— Марина, я не можу. Зрозумій, я не можу пов’язати своє життя з інвалідом.
Ці слова Артем вимовив тихо, майже пошепки, дивлячись не на неї, а на ненависне, чуже інвалідне крісло, що стояло біля її лікарняного ліжка. Він дивився на нього, як на монстра, що проковтнув їхнє майбутнє.
Марина дивилася на нього, а білі стіни палати розпливалися від гарячих, непроханих сліз. У вухах ще лунав гул тієї страшної аварії, але він був ніщо в порівнянні з приголомшливою тишею, яка нависла між ними зараз.
Усього місяць тому вони вибирали обручки. Місяць тому вони, сміючись, сперечалися, якого кольору будуть шпалери в дитячій. Артем носив її на руках у їхній крихітній орендованій квартирці й присягався, що так буде все життя.
А потім була та жахлива дорога. Чуже авто, що вилетіло на зустрічну смугу, як куля. Оглушливий удар. Темрява, що пахне бензином і кров’ю.
І ось — вирок. Найстрашніший вирок, винесений не лікарями в білих халатах, а найдорожчою людиною, чиї очі зараз були холодніші за кригу.
— Артеме, але… як же? Ми ж… ми ж кохаємо одне одного… — прошепотіла вона. Її голос був слабкий, майже нечутний, як і все її безсиле тіло. Усередині все стискалося від тваринного жаху. Вона вчепилася в його погляд, намагаючись знайти там хоча б іскру колишньої ніжності.
— Кохали, — холодно, наче скальпелем, відрізав він. — Я кохав здорову, активну жінку. Таку, з якою можна ходити в гори, а не ту, яку доведеться все життя возити по лікарях і тягати на собі.
Марина, у мене великі плани на життя. Кар’єра. Успіх. А ти… ти більше не вписуєшся в ці плани… Вибач, але краще гірка правда, ніж солодка брехня.
У його погляді не було й краплі жалю. Лише холодна, розважлива досада і огидний страх. Страх за власне, тепер «зіпсоване» майбутнє.
Вона ще намагалася триматися за нього, як потопаючий за соломинку. Остання відчайдушна спроба достукатися до того Артема, якого вона знала.
— Я встану! Я обов’язково знову піду! Лікарі кажуть, шанс є! Мені просто потрібна твоя підтримка, Тьомо… будь ласка…
Її благання стало останньою краплею. Його обличчя спотворилося. Терпіння, яке він, вочевидь, імітував, луснуло, як натягнута струна. Всередині Артема все кипіло від глухого роздратування, і воно вирвалося назовні отруйним потоком слів. Він майже кричав, зриваючись на вереск:
— Марина, яке ще одужання?! Ти чула, що сказали лікарі?! Шансів немає… їх узагалі немає! Скільки грошей уже витратили — жодних зрушень… і не буде! Марин, я втомився чекати… дива не станеться! Я просто втомився від такого життя… Я більше не можу!
Він важко дихав, виплеснувши свою потворну правду. Марина мовчала, знищена цим потоком егоїзму. Сльози текли по щоках, але вона зібрала в собі залишки сил і прошепотіла, з останнім відчайдушним подихом віри:
— Мені не потрібне диво… Мені потрібна лише твоя підтримка. Просто будь поруч… Із тобою я впораюся… Прошу…
Ці слова, сповнені віри в нього, остаточно розлютили Артема. Її слабкість і залежність викликали в нього лише огиду. Він вирішив не просто піти, а розчавити її так, щоб вона більше ніколи не посміла звертатися до нього.
— Підтримка? — він криво посміхнувся, і ця посмішка була страшнішою за будь-який крик. Він окинув її презирливим поглядом з голови до п’ят.
— Яка ще підтримка, Марино? Щоб я все життя возив тебе по лікарях і міняв тобі судна? Ти тепер просто… непотрібний тягар. Розумієш? Тягар. Який я не збираюся нести решту свого життя.
«Непотрібний тягар».
Ця фраза вдарила сильніше, ніж метал зім’ятої машини того страшного дня. Вона вонзилася прямо в серце, роздираючи його на шматки. Перехопило подих. Світ звузився до його жорстоких вуст і цієї чудовищної фрази.
Він мовчки поклав на лікарняну тумбочку ключі від їхньої спільної квартири. Вони дзенькнули з сухим, остаточним звуком. Звуком кінця.
— Я з’їхав. Речі свої вже забрав. Не шукай мене. Прощавай.
Він розвернувся й вийшов, не озирнувшись. Його впевнені, тверді кроки глухо лунали в порожньому лікарняному коридорі й у її порожній, розтоптаній душі. Марина дивилася на двері, за якими він зник, і беззвучно вила, як поранений звір.
Перші тижні Марина мов у трясовині тонула у безнадії й гіркому відчаї. Вона не хотіла жити. Не хотіла бачити білу стелю палати, співчутливі погляди медсестер і матір, яка нишком витирала сльози в коридорі. Вона не могла навіть дивитись на огидне інвалідне крісло, яке стало її особистою в’язницею.
