— Перероби. До ранку має бути на моєму столі, — голос начальниці, Тамари, дзенькнув, наче затвор.
Вона кинула на мій стіл папку зі звітом. Кутик дорогої шкіри неприємно вп’явся в стос моїх паперів.
— Тамаро Ігорівно, але ж ми здали цей проєкт ще минулого тижня. Все було прийнято.
Вона всміхнулася так, як усміхаються, дивлячись на щось гидливе й водночас кумедне, на кшталт плісняви на хлібі.
— Було прийнято. А тепер — ні. Клієнт знайшов помилки. І знаєш, що я думаю, Аню? — вона нахилилася нижче, і я відчула нудотно-солодкий запах її парфумів, — Ти стала неуважною. Розслабилася.
Я мовчала. Заперечувати — все одно що підлити бензину у вогонь. Я бачила цей звіт. Там не було жодної помилки.
І я також бачила лист від клієнта, який Тамара передбачливо мені не показала.
Я прочитала його сьогодні вночі, о третій п’ятнадцять, коли вся наша корпоративна система «спала», а я — ні.
— Чого мовчиш? — не відставала вона. — Ти стала повільною. Справжня стара миша. Сіра, непомітна. Тільки й умієш, що шарудіти папірцями в кутку.
Її слова мене не ранили. Вони були просто… інформацією. Новими даними для системи. Я спокійно підвела на неї очі.
— Я все зроблю, Тамаро Ігорівно.
Вона чекала іншого. Сліз? Виправдань? Прохань? Мій спокій вибив її з колії.
— От і чудово. Миша повинна знати своє місце.
Вона розвернулася й, цокаючи підборами, зникла у своєму скляному «акваріумі»-кабінеті.
Весь відділ старанно робив вигляд, що нічого не почув, втупившись у монітори. Лицемірне, боязке болото.
Я відкрила папку. Ідеально виконана робота. Моя робота.
І в самому кінці, на останній сторінці з підсумковими розрахунками — груба, безглузда правка, зроблена чужою рукою. Та, що перетворювала успіх на провал.
Я дивилася на ці криві цифри, й у моїй голові не було образи. Лише холодний, чіткий розрахунок.
Вночі, коли місто за вікном перетворилося на розсип вогнів, я була у своїй стихії.
Мій скромний домашній ноутбук — лише термінал, вхід в інший світ. Світ, де немає посад і звань, а є лише чиста майстерність.
Я не переробляла звіт. Я працювала над своїм особистим проєктом під кодовою назвою «Страховка».
На захищеному хмарному диску, у папці з непомітною назвою «Рецепти», зберігалася вся підноготна Тамари.
Це був не просто компромат. Це була анатомія її страхів і брехні. Видалені листи постачальникам із недвозначними натяками на «відкати».
Аудіозаписи її розмов із фінансовим директором, де вони весело обговорювали «оптимізацію» премій рядових співробітників, зрізаючи бонуси тим, хто не вмів за себе постояти.
Скріншоти переписки, де вона замовляла дипломні роботи для свого безтолкового сина.
І найсмачніше — детальний лог її чату з топменеджером нашого головного конкурента, якому вона зливала інформацію про наші тендери.
Вона назвала мене мишею. Що ж. Миші живуть у стінах. Вони чують усе. І прогризають дірки в найнесподіваніших місцях.
Сьогодні я додала в папку «Страховка» новий файл: скан звіту з її правкою та оригінал листа клієнта з подякою. Контраст був убивчим.
Вранці я поклала «виправлений» звіт їй на стіл. Я просто прибрала її правку й повернула початкові, правильні цифри. Нехай надсилає клієнту. Буде цікаво.
Тамара перегорнула документ із виглядом переможниці.
— Можеш, коли захочеш. Видно, потрібен гарний стимул.
Вона не помітила підступу.
Впевненість у власній безкарності та в моїй покірності засліплювала її.
— Раз ти так швидко впоралася, — продовжила вона, не піднімаючи очей, — займись чимось корисним.
Нам після злиття дісталася база даних від «Гермеса». Там тисячі позицій. Треба вручну звірити всі артикул-коди з нашою номенклатурою. Автоматичний скрипт дає забагато помилок.
