— Ну, якщо чесно, тобі ж не горить — ти одна, а в мене сім’я, діти. Нам і площа потрібніша, — сказав брат, розкладаючи по тарілках тушковану капусту, наче мова йшла про щось буденне.
Наталя відклала виделку. Запах капусти раптом став нудотним. Артем їв, не піднімаючи очей, жував повільно, ніби й не помітив, що сказав.
— А я — не сім’я? — запитала Наталя.
Він подивився на неї з вибачливим виразом, але в очах — порожнеча.
— Не ображайся. Ти ж сама розумієш — у вас усе простіше. Ти у своїй двушці, удвох із сином. Спокійно.
Дружина брата, Таня, додала:
— Зараз усе дороге. У нас іпотека, секції. А в тебе, слава богу, чоловік квартиру залишив. Що тобі ще ділити?
Наталя тихо витерла руки серветкою. Подивилася на сина — той копирсався в картоплі, не слухаючи.
— Я, мабуть, поїду, — сказала вона. — Втомилась.
Надворі вже сутеніло. Наталя йшла мовчки, Артем біг попереду, розмахуючи рюкзаком. Біля під’їзду зупинився, озирнувся:
— Мам, а чого ти на дядька образилась?
— Я не образилась, — відповіла Наталя. — Просто втомилась.
Вдома вона поставила чайник, але пити не стала. Сіла на кухні, дивилася у вікно. Під’їзд навпроти. Світло у вікні — хтось прийшов. Усе так само, як завжди. Тільки щось всередині осіло, зрушилось.
Через два дні подзвонив брат. Розмова почалася буденно:
— Слухай, може, не будеш вступати у спадщину? Дім залишимо мені. Там борги по податках, кредитці. Воно тобі треба? Папери, тяганина. Ти ж мати-одиначка, у тебе квартира є. Спадок для тебе — не критично.
Наталя слухала мовчки. Потім спитала:
— А ти вважаєш, що я не маю права?
— Не так. Просто тобі й так вистачає. А мені важче.
Вона поклала слухавку. Без прощань. Потім пішла до матері. На кухні пахло смаженою цибулею. Мати щось перемішувала на сковорідці.
— Що ти скажеш? — Наталя трималась за спинку стільця.
Мати зітхнула:
— Ну ти ж одна. Квартира від чоловіка лишилась. Хай брат забере дім — він із сім’єю. Йому більше треба.
Слова лягали важко. Мов цеглини — глухо, боляче.
На роботі Наталя розповіла колезі Ользі. Та знизала плечима:
— Ну ти ж без чоловіка. На одного простіше. Нічого, впораєшся.
А ввечері Наталя зателефонувала старому другові. Скаржилась — він слухав, а потім сказав:
— Ти сильна. Завжди сама. Я вже й забув, що тобі хтось може щось бути винен.
Після розмови вона довго дивилася на заяву про вступ у спадщину. Потім подзвонила подрузі:
— А раптом вони праві? Може, мені й справді вистачить того, що є… Я втомилась воювати.
Вона згадала, як після інсульту батько жив у неї. Як ставила крапельниці, шукала лікарів. Брат тоді сказав — не справиться з двома дітьми. Вона не сперечалась.
Увечері знову подзвонила брату:
— Я доглядала батька. Сама. Два роки. Пам’ятаєш?
— То було твоє рішення. У нас тоді молодший хворів. Ти знала, що нам не до того. У тебе квартира, у нас борги. Ти хочеш, щоб мої діти жили в іпотеці, поки ти з квартирою й часткою? Це справедливо?
Мати знову підтвердила:
— Ну він же голова родини. А ти… ти у нас вільна. Завжди сама по собі.
Наталя сіла біля вікна. Дивилася у темне скло. Там відбивалася вона — змучена, з опущеними плечима.
— Ви мені ніколи не допомагали. Навіть коли Сергії не стало — ви просто відсторонились. А я все тягнула. Працювала. Мовчала. А тепер — знову я маю поступитися?
Артем ввечері збирав зошити. Раптом запитав:
— Мам, а бабуся сказала по телефону, що в нас не зовсім справжня сім’я. Це правда?
Наталя сіла поруч. Дивилася на нього, на тонку шию, розтріпане волосся.
— Ми з тобою — сім’я. Просто без чужих виправдань.
Вона видихнула. Повільно. Завтра — до нотаріуса. Зібрати документи. Зробити копії. Самостійно. Як завжди.
З ранку Наталя побудувала маршрут: ЖЕУ — за довідкою, потім банк, потім до нотаріуса. Все за списком. Документи в папці, як на екзамені. На зупинці Артем раптом сказав:
— Мам, а може, дядя Вітя передумає?
— Не думаю, — відповіла вона.
Він замовк. Потім запитав:
— А ти його пробачиш?
Наталя не відповіла. Просто взяла сина за руку.
Документи оформила швидко. Нотаріус виявилася жінкою в окулярах і з короткою стрижкою. Говорила спокійно:
— У вас все в порядку. Далі або суд, або угода про розподіл. Якщо друга сторона не йде на контакт — тільки через суд.
