— Ти це серйозно, мамо? — Анна навіть не намагалася приховати ні здивування, ні обурення. — Ти збираєшся переписати квартиру на трирічного Кирила? Сина Ігоря? А потім жити у мене?
— Не підвищуй голос, — відповіла Ніна Петрівна, дивлячись у вікно. — Я вже все вирішила.
Анні здалося, що вона ослухалась. Хоча, якщо чесно, нічого несподіваного в цих словах не було. Просто ще одне підтвердження: мама завжди на боці Ігоря. І так було з самого початку.
Анну Ніна народила у двадцять — випадково, від швидкоплинного юнацького захоплення. Дитинство дівчинки минуло в селі, у бабусі. Мати жила в місті, вчилася, працювала, виживала.
А от Ігор з’явився, коли їй було вже тридцять п’ять — у другому шлюбі. Очікувано, з підготовкою. Його вона виховувала сама. Любила. Купувала найкраще. Захищала. Ніколи не сварила.
— Ти ж дівчинка, — говорила вона маленькій Анні. — Терпи. Допомагай. І не заздри братові, він у мене єдиний хлопчик.
Анна росла з відчуттям, що її роль — бути зручною. Але в певний момент їй це набридло. Вона зняла квартиру, влаштувалася в агентство, почала кар’єру і в 29 років оформила іпотеку. Своя, хоч і маленька, але квартира. Свобода.
А в батьківській квартирі залишився Ігор. Одружився з Олею, народився син. Працювати Ігор не поспішав — після скорочення перебивався випадковими підробітками. Дружина — в декреті. Продукти купувала мама. Комуналку платила мама. Готувала, прала, тягала — мама.
— Ти б хоч щось на продукти скидав, — якось сказала Анна, зустрівши брата в супермаркеті. Він вантажив на касу пиво й чипси. — Тобі не соромно?
— З якого дива? — здивувався Ігор. — Мамі приємно піклуватися. Ти ж знаєш. Вона без нас сумує.
— Вона не зобов’язана тягнути вас усіх. У неї пенсія. Їй важко.
Ігор знизав плечима:
— Ти краще за своє життя подумай. Ні чоловіка, ні дітей. Ось кого шкодувати треба.
Анна проковтнула образу. Вона знала: він б’є туди, де боляче. Її останній чоловік зрадив. І відтоді вона нікого до себе не підпускала. Робота, книжки, спокій — ось і все її життя. І, як з’ясувалося, саме це робить її в очах родини «неповноцінною жінкою».
Через кілька днів задзвонив телефон.
— Аню, як ти могла накинутися на Ігоря? — кричала мама. — Він через тебе напився! Дитину розбудив! Жах.
— Мамо, я сказала йому правду. Він дорослий. Нехай поводиться відповідно.
— Ти не розумієш, він вразливий. Тяжкий період.
— А мені легко? Чи я, якщо одна, вже не людина?
Після цієї розмови вони не спілкувалися майже пів року. Анна не витримувала цієї несправедливості. Мама завжди захищала брата. Навіть коли він був явно неправий.
І раптом дзвінок.
— Приїдь. Треба поговорити.
Анна не хотіла їхати. Але все ж приїхала. У квартирі нічого не змінилося. Брудний посуд у раковині, запах дитячої каші, телевізор на повну гучність. Тільки Ніна була на диво тихою і стриманою.
— А де Ігор з Олею? — спитала Анна.
— На ювілеї в Олиної мами. Я з Кирилом залишилася. Проходь, чай будеш?
— Ні, дякую. Ти ж хотіла поговорити?
Мама дістала з шухляди якісь папери.
— Я вирішила. Переписую квартиру на Кирила.
— Це… що?
— На онука. Хай у нього буде житло. Це важливо.
Анна не одразу знайшла слова.
— Мамо, це ж наша спільна квартира. Твоя і моя. І ти хочеш віддати її синові Ігоря? Йому три роки. Хто буде користуватись цією квартирою? Він?
