— Ми тут порадилися і вирішили, — голос тітки, Тамари Ігорівни, різонув по напружених нервах, наче тупий ніж по склу. — Ти свою частку в дідовій квартирі даруєш Глібу.
Кирило повільно підняв голову.
Він дивився не на тітку, а на запилені візерунки килима, що пам’ятав ще його дитячі коліна. У повітрі тягнуло нафталіном і ультиматумом.
— Що значить «даруєш»?
— Те й значить. Безоплатно, — уточнив дядько Слава, чоловік Тамари, старанно відводячи погляд убік. Він завжди так робив, коли дружина затівала щось брудне.
Кирило обвів очима зібрання.
Тітка, дядько, їхній син Гліб, який одразу втиснув голову в плечі, зображаючи всесвітню скромність. Усі сиділи на старих дідових меблях у квартирі, половина якої за законом належала йому.
— Я не розумію. Це ж і моя квартира. Дід залишив її нам обом. У рівних частках.
Тамара пирхнула, схрестивши руки на масивних грудях.
— Дід був старий, не все розумів. Глібу більше треба, у нього сім’я скоро буде, дитина на підході. А ти один, мотаєшся по своїх столицях, гроші гребеш. Навіщо вона тобі? Все одно продаси за копійки чужим людям.
Кожне її слово було виважене. Кожне било в найболючіше місце — у його почуття обов’язку перед родиною, яке вони самі ж у нього вклали з дитинства.
— Я не збирався продавати.
— От і чудово! — зраділа тітка фальшивою, липкою радістю. — Значить, подаруєш. Рідному братові, можна сказати. Це буде правильно. По-сімейному. По-людськи.
Кирило подивився на Гліба. Двоюрідний брат вивчав свої черевики з таким захватом, ніби бачив їх уперше. Ні сорому, ні вдячності. Лише жадібне, висмоктуюче очікування.
— А якщо я відмовлюся? — спитав Кирило, і слова прозвучали глухо, наче з-під води.
Тамара Ігорівна перестала усміхатися. Її обличчя перетворилося на жорстку, неприємну маску.
— А відмови не буде. Ти все чудово зрозумів, Кириле. Або чинеш як личить члену сім’ї, або ми тебе викреслюємо.
Вона сказала це так просто, ніби йшлося про вимкнення світла в коридорі.
— Викреслите? — він усміхнувся без радості. — Це як? З якоїсь загальної зошитки?
— Не паясничай! — гаркнув дядько Слава, насмілівши. — Ти знаєш, що це означає. Ні дзвінків, ні допомоги, ні родинних зв’язків. Ти станеш для нас порожнім місцем. Чужою людиною.
Він згадав діда. Як той, уже зовсім слабкий, узяв його за руку й прошепотів: «Не кидай їх, Кирюша, які б не були — а наші». Він пообіцяв. І тепер ця обіцянка перетворилася на петлю на його шиї, яку затягували найдорожчі люди.
Вони дивилися на нього втрьох. Чекаючі, тиснучі, впевнені у своїй правоті й у його слабкості. Вони не просили. Вони виносили вирок.
Наступного дня Кирило вирішив, що має спробувати ще раз. Спокійно. Без емоцій. Він набрав номер тітки, сподіваючись, що за ніч її праведний гнів ущух.
— Слухаю, — кинула вона в слухавку так, ніби він відривав її від спасіння світу.
— Тітко Там, це я. Я хотів поговорити про квартиру. Учора всі були на нервах, давай…
— А що тут говорити? — перебила вона. — Тобі все сказали. Розумний хлопчик, мав уже все обміркувати й прийняти правильне рішення. Ми ж тобі не вороги. Ми хочемо як краще. Для родини.
Її голос стікав фальшивою турботою, від якої зводило зуби.
— Я не можу просто подарувати половину квартири, — твердо сказав Кирило. — Але я готовий піти назустріч. Давайте я продам вам свою частку. Зі знижкою, як рідним. У розстрочку на п’ять років, якщо потрібно.
На тому кінці дроту повисла пауза, а потім пролунав короткий, злий смішок.
