насолоджувався владою. Тобі подобалося почуватися рятівником. Це тішило твоє самолюбство.
Вона підійшла до вікна і відсунула штору. Вогні нічного міста відбились у склі.
— Цей рік був експериментом. Я хотіла зрозуміти, чи здатна людина полюбити не статус, не гроші, не можливості, а просто… людину. Її суть. Її талант, навіть якщо він поки що не приносить мільйонів.
Він підвівся з дивана. Ноги підкошувалися. Він зробив крок до неї й упав на коліна. Не театрально — з безсилля. Обійняв її ноги, втупившись обличчям у тканину простого домашнього плаття.
— Пробач мені, — прошепотів він, і плечі його затряслися. — Аню, пробач. Я був ідіотом. Сліпим ідіотом. Я все виправлю, чуєш? Я доведу тобі…
Вона не відштовхнула його. Просто поклала руку йому на голову. Дотик був легкий, майже невагомий. Як прощання.
— Вже не потрібно нічого виправляти, Марк. Експеримент завершено.
Він підвів до неї обличчя, по якому текли сльози. В його очах — жах і відчайдушна надія.
— Що значить — завершено? Ми ж… ми ж можемо почати все спочатку! Тепер все буде інакше!
— Інакше? — вона сумно всміхнулась. — Ти так думаєш? А я думаю, ти просто зміниш тактику. Будеш найтурботливішим, найрозуміючим. Будеш захоплюватися кожною моєю картиною. Але я знатиму, що захоплюєшся не мною, а балансом на моєму рахунку. Я вже це проходила.
Вона обережно звільнилася з його обіймів і відійшла на крок.
— До речі, ця квартира — моя. Не від бабусі у спадок, як я тобі казала. Як і та машина, що тобі «видали» для поїздок на твою «важливу» роботу. Мій водій приїде за тобою за годину. Він відвезе тебе до твоєї старої квартири. Речі збереш завтра. Помічниця все підготує.
Кожне її слово — цвях у кришку його труни. Він дивився на неї знизу вверх, не в змозі вимовити жодного слова.
— Рік, Марк. Я дала тобі цілий рік, щоб ти побачив мене. Не гроші. Не походження. А мене. Але ти волів бачити лише бідну бездарність. Що ж, це твій вибір. А мій — жити далі. Без тебе.
Аня взяла з крісла невелику сумку, яку він раніше не помічав. Підійшла до дверей, на мить обернулась.
— Прощавай, Марк. І дякую за урок. Тепер я точно знаю, чого варта. І чого варті твої слова.
Двері тихо зачинились. А він так і залишився стояти на колінах посеред великої вітальні, яка раптом стала чужою.
Він залишився один. В оглушливій порожнечі, яку не могли заповнити ані його амбіції, ані розтоптана гордість. Він програв. Програв не гроші. Програв себе.
Минуло три роки.
За цей час Марк встиг змінити три роботи. Більше він не був успішним менеджером великої компанії. Після розриву з Анею він втратив не лише доступ до її ресурсів, а й внутрішній стрижень.
Його самовпевненість, яку він вважав харизмою, виявилась крихкою конструкцією, що трималась на грошах і статусі, які, як з’ясувалося, йому ніколи не належали.
Тепер він працював старшим консультантом у невеликому агентстві нерухомості. Носив дешевші костюми, їздив метро і жив у тій самій квартирі, з якої колись з гордістю з’їхав до Ані.
Щовечора, повертаючись додому, він бачив привид втраченого життя.
Того вечора, стоячи в переповненому вагоні, він, як завжди, гортав стрічку новин у телефоні. Палець завмер на знайомому обличчі. Це була Аня. Вона усміхалась з екрана на тлі яскравого полотна. Заголовок: «Анна Волкова. Соло: перша персональна виставка у галереї «Новий погляд»».
Щось у ньому здригнулось. Він вийшов на своїй станції і, замість повернути додому, пішов в інший бік. Галерея була за кілька кварталів. Він не знав, навіщо йде туди. Можливо, щоб переконатися, що все це правда. А, можливо, щоб ще раз заподіяти собі біль.
Він зайшов усередину. Простора зала була залита світлом і повна людей. Вони ходили між картинами, перемовлялись, пили шампанське. Марк почувався чужим на цьому святі життя.
Він зняв недорогий плащ і рушив уздовж стіни. Картини були неймовірними. Сміливі, глибокі, повні кольору й емоцій. Це було не «мазання, щоб прикрити дірку» — це було справжнє мистецтво. Він бачив у цих полотнах усе, чого не помічав у ній: силу, вразливість, іронію, душу.
А потім він побачив її саму.
Аня стояла в центрі зали, в простій, але елегантній чорній сукні. Вона не виглядала як спадкоємиця мільйонів. Вона виглядала як художниця. Вона жваво щось обговорювала із сивочолим чоловіком, сміялась — і цей сміх був таким легким, таким вільним. Поруч із нею стояв інший чоловік, що дивився на неї з відкритим захопленням. Він не підлабузнювався, не намагався справити враження. Він просто був поруч. І в його присутності вона здавалася ще ціліснішою.
Марк завмер за колоною, спостерігаючи за нею. І раптом зрозумів — його експеримент провалився від самого початку. Він думав, що перевіряє її, а виявилося — це вона перевіряла його. Вона дала йому унікальний шанс — побачити скарб, не знаючи його ціни. Полюбити жінку, а не її статки.
Він був так близько. Тримав у руках ключ до всього, про що тільки міг мріяти. Але його дрібна, пихата душа не дозволила побачити нічого, крім можливості утвердитися за чужий рахунок.
Аня випадково повернула голову в його бік. Їхні погляди зустрілися на мить. У її очах не було ні ненависті, ні зневаги. Лише мимовільне впізнавання, як при вигляді давно забутого однокласника. Вона ледь кивнула — чемний жест у бік незнайомця — й знову повернулась до гостей.
Для неї він був уже в минулому. Перегорнута сторінка. А для нього вона назавжди залишилась майбутнім, яке він сам у себе відібрав.
Марк мовчки розвернувся і вийшов на вулицю. Холодний вітер вдарив у обличчя. Він підняв комір плаща і пішов у бік дому, з болючою ясністю усвідомлюючи одне: він втратив не просто багату жінку. Він втратив єдину, яка дала йому шанс стати кращим. І цей шанс він провалив.
Напишіть що думаєте про цю історію, мені буде приємно!