Це була витончена катівня. Робота, що вимагала скрупульозності аналітика, але за своєю суттю — тупа й механічна.
Тиждень такої праці — і будь-який фахівець почне сумніватися у власній адекватності. Ідеальний спосіб «довести» мою некомпетентність.
Я вирішила зробити останню спробу. Зіграти за правилами.
— Тамаро Ігорівно, можна вас на кілька слів?
Вона ліниво кивнула в бік стільця. Я зайшла до її кабінету.
— Я хотіла обговорити навантаження. Завдання зі звірки бази даних займе щонайменше тиждень і повністю зупинить мою основну аналітичну роботу. Можливо, його варто доручити стажеру або молодшому спеціалісту?
Це був мій компроміс. Моя оливкова гілка.
Тамара відкинулася на спинку крісла й повільно, з демонстративною паузою, зняла окуляри.
— Аню, ти хочеш сказати, що ця робота нижча за твою гідність?
Її голос був лагідним, майже дружнім, але від того ставало тільки гірше.
— Ні, звісно. Я лише говорю про пріоритети й ефективність.
— Ефективність? — вона всміхнулася. — Мені здається, тобі варто подумати про свою. Інші справляються. Ніхто не скаржиться.
Тільки в тебе вічно якісь проблеми. Може, ти просто не справляєшся? Знаєш, я ціную людей, які просто виконують свою роботу, а не намагаються здаватися розумнішими за всіх. Які знають своє місце.
А ти, Аню, здається, його забула. Іди. Працюй.
Це був кінець. Не розмови. А моїх спроб владнати все «мирно». Я вийшла з її кабінету, відчуваючи на спині її тріумфальний погляд.
Вона не просто хотіла принизити. Вона боялася.
Боялася моєї компетентності, й тому намагалася завалити мене безглуздою рутиною, втоптати в бруд, щоб на моєму фоні виглядати значнішою.
Я сіла за свій стіл. Увімкнула комп’ютер і відкрила ту саму базу даних. Тисячі рядків беззмістовних цифр і букв.
Будь-яка повага, будь-які сумніви зникли.
Залишилася лише холодна, дзвінка ясність. Миша більше не буде шарудіти в кутку. Миша піде гризти несучі конструкції.
Розв’язка настала в п’ятницю.
Посеред дня задзвонив телефон Тамари. Вона схопила слухавку, і її обличчя розпливлося в медовій усмішці.
— Так, Геннадію Петровичу, слухаю вас.
Геннадій Петрович був тим самим клієнтом. Я відвела погляд від безглуздої таблиці й спостерігала.
Усмішка на обличчі Тамари почала повільно згасати. Вона стала схожа на воскову маску, що плавиться під полум’ям.
— Як… блискуче? — перепитала вона, і в її голосі пролунали істеричні нотки. — Так, звісно, я передам подяку… Анні. Так, вона справді цінний працівник.
Вона відкинула слухавку так, ніби та обпекла їй долоню. Її погляд різко ковзнув по офісу й зупинився на мені. В тих очах було лише одне — чиста, неприхована ненависть. Вона все зрозуміла. Зрозуміла, що я не підкорилася, що відправила правильний звіт і виставила її повною дурепою.
Вона вирвалася зі свого кабінету, і в відділі запанувала тиша. Починалося шоу.
— До мене! — гаркнула вона, вказавши на двері свого кабінету.
Я спокійно закрила програму звірки баз, підвелася й пішла за нею. Ледь за мною зачинилися двері, вона кинулася в атаку.
— Та що ти собі дозволяєш, мерзото?! Ти вирішила мене підставити?!
— Я виправила помилку, — рівно відповіла я.
— Це не була помилка! Це була перевірка! І ти її провалила! Ти знехтувала наказом!
Вона металася кабінетом, наче звір у клітці. Вона відчувала, що втрачає контроль, і це доводило її до сказу.
— Ти звільнена! — закричала вона. — По статті! За саботаж! Я подбаю, щоб тебе більше не взяли до жодної пристойної компанії!
Я мовчала — цього я й чекала. Але вона не зупинилася.
