Золотисті промені полуденного сонця, пробиваючись крізь легкі тюлеві фіранки, огортали маленьку орендовану квартиру Вадима та Наталії теплим і затишним світлом. За вікном шелестіло молоде листя, а повітря було наповнене ніжним ароматом квітучих яблунь.
Дівчина підбігла до свого нареченого. Її зелені очі іскрилися пустотливим блиском, коли вона, обвивши його шию руками, швидко поцілувала та запитала:
— То коли приїжджає твоя мама?
— Ой, не знаю, ой, не знаю, — почав хвилюватися Вадим, явно нервуючи.
— Та годі вже, не переживай так! Вона ж тебе не з’їсть, — заспокійливо промовила Наталія, ніжно торкнувшись його щоки.
— Ти її просто не знаєш, — зітхнув Вадим, опустивши плечі.
Наталія уважно подивилася йому в очі, намагаючись упіймати його погляд:
— Ну, може, трохи посварить. Але за що? Ми ж дорослі.
— Так, це правда, я розумію. Але мама… розумієш, це ж мама, — відповів він уривчасто, ніби підбирав потрібні слова.
— Добре, залишимо це. То коли ж вона приїжджає? — вирішила змінити тему Наталія.
— В обід, поїздом.
— Ого, вже незабаром! Отже, треба йти зустрічати? — у її голосі прозвучало легке занепокоєння.
— Так-так-так, якщо не зустрінемо, по шиї отримаємо, — Вадим машинально провів рукою по шиї, ніби вже відчув материнський «прочухан».
Вадим поринув у спогади. Місяць тому він зателефонував матері, яка жила у сусідньому місті. Колись він поїхав звідти, бо не зміг вступити на омріяний факультет. Пройшло кілька років, і тепер у нього є диплом, а живе він разом із Наталією у невеликій квартирі. Вадим зробив дівчині пропозицію, і настав час повідомити про це батьків. Тож мати вирішила сама приїхати, щоб познайомитися з майбутньою невісткою.
— Ти тільки мовчи, — попередив Вадим, нервово смикаючи ґудзик на сорочці.
— Ага, води в рот набрати? — жартівливо відповіла Наталія, намагаючись полегшити атмосферу.
— Ну, не зовсім. Просто не перегинай палицю зі своїми мудруваннями, а то мама буде шокована, — сказав він серйозно, хоча у кутиках його губ ховалася усмішка.
— Добре, мовчатиму, — з ледь помітною образою відповіла дівчина, хоча в її очах блиснула хитринка.
Сонячні промені грали на стінах маленької вітальні, відбиваючись від фотографій щасливої пари, які висіли у простих дерев’яних рамках.
Через кілька годин. Весняне сонце заливало перон, відбиваючись від начищених до блиску вагонів прибуваючого поїзда. Навколо панувала звична вокзальна метушня: пасажири поспішали, лунали гучні оголошення диспетчера, а локомотиви подавали гудки. У повітрі змішалися запах залізничної мастики та аромат квітучих каштанів неподалік.
Вадим і Наталія стояли на пероні, нервово переминаючись із ноги на ногу. Він раз у раз поправляв комір сорочки, а вона теребила ремінець сумочки. Коли поїзд зупинився, вони підійшли ближче до дверей вагону.
Незабаром з вагона вийшла Вероніка Павлівна — статна жінка років п’ятдесяти, з акуратно укладеним сивуватим волоссям і проникливим поглядом сірих очей. Її строгий темно-синій костюм підкреслював її авторитетний характер.
Вона спочатку оглянула сина, суворо подивившись, а тоді повернула голову до Наталії, яка стояла трохи осторонь.
— Ну, здрастуй, люба, — протягнула жінка, — отже, ти така…
— Добрий день, — одразу відповіла Наталя, злегка схиливши голову в знак поваги.
— Мам, знайомся, це… — почав було Вадим, але Наталя перебила його:
— Наталя. Його наречена, — твердо сказала вона, дивлячись прямо в очі Вероніці Павлівні.