— Продати? Ти що, Кириле, зовсім розум втратив? Рідним людям продавати? Та в тебе серця немає! Ми ж сім’я!
— Родина — це коли одне одному допомагають, а не вимагають і не шантажують, — відповів він, відчуваючи, як усередині закипає глухе роздратування.
— Ти ще будеш мене вчити, що таке сім’я?! — зірвалася Тамара. — Я твоєму братові життя віддала, ночей не спала! А ти, замість подяки, копійки рахуєш! Дід у труні перевернувся б, якби дізнався!
Вона грюкнула слухавкою.
За годину прийшло повідомлення від дядька Слави: «Мати через тебе ледь у непритомність не впала. Тиск підскочив. Задоволений?»
Кирило так стиснув телефон, що пластик аж затріщав. Він не відповів.
Увечері зателефонував Гліб. Його голос звучав улесливо і винувато.
— Кір, ну ти чого? Мати плаче. Ти ж розумієш, мені ж одружуватися скоро, дитина народиться. Де нам жити? На вулиці? У тебе ж усе є, а в мене нічого.
— У тебе є робота, Глібе. І руки-ноги.
— Легко тобі казати, — образливо прохрипів брат. — Тобі завжди щастило. А нам усе життя доводиться дертися. Невже тобі важко допомогти рідній крові? Один раз.
Кирило мовчки слухав цю принизливу тираду. Він намагався відшукати в собі співчуття, та знаходив лише зростаючу відразу. Вони не бачили в ньому людину. Лише ресурс.
Він поклав слухавку, не прощаючись.
Усю тиждень його телефон розривався. Дзвінки, які він скидав. Повідомлення, повні докорів і пасивної агресії. Вони методично заганяли його в кут, тиснучи на почуття провини й на обіцянку, дану дідові. Він погано спав, майже не їв і не міг зосередитися на роботі.
Він майже здався. Майже вирішив, що простіше віддати й забути, як страшний сон. Нехай подавляться тією квартирою.
Але в п’ятницю пролунав дзвінок із незнайомого номера.
— Алло, Кириле Андрійовичу? Мене звати Ольга, я кредитний спеціаліст банку. Ваш брат, Гліб В’ячеславович, подав заявку на великий кредит під заставу нерухомості на Лісовій.
Він указав вас як другого співвласника і поручителя. Нам просто потрібно ваше усне підтвердження для початку процедури оцінки. Він запевнив нас, що ви в курсі й повністю згодні.
Кирило завмер, притиснувши слухавку до вуха. Кров відхлинула від обличчя.
Вони не просто тиснули. Вони вже діяли за його спиною. Намагалися повісити на нього кредит, заклавши його ж майно. Вони були готові на підлог.
Щось усередині нього зімкнулося в крижаний клубок. І обіцянка, дана дідові, пролунала в голові зовсім інакше: «Не кидай їх».
Може, дід мав на увазі не «допомагай у всьому», а «не дай їм остаточно втратити людську подобу»?
— Так, звичайно, я в курсі, — відповів Кирило рівним, незнайомим навіть самому собі голосом.
— Але угоду ми будемо проводити за участю мого юриста. Давайте так: зустрінемося в понеділок, о шостій вечора, прямо в квартирі. Запросіть туди й моїх родичів. Для обговорення деталей.
На тому кінці дроту дівчина явно розгубилася.
— Ю-юрист? Але зазвичай це не потрібно…
— У моєму випадку потрібно, — відрізав Кирило. — Я надаю перевагу робити все за законом. У понеділок, о шостій.
Він поклав слухавку, не дочекавшись відповіді. Все. Досить.
Почуття провини, яке гризло його роками, зникло без сліду. Лишилася тільки дзвінка порожнеча й холодна, кришталева ясність. Він одразу набрав номер Ігната, давнього інститутського друга, який став першокласним адвокатом.
— Ігнате, привіт. Потрібна твоя допомога. Здається, моя родина вирішила мене обікрасти.
Усю суботу вони провели в офісі Ігната, розбираючи документи й вибудовуючи лінію захисту, яка швидко перетворилася на лінію наступу. Гроші, які Кирило кілька років відкладав на перший внесок за власну іпотеку, тепер отримували інше, бойове хрещення.