— Я знаю про твого братика-студента, — прошипіла вона, підходячи майже впритул. — Вчиться у престижному виші? Дорого, мабуть? Що він робитиме, коли його сестричка-мишка опиниться на вулиці без копійки? Піде мітлу в руки брати?
Це був удар нижче пояса. Єдине, що для мене справді мало значення. Моя робота була не просто роботою — це була плата за майбутнє Лешка.
Всередині мене щось голосно клацнуло. Плотина впала. Я подивилася їй прямо в очі. І вперше за весь час вона побачила там не покору і не страх. Вона побачила те, чого боялася найбільше, — перевагу.
— Ви не зможете мене звільнити, Тамаро Ігорівно, — сказала я тихо.
— Це ще чому? — розгубилася вона.
— Бо рівно за десять хвилин генеральний директор і керівник служби безпеки отримають на пошту листа. З одного з моїх анонімних ящиків. Там буде посилання на хмарну папку. Назвемо її «Творчість Тамари Ігорівни».
Обличчя її витягнулося, і з нього зник будь-який колір.
— Ти… ти не насмілишся.
— Там усе: ваші домовленості про «відкати», схема позбавлення премій співробітників, купівля дипломів для сина. І, звісно, повна історія вашої співпраці з конкурентами з «Атланта». Гадаю, цей розділ службі безпеки сподобається особливо.
Я розвернулася до дверей.
— Сядь! — зірвалася вона на вереск.
Я зупинилася, навіть не озирнувшись.
— Ви зараз не в тому становищі, щоб віддавати накази. У вас є дев’ять хвилин, аби написати заяву за власним бажанням. Інакше я натискаю «відправити». Час пішов.
Вийшла, залишивши її в скляному кабінеті, який раптом став схожим на тюремну камеру.
Весь відділ дивився на мене. Але в тих поглядах уже не було страху перед керівницею — тільки подив і… зародження поваги.
Я сіла за стіл, відкрила ноутбук і почала чекати. Атмосфера в офісі стала густою, майже відчутною. Ніхто не друкував і не говорив. Усі погляди ковзали між зачиненими дверима кабінету Тамари та мною.
Я не дивилася на годинник — лише на миготливий курсор у пустому тілі листа. Палець лежав на тачпаді. Я була абсолютно спокійна. Це не було помстою. Це була хірургічна операція з видалення пухлини.
Через вісім хвилин двері кабінету відчинилися. Вийшла Тамара, постаріла на десяток років. Дорогий костюм звисав мішком, ідеальна зачіска розтріпалася. Найгіршим було обличчя — сіре, виснажене, з порожнім поглядом. Вона ні на кого не дивилася.
Пройшовши весь відділ, вона підійшла до мого столу, поклала складений удвоє аркуш — заяву — і так само мовчки пішла, прихопивши пальто.
Я взяла заяву й попрямувала до генерального. Сергій Володимирович, кремезний чоловік з втомленими, але розумними очима, вже чекав. Прочитав папір і сказав:
— Очікував чогось подібного. Тамара була… ефективною, але токсичною. Що стало останньою краплею, Анно?
Він не питав, чи правда це. Він питав, що змусило її піти. Я могла б викласти все й стати героїнею. Але справжня сила не потребує гучних заяв.
— У Тамари Ігорівни виникли непереборні розбіжності з корпоративною етикою, — відповіла я рівно. — Вона вирішила, що її звільнення буде найкращим для компанії.
Він довго дивився на мене, і в очах з’явилося розуміння. Він побачив людину, яка тримає всі карти, але не поспішає їх показувати.
— Зрозуміло, — кивнув він. — Тимчасово виконуватимете обов’язки керівника відділу. Далі розберемося.
Я повернулася на місце, видалила чернетку листа, але папку «Страховка» залишила. Вона була моїм особистим ядерним чемоданчиком, гарантією, що старі порядки не повернуться.
Ейфорії я не відчувала. На плечі ліг тягар нової відповідальності. Я вже не була сірою мишею, але й тріумфатором себе не відчувала. Я стала тим, хто знає: у кожного є таємниці, і той, хто їх контролює, контролює все. І це знання — найважчий тягар.
