— Ти все одно бідна, тепер складеш компанію дідові в селі, міську квартиру віддамо твоєму братові,

— Ми тут порадилися і все вирішили, — голос матері, Алевтини Ігорівни, різав повітря на кухні без ножа.

Вона акуратно розставляла на столі вазочки з варенням, наче йшлося про недільне чаювання, а не про моє життя.
— Раз ти роботу втратила і сидиш без копійки, то який сенс тобі в місті самій тулитися?

Мій брат Родіон, що сидів навпроти, старанно розглядав візерунок на скатертині. Він завжди так робив, коли мати озвучувала їхні спільні плани, — ставав невидимим.

— Поїдеш у село до діда. Йому якраз потрібен догляд, — продовжила Алевтина Ігорівна, ставлячи на стіл останню вазочку. — Він старенький, а ти молода, без діла.

Я ковтнула. Слова застрягали в горлі.

— А квартира?

Мати глянула на мене так, наче я запитала щось неймовірно дурне.

— А що квартира? Родіонові вона потрібніша. У нього наречена, сім’я планується. Їм треба десь жити.

Вона сказала це так просто, так буденно. Наче моя однокімнатна на околиці міста була не моєю фортецею, за яку я третій рік платила іпотеку, а якоюсь спільною річчю, яку можна передати за потреби.

— Але… я ж за неї плачу, — видушила я з себе.

Родіон нарешті підняв очі. В них плескалася суміш провини й нетерплячого очікування.

— Кир, ну ти зрозумій. Ми ж родина. Треба одне одному допомагати. Тобі зараз усе одно нічим платити. Ти, по суті, бідна.

Це слово вдарило наотмашь. Не тому, що було неправдою — після скорочення я справді ледве зводила кінці з кінцями. А тому, що вони використали його як зброю.

— Тож складеш компанію дідові Арсенію в селі, — підсумувала мати, задоволено всміхаючись. — І йому добре, і тобі буде де жити, і молодим допоможемо.

Вона говорила про діда, якого я обожнювала. Про єдину людину в родині, котра ніколи не дивилася на мене з осудом. Вони знали, куди бити.

— А якщо я відмовлюся? — мій голос прозвучав тихіше, ніж я хотіла.

Алевтина Ігорівна перестала усміхатися. Її обличчя перетворилося на холодну маску.
— Тоді дідові доведеться шукати місце в будинку для літніх людей. Сама розумієш, які там умови. А ти… що ж, опинишся на вулиці. Брат не зможе тобі допомогти, у нього своє життя.

Це був не просто ультиматум.

Вони сиділи навпроти — моя мати й мій брат — і спокійно ділили мою шкуру.

Я глянула на їхні обличчя й уперше побачила не рідних, а чужих, жадібних хижаків. І зрозуміла, що гра за їхніми правилами закінчилася.

Я змусила себе глибоко вдихнути, намагаючись приборкати тремтіння в руках.

— Давайте інакше. Це моя квартира. Моя. За документами. Я знайду підробіток, позичу гроші, але внесок зроблю.

Я намагалася говорити спокійно, апелювати до логіки. Та бачила лише порожні очі.

— Який підробіток? Підлогу мити? — гмикнула мати. — Кіро, не сміши. Ти завжди була не від світу цього, в хмарах літала. Уся в батька свого. Час спуститися на землю. Твоє життя закінчилося, зрозумій. Тепер житимеш для інших. Для діда, для брата.

— Моє життя не закінчилося! — я підвищила голос, але він зірвався. — Я просто… тимчасово в складній ситуації.

Родіон примирливо підняв руку.

— Кірюша, ну чого ти гарячкуєш? Мама ж не зі зла. Ми про тебе дбаємо. Ну куди ти одна? Загинеш же. А так — у селі, на свіжому повітрі. Дід знову ж таки…

Він зробив паузу, змушуючи мене уявити діда. Самотнього, безпомічного.
— Я люблю діда. Я буду до нього їздити. Кожні вихідні.