Та коли здавалося, що дихати вже не залишилося сил, на самому дні внутрішнього провалля, її біль і приниження почали трансформуватись у щось інше. У крижану, натягнуту як струна, люто-бездушну злість.
Одного дня, коли санітарка необачно залишила на тумбочці глянцевий журнал, Марина натрапила на фото — Артем. Він посміхався на світському прийомі, поруч із донькою високопоставленого чиновника. Безтурботний, успішний, вільний. Щось різко перевернулося всередині неї. Очі перестали плакати — з’явився вогонь рішучості.
«Я — не тягар!» Вона доведе це йому. Вона доведе це світові. Передусім — собі!
Першим кроком після виписки з лікарні стало те, що вона продала заручальну каблучку з діамантом — ту саму, яку він навіть не забрав. Отримані гроші вона витратила на потужний комп’ютер — найкращий, який змогла знайти.
До аварії Марина була талановитою IT-аналітикинею, хоча й працювала найманим спеціалістом. Мріяла про власний стартап. Тепер у неї не було нічого — окрім безмежного часу, гострого розуму і пожираючої зсередини люті, яка стала її паливом.
Вона працювала по 18 годин на добу. Їжу і сон ігнорувала, поки мати силоміць не годувала її супом. Світ звузився до монітора, нескінченних рядків коду та графіків бірж.
Врешті вона створила те, що нікому не вдавалося: програму-аналітик для фінансового ринку, яка передбачала ризики з неймовірною точністю — майже містичною.
Щоб приховати свою фізичну вразливість, вона вигадала собі псевдонім.
Так народилася легенда про «Леді Венеру» — загадкову геніальну фінансову консультантку, яка ніколи не з’являлася особисто, спілкувалася виключно через відеозв’язок, завжди сидячи в високому кріслі в затінку. Іронія — богиня кохання стала володаркою грошей.
Минув рік. У Артема справи йшли з рук геть погано. Роман із донькою чиновника розсипався, коли з’ясувалося, що з нього не вийде олігарха.
Його невелика, але амбітна фірма котилася до прірви. Партнери пішли, інвестори вимагали повернення коштів, кредитори — суду. Артем панікував.
Одного вечора в барі, напідпитку, колишній колега кинув йому з усмішкою:
— Чув про Леді Венеру? Кажуть, вона з банкрута робить зірку. Але тобі, Артеме, до неї не дістатись. Це рівень небожителів, а ти — на дні.
Це стало останньою краплею. Тиждень він дзвонив усім підряд, принижувався, благав, обіцяв відсотки — аби лише потрапити до цієї міфічної жінки.
І ось — запрошення на зустріч у найпрестижніший бізнес-центр. Він відполірував свій найкращий костюм, годинами репетирував мову благання, був готовий встати навколішки.
Він уявляв собі впливову, строгу, але справедливу даму в літах.
Офіс — розкішний, на останньому поверсі. Панорамні вікна з видом на місто. За масивним чорним столом — жіноча фігура у великому кріслі, спиною до дверей.
Артем увійшов, серце гупало, долоні спітніли.
— Пані Венеро… Я Артем Соколов. Ви — моя остання надія. Мій бізнес на межі…
Він сипав компліментами, розказував про свою трагедію, про зраду партнерів, молив про шанс. Жінка мовчала. Йому здалося — слухає уважно, тому він говорив ще палкіше.
Коли він нарешті замовк, крісло плавно розвернулося.
Артем обімлів. Перед ним — Марина. Зовні знайома, але нова: впевнена, спокійна, з поглядом, що міг різати лід.
Вона сиділа не в звичному офісному, а в інвалідному кріслі — найдорожчому, найсучаснішому. Але воно було не вироком, а троном.
Він не міг дихати. Перед очима промайнуло: лікарня, її сльози, його слова…
— М-марина?.. Це… це ти? Як?..
Вона провела поглядом по його зім’ятому костюму, спустошеному обличчю. В її очах — ні жалю, ні болю. Лише холодна, мов лезо, перемога.
— Допомогти? — голос її був рівним і безжальним. — Навіщо вкладати в те, що не має прибутку?
Вона натиснула кнопку на пульті крісла. Двері відчинилися, з’явилися двоє охоронців.
— Проведіть пана Соколова. Його час вичерпано.
Артем стояв, приголомшений. Коли охоронці взяли його під руки, вона додала, не відводячи від нього очей:
— У моїй компанії він тепер — непотрібний вантаж.
Через місяць фірма Артема збанкрутувала. Він втратив усе: справу, репутацію, плани. Кажуть, він повернувся до рідного міста і працює звичайним менеджером з продажу, живучи з батьками.
Марина ж, відома світові як «Леді Венера», увійшла до еліти фінансового консалтингу.
Частину своїх статків вона вклала у створення інноваційного реабілітаційного центру, де найкращі лікарі дають надію тим, від кого відвернулися всі.
Вона не мстилася. Вона просто повернула собі право на гідність, щастя і перемогу — довівши: сила — не в тілі. Справжня сила — в незламному характері.