У понеділок, без десяти шоста, він стояв біля дверей дідової квартири. Поруч із ним — Ігнат, у строгому костюмі й з пухким портфелем.
Двері відчинила сяюча Тамара.
— Кирюша! А ми вже чекаємо! Заходь, рідний! — вона спробувала його обійняти, але натрапила на крижану стіну.
У кімнаті вже сиділи всі: дядько Слава, Гліб і дівчина-банкір. Атмосфера була просякнута передчуттям перемоги.
— А це хто? — підозріло запитав дядько Слава, глянувши на Ігната.
— Це мій представник, Ігнат Сергійович, — спокійно представив Кирило. — Він допоможе нам із документами.
Тітка напружилася.
— Навіщо нам чужі люди? Ми б і самі…
— Щоб усе було чесно, — перебив її Кирило. Він сів навпроти них. — Отже, я уважно вас усіх вислухав. Вашу позицію я зрозумів. І ухвалив рішення.
Він зробив паузу, насолоджуючись тим, як жадібно вони вп’ялися в нього поглядами.
— Я не буду дарувати свою частку, — повільно промовив він. — І продавати її вам я теж не буду. І тим більше не буду підписувати жодних кредитних договорів.
Обличчя Тамари витягнулося. Дівчина-банкір розгублено заморгала.
— Я роблю вам зустрічну пропозицію, — продовжив Кирило, і його голос став міцним, наче загартована сталь. — Відповідно до статті 252 Цивільного кодексу, я як співвласник маю переважне право викупу. Тож пропоную вам продати мені вашу частку квартири. За ринковою ціною.
У кімнаті запанувала мертва тиша, яку порушував лише скрип старого паркету.
— Що? — першою отямилася тітка. — Ти… ти при своєму розумі? У нас немає іншого житла!
— Це не моя проблема, — знизав плечима Кирило. — Ви ж збиралися якось розв’язати питання, коли хотіли провернути махінацію за моєю спиною? От і вирішуйте. Я даю вам двадцять чотири години на роздуми.
— Та ти… та ми… — задихнувся від обурення дядько Слава.
— А якщо ви відмовитеся, — спокійно продовжив Кирило, дивлячись їм просто у вічі, — мій представник негайно подасть позов до суду. Про примусовий поділ часток і продаж усієї квартири з публічних торгів. Ви отримаєте половину коштів, але вже з відрахуванням судових витрат. І в будь-якому випадку муситимете з’їхати.
Він підвівся. Хлопчик, яким вони маніпулювали все життя, помер тієї п’ятниці після дзвінка з банку. На його місці стояв чоловік, що більше не дозволить себе використовувати.
Двадцять чотири години перетворилися на справжнє пекло. Телефон розривався від прокльонів, які змінювалися слізними благаннями. Тамара кричала, що він встромив ніж у спину матері, дядько Слава сипав прокляттями, а Гліб надсилав жалібні повідомлення про свою «зруйновану долю».
Кирило мовчав. Усі контакти він передав Ігнату.
Рівно за добу задзвонив адвокат.
— Вони погодилися. Зламалися. Завтра о десятій у нотаріуса. Будуть продавати.
Ні радості, ні тріумфу Кирило не відчув. Лише тяжке, виснажливе полегшення, подібне до того, що приходить після довгої хвороби.
Угода пройшла в тиші. Тітка дивилася на нього з такою ненавистю, наче він особисто вкрав у неї молодість і щастя. Дядько Слава відводив погляд. Гліб виглядав зламаним і приниженим.
Вони поставили свої підписи, взяли довідку про переказ грошей і вийшли з кабінету, навіть не попрощавшись. Двері зачинилися, відтинаючи їх назавжди.
— Ну що ж, вітаю, — поплескав його по плечу Ігнат. — Ти був кремінь.
Кирило лише кивнув.
Увечері він уперше за багато років зайшов у дідову квартиру як єдиний господар.
Довго стояв посеред кімнати, вдихаючи запах старих книжок і пилу. Не було відчуття перемоги. Лише відчуття порядку. Наче він нарешті прибрав у найтемнішому і занедбаному кутку власного життя.