— Їздити! — Алевтина Ігорівна сплеснула руками. — Йому не твої візити потрібні, а постійний догляд! Щоб хтось був поруч, подав, приніс. Чи ти хочеш, щоб він лежав у казенній палаті на шістьох, де від запаху сечі очі ріже?

Вона малювала цю картину соковитими, жирними мазками, знаючи, що кожне слово втикається в мене голками.

Я у відчаї глянула на брата.

— Родю, ну ти хоч щось скажи! Ми ж завжди були близькі.

Він відвів погляд, знову втупившись у скатертину.

— А що я скажу? Мама має рацію. Та й Свєта… — він зам’явся, згадавши свою наречену. — Вона не хоче жити на орендованому. У її подруг у всіх свої квартири. Каже, що це принизливо.

Ось воно. Причина. Не турбота про мене чи діда. А бажання його нареченої отримати готове житло. Моє житло.

— То хай Свєта візьме іпотеку. Як я.

— Навіщо, якщо є ти? — просто відповіла мати. — Ти сама, тобі простіше. А в них сім’я буде, діти підуть. Їм потрібніше.

Усі мої спроби домовитися розбивалися об цю залізобетонну стіну їхнього «потрібніше».

Я зробила останню, найжалюгіднішу спробу.

— Добре. Давайте я здам квартиру, а сама поїду. Буду платити іпотеку з цих грошей, а решту відсилатиму вам.

Родіон раптом оживився, але мати спопелила його поглядом.

— Ще чого! Щоб чужі люди нашу квартиру занедбали? Ні вже. Все вирішено, Кіро. Даємо тобі тиждень на збори.

Вона підвелася, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Зібрала креманки з варенням, яке так ніхто й не зачепив.

Я сиділа за столом, геть розчавлена. Вони хотіли не просто забрати моє майно. Вони намагалися забрати моє життя, мою волю, моє право вирішувати.

І в цій порожнечі, де раніше був страх і розгубленість, почало зароджуватися щось інше. Холодне, тверде й дуже, дуже зле.

Тиждень перетворився на пекло. Мати дзвонила щодня, нагадуючи, що «годинник цокає». Родіон надсилав фотографії меблів, які вони зі Свєтою вже вибрали «в нашу нову квартиру». Вони навіть не сумнівалися у своїй перемозі. У середу мати приїхала без попередження, коли я була в душі, й відкрила двері своїм ключем. Я застала її у своїй кімнаті, вона рилася у шафі, гидливо перебираючи мої речі. «Просто дивлюся, що на викид, а що в село згодиться», — кинула вона мені.

А потім вони прийшли. Без попередження. У суботу зранку.

Я відчинила двері й побачила на порозі матір, Родіона та її — Свєту. Наречену брата. Ідеальна укладка, хижий усміх і погляд оцінювачки. За їхніми спинами стояли два вантажники з порожніми коробками.
— Привіт, сестричко! — защебетав Родіон. — Ми вирішили допомогти тобі зі зборами!

Вони увійшли, не чекаючи запрошення. Свєта одразу попрямувала до кімнати, проводячи пальцем у білій рукавичці по моїй книжковій шафі.

— М-да, мотлоху, звісно, забагато, — протягнула вона, звертаючись не до мене, а до Родіона. — Ось тут ми поставимо великий диван, а цю потворну стінку — на смітник.

Кожне її слово було ляпасом. Вона ходила по моєму дому, по моєму світу, й руйнувала його одним своїм зневажливим поглядом.

— Прошу вас вийти, — сказала я так тихо, що й сама ледве почула.

Мати розсміялася.

— Кірочко, не будь дитиною. Ми ж допомогти хочемо. Ось, ми навіть коробки привезли. Складайте свої сукенки та книжки, а решту ми самі вивеземо.