— Аню, не починай. Це моє рішення. Я хочу допомогти синовій родині. У них складно.
— А потім що? Ти прийдеш до мене? З валізою? Думаєш, я просто відчиню двері?
Мама спалахнула:
— А ти не відчиниш? Я тобі чужа?
— Ти ж мені не чужа. Але завжди залишаєш мене на другому плані. Я для тебе — варіант «на всякий випадок». А Ігор — твій улюбленець, принц.
— Ти ж машину собі купила. Живеш непогано. А вони там на старому ліжку тулиться. Я не можу дивитися, як їм важко!
— То купи їм ліжко. Але навіщо дарувати квартиру? У Ігоря ж руки є, ноги теж. Нехай сам заробляє.
— Та він старається!
— Він просто користується тобою. А ти ще й тішишся з цього. Мамо, ти хіба не бачиш, як він живе? Ні відповідальності, ні сорому. Твою пенсію проїдає і не моргне.
Ніна мовчала. В її очах читалися образа і розгубленість.
— Я ж не всесильна! — раптом зірвалась вона. — Ти теж могла б чимось допомогти! Наприклад, купити мені посудомийку! Руки болять, спина вже не та, важко мити.
Анна гірко усміхнулась.
— Посудомийку? Для родини, де я — зайва? Де мені в очі кажуть, що раз я одна, то й значення не маю?
— Та я не це мала на увазі…
— Саме це ти й сказала.
Анна рушила до дверей. Мати кинулась услід.
— Зачекай. Подумай. Ти ж сама казала, що любиш Кирила. Це ж твій племінник.
— Любити — це не значить жертвувати всім. А якщо потім ви мене просто виставите за двері? Що тоді?
— Ми так не зробимо.
— Ти не можеш цього гарантувати. Завтра вони розлучаться, Ігор продасть частку, а ти залишишся ні з чим.
— Аня, ти надто підозрілива. Ми ж родина…
Анна відчинила двері.
— Родина — це коли тебе поважають. А не коли мовчки дарують квартиру тим, хто тільки й робить, що бере.
Вона пішла. Йшла пішки, довго, намагаючись вгамувати бурю в грудях. Усередині звучала лише одна думка: «Якщо вона підпише, я не зможу її пустити до себе. Не тому що не хочу, а тому що більше не дам себе використати.»
Минув тиждень. Подзвонила Ольга.
— Аню, привіт. Слухай, ти б не могла трохи допомогти грошима? Нам відмовили в кредиті, а мама дуже нервує.
— Ні.
— Але ти ж сестра Ігоря!
— Саме тому — ні.
Більше ніхто не дзвонив. До тої самої суботи.
О восьмій ранку подзвонив домофон. Анна відчинила. На порозі стояла Ніна з валізою. Обличчя сіре, плечі опущені.
— Я не підписала, — тихо мовила вона. — Посварилася з Ігорем. Сказав, що я їм тільки заважаю. Що без підпису я — ніхто.
Анна мовчала. Мати глянула їй просто в очі.
— Ти мала рацію. Я просто хотіла бути потрібною. Хотіла бути хорошою мамою. А стала — дійною коровою.
— Ти потрібна. Але не тим, хто тобою користується.
Вони мовчки сиділи на кухні. Без докорів. Без прохань.
За місяць Ніна орендувала кімнату в сусідньому будинку. Пішла працювати в дитсадок — музичним керівником. Завжди про це мріяла, та якось не складалося. А тепер — склалося.
Анна допомогла з документами, купила чайник і торшер.
Ігор не телефонував. Жодного вибачення, навіть емодзі у месенджері. А Ольга викладала сторіси зі словами «виходимо на новий етап». Ймовірно, без бабусі.
Та Анну це більше не зачіпало.
— Я більше не запасний аеродром, — якось сказала вона вголос. — Я — людина. З межами. З правом сказати «ні».
І це «ні» стало найважливішим словом у її житті.