На виході з офісу Наталі зателефонувала тітка:
— Ти ж не будеш судитися? Родичів по судах таскати — нехороше. Вітя твій брат. У нього діти. У нього відповідальність.
Пізніше зателефонував сам Вітя:
— Хочеш, я переведу тобі трохи? Тільки давай все по-тихому, без суду. Зачем цю бруд виносити? Тобі ж все це ні до чого.
Наталя слухала і мовчала. Всередині все кипіло, але голос був рівний:
— Ти вже все сказав. Коли попросив мене не вступати. Все решта — наслідок.
На роботі Ольга шепотіла:
— Чула, ти все-таки на суд зібралася. Ну, сміливо. Тільки потім не ображайся, якщо родичі ображаються.
— А вони не ображаються? — запитала Наталя.
Ольга розвела руками.
Вечором Наталя сортувала довідки. Артем робив уроки. Раптом він підійшов і поклав поруч малюнок: будинок і двоє людей.
— Це ти і я. Наш дім. Якщо нам не дадуть той, то хоча б свій залишиться.
Наталя обняла сина. Мовчки.
В суді було прохолодно. Сірі стіни, запах паперу. Вітя говорив впевнено:
— У мене дружина в декреті. Двоє дітей. Я б доглядав за батьком, але у нас не було можливості. Я довіряв сестрі. Знав, що вона справиться.
Суддя подивилась на Наталю:
— Чому не було домовленості про компенсацію за догляд?
— Не пропонувалося, — відповіла вона. — Все було як само собою розуміється.
Суддя кивнула. Потім запитала брата:
— Фінансово ви допомагали?
— У нас тоді все було складно. Я ж кажу — довіряв.
— Так, — сказала Наталя. — Всі знали, що я справлюсь. Тому і перекладали все на мене, не питаючи. Просто мовчки віддавали — наче так і має бути.
Після засідання ніхто не підійшов. Мати не зателефонувала. Вітя поїхав, навіть не глянувши.
На кухні Наталя довго перебирала ложки в ящику. Здавалося — хочеться щось зробити руками, щоб повернути рівновагу. Артем приніс плед, накрив її плечі.
— Мам, я тебе бачу. Завжди бачу.
Вона зітхнула. І вперше не захотіла пояснювати, що все в порядку. Просто дозволила собі посидіти в тиші. З цим новим відчуттям — що вона більше не буде зручною.
Що далі — суд вирішить. Головне — вона вже сказала «ні».
І більше — не відступить.
Оформлення документів зайняло два місяці. Папери, копії, виписки, ще якісь довідки. Наталя вже не рахувала поїздки до нотаріуса. Все йшло, як в тумані: цифри, черги, розмови через віконце.
Одного вечора, повертаючись додому з сином, вона затрималася біля дверей. Дістала ключі — і раптом відчула, як важко в грудях. Наче все, що носила в собі, стало каменем. Артем помітив:
— Мам, ти якось замерзла?
Вона зітхнула:
— Просто втомилася.
Він взяв її за руку — міцно. Наче мінялися місцями.
Через тиждень прийшов лист із суду. Рішення: виділити Наталі її частину. Не половину, не все — але достатньо. Юридично — справедливо. По-людськи — порожньо. Вітя не зателефонував. Мати — теж.
На кухні Наталя розклала документи. Упакувала в файл, підписала. Артем увійшов з вулиці, з рюкзаком і пиленою курткою. Запитав:
— Ну що, нам дали?
— Дали, — кивнула вона. — Тепер треба вирішити: або ділимо, або компенсацію. Але вже все за законом.
Він помовчав, потім запитав:
— А ти рада?
Вона не знала, що відповісти. Радості не було. Була тиша — нова, непривична. Наче всередині стало вільніше, але й холодніше.
Подзвонила подруга:
— Ну як? Все вийшло?
— Вийшло, — сказала Наталя. — Тільки ніхто не привітав.
— А навіщо? — здивувалась та. — Ти ж просто захистила своє. Хіба за це вітають?
Наталя посміхнулась.
— Напевно, ні.
Артем ввечері запитав:
— Мам, а ми тепер справжня сім’я?
Вона подивилась на нього. Сіла поруч. Притисла до себе.
— Ми завжди були. Просто іншим здавалося, що без тата — наче тимчасово. Але ми є. І будемо.
Наступного дня вона поїхала до будинку батька. Пройшлася по двору, заглянула в вікна. Тихо. Сухі листя у порога. Замок. Всередині — чуже і знайоме.
Вона не знала, що вирішить: ділити чи продавати. Але тепер це було її рішення. Не вимушене. Не з ввічливості. Не під тиском.
По дорозі додому Наталя вимкнула звук на телефоні. Ні тітка, ні мати, ні брат більше не були в пріоритеті.
Артем чекав її з вечерею — розігрів борщ, накрив на двоих.
— Сідай. Сьогодні ти — гість, — сказав він.
Вона сіла. Поправила серветку. Подивилася на сина.
— Ти знаєш, що ми — справжня сім’я?
Він кивнув:
— Тепер знаю.
І стало легше. Без гучних перемог. Без сцен. Просто стало.
І цього було достатньо.