Вона вказала на стос із фотографіями на комоді. Свєта взяла верхню — ту, де я, маленька, сиджу на колінах у діда Арсенія.

— Ой, а це той самий дідусь, до якого ти їдеш? — вона помахала фотографією в повітрі. — Дивись, Родю, яка ідилія. На засланні буде чим зайнятися — його горщики виносити.

І це стало останньою краплею. Не погрози, не шантаж. А саме ця фраза. Принизлива, кинута з легкою відразою на адресу найдорожчої мені людини.

Я спокійно підійшла до Свєти, забрала в неї з рук фотографію й обережно поставила на місце. Потім повернулася до них трьох.

— Геть, — сказала я. Голос був рівним і чужим. — Усе. Геть із моєї квартири.

Родіон кліпнув.

— Ти що, Кір?

— Я сказала, йдіть геть. У вас тридцять секунд, щоб винести звідси себе й свої коробки.

Мати почервоніла.

— Та як ти смієш, невдячна! Ми ж тобі добра бажаємо!

— Ваше добро мені не потрібне. Час пішов.

Вони дивилися на мене, наче на божевільну. А я вперше в житті почувалася абсолютно нормальною.

Я пройшла у свою кімнату й замкнула двері. Вони почали грюкати, волати щось про міліцію, про те, що я втратила глузд.

Я не слухала. Витягнула телефон і набрала номер.

— Дідусю? Привіт, рідненький, — сказала я в трубку, і мій голос був повен тепла, якого не залишилося для тих, хто намагався вдертися в мою кімнату.

— У мене все добре. Просто питання до тебе. Скажи, твій давній друг, Володимир Петрович Нефьодов… він же досі працює міським прокурором?

Стук стих. За дверима чулося шепотіння. Мій дзвінок справив ефект. Ім’я прокурора, близького друга діда, подіяло краще за будь-яку погрозу.

Минуло пів години, і пролунав новий стук. Цього разу ввічливий. Я глянула у вічко. На порозі стояв дід Арсеній.

Він зовсім не був схожий на немічного старця, яким його описувала мати. Пряма постава, ясний і строгий погляд. Він виглядав людиною, що завжди керувала, а не підкорялася. Поруч із ним був незнайомий чоловік у строгому костюмі.

Я відчинила двері. Мати, Родіон і Свєта тулилися до стіни в коридорі, втративши всю свою зухвалість.
— Здрастуй, онучко, — спокійно мовив дід, заходячи в квартиру. — А ви, — він обернувся до решти, — здається, помилилися адресою.

— Тату! — верескнула мати. — Що ти тут робиш? А це хто?

— Це мій юрист, Алевтино, — рівним голосом відповів дід. — Він приїхав пояснити тобі й твоєму синові деякі положення Кримінального кодексу. Зокрема, статті про самоуправство й вимагання.

Свєта тихо ойкнула й відступила назад. Родіон зблід.

— Але ж… ми ж сім’я! Ми просто хотіли допомогти… — пробелькотіла мати.

— Ваша «допомога» закінчилася, — відрізав дід. — Ти, доню, здається, забула, на чиї гроші було куплено твою власну квартиру двадцять років тому. І хто платив за навчання твого сина.

Я мовчав, поки ви були лише нерозумні. Та коли ви вирішили зламати життя моїй онучці, моє терпіння скінчилося.

Юрист зробив крок уперед, тримаючи в руках якісь документи.

— Враховуючи спробу незаконного проникнення до житла та психологічний тиск на власницю, Кіру Арсеніївну, ми підготували заяву. Якщо ви наблизитеся до неї чи її квартири ближче, ніж на сто метрів, вона одразу набуде чинності.

Свєта першою не витримала. Вона розвернулася й, цокаючи підборами, рвонула до ліфта.

— Родю, я в цьому участі брати не буду! Розбирайтеся самі!

Родіон розгублено дивився їй услід, потім на матір, потім на діда. І в його очах я побачила лише страх.