Мати Вадима уважно оглянула дівчину оцінюючим поглядом, а потім звернулася до сина:
— Подорослішав, — у її голосі звучало щось середнє між схваленням і легким докором. — Але чи не зарано?
— Мам, тільки не починай свої моралі. Я вже дорослий… — спробував заперечити Вадим, але мати перебила його:
— Усі ми дорослі, — відрізала вона. — Ну що, підемо чи будемо стояти?
Юнак одразу підхопив невеликий мамин чемодан, і вони не поспішаючи рушили до зупинки. Вероніка Павлівна йшла попереду, гордо піднявши голову, за нею йшов Вадим із валізою, а Наталя замикала процесію, час від часу кидаючи погляди то на свого нареченого, то на його матір.
Весняний вітерець грався листям дерев, які росли вздовж вокзальної площі. Люди навколо квапилися у своїх справах, не звертаючи уваги на невеличку групу, що повільно рухалася до автобусної зупинки.
Невелика квартира, яку орендували Наталя і Вадим, знаходилася на третьому поверсі старого цегляного будинку. Прохідна зала, маленька кімнатка і крихітна кухня — усе їхнє житло. На більше у молодої пари поки що не було грошей.
Вероніка Павлівна увійшла до квартири. Її уважний погляд одразу ж почав оцінювати обстановку. Вона помітила, що штори були свіжими, пилу не було, а сама квартира виглядала досить затишно.
— Молодці, добре влаштувалися, — похвалила вона, звертаючись то до Наталі, то до сина.
Вадим усміхнувся:
— Нам поки що цього вистачає, мамо.
Вероніка Павлівна перевела погляд на зачинені двері:
— А що там?
— Це майстерня Наталі, вона тут працює, — пояснив Вадим.
— Працює? — здивувалася Вероніка Павлівна. — Удома?
— Так, мамо. Наталя працює вдома, — відповів юнак і ніжно обійняв свою дівчину.
Наталя сором’язливо усміхнулася.
Вони розмістилися у вітальні. За вікном шелестіло листя старих тополь. Хвилин п’ятнадцять вони розмовляли про буденні речі. Вадим розповів, як закінчив інститут, де працює і які у нього плани. Запитав про здоров’я батька та чи не болить у матері шия.
— А куди ж мені дітися від цих болячок? І з кожним роком їх усе більше й більше, — іронічно відповіла жінка.
Увесь цей час Наталя мовчала. Вона поглядала то на свого нареченого, то на майбутню свекруху. «Власне, нічого страшного, — подумала вона. — І не з’їла мене, як лякав Вадим».
— Напевно, я піду, — звернулася вона до нареченого.
— Це куди? — здивувалася Вероніка Павлівна.
— Уже пізно, а кімнати маленькі. Я до подруги, там заночую.
— А-а… — протягнула свекруха з натяком.
— Може, повечеряєш? — запропонував Вадим.
— Ні-ні, я побіжу. Дякую, але мені ще треба доїхати, — відповіла Наталя і пішла вдягатися.
За кілька хвилин вона пішла, залишивши в повітрі легкий аромат своїх парфумів.
— Мам, ти голодна? Ходімо, нагодую, я там щось смачненьке приготував, — запропонував Вадим.
— Це було б непогано, — відповіла Вероніка Павлівна і підвелася з дивана.
Вона зайшла на кухню, ще раз оглянула все навколо. Чашки стояли в ряд, рушнички, серветки, тарілочки — усе лежало акуратно. Про себе навіть відзначила: «Гарно».
Вадим наклав жаркого, порізав салат, підігрів чай, і вони сіли за стіл.
— Молодець, — похвалила мати.
— Смачно? — поцікавився син.
— Дуже. З тебе вийшов би хороший кухар.
Жінка витерла губи й відклала виделку. Вадим узяв її тарілку і поставив у раковину.
— Є плюшки і пиріжки. Що будеш? — запитав він у матері.