Він не викреслював їх із пам’яті демонстративно. Просто перестав про них думати. У його світі їх більше не існувало.
Минуло пів року. Кирило зробив у квартирі легкий ремонт, залишивши дідовий кабінет у недоторканності. Одного разу, розбираючи старі папери, він натрапив на пожовклий конверт. Усередині було коротке послання, написане тремтячою рукою діда: «Кирюша, я залишаю тобі половину, щоб у тебе завжди була опора. І щоб ти навчився відстоювати своє. Не дозволяй нікому сісти тобі на шию. Навіть рідним. Особливо рідним».
У цей момент задзвонив телефон. Незнайомий номер.
— Алло? — озвався він.
— Кір… це Гліб, — у слухавці пролунало жалібне, благальне ниття. — У мене тут проблеми… Може б ти…
Кирило дивився на дідові рядки. Він усе зрозумів.
— Вибачте, ви помилилися номером, — сказав він рівно й чітко.
І натиснув відбій.
Вперше за довгі роки він відчув, що обіцянку, дану дідові, виконав повністю.
Епілог
Минуло три роки.
Кирило стояв біля великого вікна у вітальні. Перед ним, залита ранковим сонцем, розкинулася панорама міста.
Квартира діда змінилася до невпізнання. Старий паркет відциклевали, стіни пофарбували у світлі тони, а замість громіздких меблів з’явилися легкі сучасні. Лише кабінет діда залишився недоторканим — як музей, як нагадування про коріння.
Дзвінок Гліба став останнім. Більше вони не намагалися вийти на зв’язок. Кирило не шукав про них новин, та світ виявився тісним.
Час від часу доходили уривки чуток від далеких знайомих.
На отримані гроші тітка з Глібом змогли купити лише тісну однокімнатну квартиру в новобудові на самому краю міста, з голими бетонними стінами.
Радість від «свого кута» тривала недовго. Почалися сварки. Тамара дорікала синові за м’якотілість, а Гліб мовчки ненавидів її за те, що вона не змогла «віджати» для нього цілий статок.
Їхнє швидке весілля, яким вони прикривалися, зірвалося. Наречена, побачивши, в яку сім’ю та в які умови їй доведеться увійти, просто зникла. За чутками, Гліб почав пиячити.
Дядько Слава тихо згас через рік після угоди — серце. Тамара залишилася вдвох із сином у бетонній коробці, наповненій взаємними докорами.
Вони отримали те, чого так пристрасно прагнули — гроші. Але гроші лише оголили порожнечу всередині.
Кирило не злорадствував. Коли він почув про смерть дядька, в душі не ворухнулося нічого. Ні жалю, ні полегшення. Просто факт. Як новина в газеті про сторонню людину. Вони самі викреслили себе з його життя, а він лише підтвердив цей факт.
Він підійшов до дідового письмового столу й знову взяв у руки те старе послання. «Не дозволяй нікому сісти тобі на шию. Навіть рідним. Особливо рідним». Колись він думав, що дід писав про силу.
Тепер він розумів — дід писав про кордони. Про те, що справжня любов і сім’я — це не сліпа жертва, а взаємна повага. А вони вимагали не допомоги. Вони вимагали його самоповаги.
Двері тихо рипнули. На порозі стояла Лєна, його наречена.
— Знову з дідом розмовляєш? — усміхнулася вона.
— Згадую, — просто відповів Кирило, ховаючи листа. — Він був мудрою людиною.
— Він був би щасливий бачити цю квартиру такою живою, — Лєна підійшла й обійняла його. — Тут тепер стільки світла.
Кирило заглянув у її очі й зрозумів, що таке справжня сім’я. Це не кров і не прізвище.
Це місце, де тебе не намагаються зламати заради власної вигоди. Це простір, де твоє «ні» поважають так само, як і твоє «так».
Він звільнився не від родичів. Він звільнився від хибного відчуття обов’язку, яке йому вбивали з дитинства.
І тільки позбувшись його, зміг збудувати щось справжнє. Власне життя. За своїми правилами. У квартирі, яку він навчився відстоювати.