— Мамо, ходімо… — пробурмотів він і потягнув Алевтину Ігорівну за рукав.

Вона пручалася, свердлячи мене ненависним поглядом.

— Ти ще пошкодуєш, Кіро! Залишишся сама, нікому не потрібна!

— Я вже не сама, — спокійно відповіла я. — Я з дідусем.

Вони пішли. І в квартирі раптом стало легко дихати.

Дід підійшов до мене й обійняв.

— Пробач, що втягнув тебе в усе це, онучко. Але я мусив переконатися, чи здатна ти відстояти себе. Ти змогла. Я тобою пишаюся.

Він простягнув мені банківську картку.

— Що це?

— Думаєш, я все життя лише на городі працював? Я відклав. Для тебе. На чорний день. І ось він настав. Грошей вистачить, щоб ти закрила іпотеку й ще залишилося на перший час. «Злидарка», кажеш? Ну-ну.

Він підморгнув.

— А жити я поки що буду з тобою, якщо не проти. Все ж таки старий я, нагляд потрібен.

Я розсміялася крізь сльози. Вперше за багато тижнів.

Я глянула на свою квартиру. Мою. На фотографію на комоді. На діда поруч. І зрозуміла, що сьогодні я не втратила родину. Я її, нарешті, знайшла.

Минуло пів року.

Сніг за вікном падав великими, повільними пластівцями. Я сиділа в кріслі, загорнувшись у плед, і доробляла черговий дизайнерський проєкт.

Після того дня я швидко знайшла віддалену роботу, а гроші діда дозволили не лише закрити іпотеку, а й зробити невеликий ремонт.

Квартира змінилася. Стала світлішою, затишнішою. Дід Арсеній, сидячи навпроти з книжкою, час від часу піднімав на мене очі й усміхався. Його присутність не тиснула, а навпаки — наповнювала дім спокоєм.

Ми майже не говорили про той день. Але він непомітно поділив наше життя на «до» і «після».

Телефонний дзвінок відірвав мене від роботи. Невідомий номер. Я відповіла.

— Кіро? Це Родя.

Голос брата був тьмяним, позбавленим колишньої самовпевненості.

— Так. Щось сталося? — спитала я рівно, без емоцій. Я давно перестала щось відчувати до нього.

— Свєта пішла від мене, — випалив він. — Сказала, я невдаха. Що не зміг забезпечити їй навіть дах над головою. Вони тепер із мамою живуть у її однушці.

Я мовчала, не знаючи, що на це відповісти. Та й чи потрібно було?

— Мама зовсім здала, — продовжив він скаржитися. — Постійно твердить, що ти її зрадила, що дід її покинув. Вона намагалася йому телефонувати, але він змінив номер.

— Знаю. Це я сама йому допомогла.

У слухавці повисла пауза.

— Нам бракує грошей, Кіро, — нарешті видав він справжню причину дзвінка. — Мама каже, ти тепер багата. Могла б допомогти. Ми ж усе-таки рідня.

Ця фраза, така знайома за суттю, більше не викликала в мені нічого, крім легкої втоми.

— Родю, запам’ятай. У мене немає для вас грошей. Жодної копійки. Мої гроші — для мене й діда. А ви — дорослі люди. Вчіться вирішувати свої проблеми самостійно.

— Але ж… ми ж…

Я не дала йому договорити.

— Наша родина закінчилася пів року тому на порозі цієї квартири.

Я натиснула «відбій» і заблокувала номер.

Дід глянув на мене поверх окулярів.

— Вони?

— Вони, — кивнула я.

— Грошей просили?

— Як завжди.

Він зітхнув, але не осудливо, а з полегшенням.

— Ти правильно зробила, дівчинко моя. Не можна тягти на собі тих, хто прагне тебе втопити.

Я відклала ноутбук і підійшла до вікна. Сніг усе падав, вкриваючи місто білим покривалом.