— Давай усе, — коротко відповіла вона, насипаючи цукор у чашку.
Розмова тривала майже годину. Вероніці Павлівні було цікаво дізнатися, як її син навчався і які плани на майбутнє, окрім весілля.
Наприкінці вечора Вадим не витримав і зізнався:
— Мамо, вечерю приготувала Наталя. У неї золоті руки.
— Оце так! — здивувалася жінка і несвідомо схопилася за живіт. — Щось мені недобре, — заявила вона, проходячи у вітальню. З чемодана дістала свою аптечку.
— Тиск? — запитав Вадим.
— Та ні, щось із шлунком. Напевно, з’їла щось не те, — відповіла вона, проковтнувши таблетку і запивши її водою.
— Дарма ти вирішив зараз одружитися, — сказала мати. — Молодий ще. Спершу треба на ноги стати. Навіщо тобі дівчина? Вона на шию сяде, і все.
— Мамо, у нас все добре.
— «Все добре» — це дитячий лепет. Ти працюєш, а вона вдома сидить.
— Наталя теж працює.
— Вдома? Це не робота, а так, забавка.
— Але їй це подобається, розумієш, мамо?
— Мало що кому подобається. Я теж хотіла бути швачкою, але довелося сидіти за столом і штудіювати таблиці. Тож подумай про себе і про неї. Це буде важко, дуже важко.
— Мамо, я розумію тебе. Ти вперше побачила Наталю, але вона не така. У мене є перспективи. Зрештою, я не якийсь клерк у конторі.
— Гаразд, — сухо відповіла жінка і прибрала аптечку назад до валізи.
За вікном густішали сутінки. Тіні від дерев вигадливо лягали на стіни кімнати. Вероніка Павлівна важко зітхнула, дивлячись на сина. У її очах читалося занепокоєння за його майбутнє.
Вадим поступився диваном матері й пішов у майстерню, де стояв невеликий диванчик. На ньому часто відпочивала Наталя. Вимкнувши світло і вкрившись пледом, він із посмішкою заснув.
Ледве годинник пробив 8 ранку, як у коридорі з’явилася Наталя. Її русяві кучері весело підстрибували в такт крокам. Вона радісно забігла на кухню, відкрила пакунок із випічкою, яку купила дорогою, і запросила всіх снідати.
Вадим швидко проковтнув булочку, запив кавою і, чмокнувши наречену в щоку, побіг одягатися.
— Бувай, мені пора, люба! — крикнув він Наталі і миттєво вискочив на сходовий майданчик.
Дівчина залишилася наодинці зі своєю майбутньою свекрухою, яка сиділа на дивані і уважно дивилася на неї.
— А чим ти займаєшся? — запитала вона, закинувши ногу на ногу.
— Я художниця, — відповіла Наталя, перебираючи край свого строкатого плаття.
— Художниця? — хмикнула жінка. — Значить, малюєш?
— Ні, я роблю ляльки.
— Що? — брови Вероніки Павлівни злетіли вгору. Вона сперлася на спинку крісла і підвелася. — Ляльки? — Це було радше обурення, ніж запитання.
— Так, декоративні ляльки. Я вам зараз покажу, ходімо, — Наталя спробувала усміхнутися.
Дівчина підійшла до дверей і відкрила свою маленьку майстерню. Вона справді була дуже тісною — два на два метри. Там стояли довгий стіл, великий шафа і маленький диванчик. На столі розташувалися швейна машинка, якісь інструменти з лупами, стаканчики з пензлями, купа баночок із фарбами. На полицях акуратно лежали заготовки для ляльок.
— Ось, подивіться, — і Наталя обережно дістала з коробки ляльку.
Вероніка Павлівна наблизилася, нахилилася, опустила окуляри на ніс і почала уважно розглядати виріб.
— І комусь це потрібно? — запитала вона з неприхованим презирством.
— Що ви, звісно потрібно! Це ж ціле мистецтво! — вигукнула Наталя.
— Пф, — презирливо пирхнула жінка. — Що, в дитинстві не награлася в ляльки?
У голосі свекрухи звучала неприхована злість. Наталя здивовано подивилася їй у вічі. Тепер вони були холодними, хоча ще пів години тому випромінювали доброзичливість.
— Ти знущаєшся? — зло прошипіла свекруха.
— І цим ти збираєшся заробляти на життя?
— Так, — тремтячим голосом відповіла Наталя.
— Ти дурна чи як? — грубо запитала жінка.
— Ні, — злякано відповіла дівчина.
— Значить, ти будеш ляльки ліпити, а мій син буде на тебе працювати? Це ти так собі уявляєш? — майже крикнула свекруха і тицьнула пальцем у фарфорову ляльку.
— Ой! — зойкнула Наталя, ніби пальцем торкнули її і завдали болю.
— Це дитяча гра, а не робота!
— А що тоді робота? — наважилася запитати Наталя.
— Робота — це працювати, а не займатися нісенітницею! Краще б за домом дивилася. Он, підлога яка подряпана, могла б її пофарбувати або шпалери переклеїти!
З кожним словом свекруха все більше тиснула на маленьку дівчину.
— І як тільки мій син обрав таку страхолюдину?
Наталя знала, що не є красунею: невисока, з пухкими ніжками, трохи кругленька, з кучерями. У дитинстві мама називала її кульбабкою, і це справді було схоже на правду. Але те, що її назвали «страхолюдою», не просто образило, а злякало. У дівчини задрижали повіки, і вона відчула, як на очах з’являються сльози.
— Ти ж страхолюдина! — повторила свекруха і, схопивши якусь лялькову голову зі шафки, стиснула її пальцями. Пролунав хрускіт, і фарфор осипався на підлогу.
— Ой, — ледь чутно пискнула Наталя. — Не чіпайте, прошу вас!
— А це що? — жінка схопила її за руку і, вивернувши, вказала пальцем на місце, де виднілися сліди від уколів. — Ти наркоманка?
— Ні, я почесний донор, — спробувала виправдатися Наталя.
— Знаю я цих «донорів»! Наркоманка! І ти ще примостилася біля мого сина! — у цей момент жінка схопила іншу фігурку, щосили стиснула її, і уламки знову посипалися на підлогу.
— Тобі тут не місце! І біля мого сина також! Ти…
Але вона не встигла закінчити. У цей момент до кімнати увійшов Вадим. Його погляд був крижаним. Мати навіть не помітила, як він повернувся додому і став свідком цієї сцени. Юнак мовчки підійшов до своєї нареченої, взяв її за руку і повів до виходу.
— Я зробила правильно! — загорлала Вероніка Павлівна.
Але Вадим не відповів матері. Він ніжно поцілував свою наречену в щічку, по якій вже текли сльози, і підштовхнув її до виходу. Наталя швидко одягнулася і, не озираючись на свекруху, вибігла на сходовий майданчик.
Вадим залишився стояти в дверях квартири. Його плечі були напружені, коли він обернувся до жінки, яка стояла за його спиною:
— Мамо, — промовив він, ледь стримуючи роздратування, — коли нагуляєшся, поклади ключі в поштову скриньку.
З цими словами він різко зачинив двері.
Обернувшись, Вадим побачив Наталю з мокрими від сліз очима. Він м’яко підняв її підборіддя і, нахилившись, ніжно поцілував у губи, ніби прагнув захистити її від болю, завданої матір’ю.
— Ходімо, — сказав він тихо, але впевнено. — Юрко поїхав, у мене є його ключі від квартири. Поживемо там.
Наталя, витираючи заплакані щоки тремтячими руками, кивнула:
— Добре, — відповіла вона крізь сльози. — Добре.
— Я все зробила правильно! — з-за дверей долинув голос Вероніки Павлівни.
Але син не відповів на її крик. Разом із Наталею він зайшов до старого скрипучого ліфта, який пахнув машинною олією. Вадим натиснув кнопку першого поверху, і двері повільно зачинилися.
