— Подивіться на нього — справжній орел! — Світлана Іванівна ледь торкнулася плеча Олега, ніби стираючи уявну порошинку. — Видно з першого погляду — чоловік породи.
Вона повільно окинула поглядом вітальню, зупинившись на панорамному вікні з краєвидом на нічне місто. В її очах не було захвату — швидше, обережне оцінювання, ніби вона підраховувала, скільки все це коштує і чому це не її.
Я мовчки помішувала соус у сотейнику. Кухня, об’єднана з вітальнею, колись здавалася мені чудовим дизайнерським рішенням. Тепер я жалкувала. Присутність свекрухи відчувалася як щільний туман — дихати ставало важче.
— Мамо, ну досить, — Олег усміхнувся лагідно, але зупиняти її не став. Йому подобалося, коли його вихваляли. Особливо вона.
— А що такого? Я ж правду кажу. Такий чоловік, як ти, має мати опору. Простір для творчості. Щоб мріяв і творив, а не побутом переймався.
Її погляд знову ковзнув до мене. Він був гострий, наче лезо ножа.
Я поставила сотейник на підставку.
— В Олега все є для натхнення. Власний кабінет, сучасний комп’ютер.
— Залізо — то не головне, Аню, — махнула рукою Світлана Іванівна. — Я про душу, про атмосферу. Чоловік — як птах. Йому треба літати, а не сидіти в клітці, хоч би вона й була золотою.
Олег покашляв і підійшов до мене, зазираючи через плече.
— Пахне фантастично. Ти в мене геній.
Він обійняв мене, і я відчула, як свекруха напружилася. Вона терпіти не могла нашої близькості — вважала її нещирою.
— До речі, люба, — Олег знизив голос до шепоту. — Мені б наступного тижня… на один проєкт. Небагато. Я потім поверну, ти ж знаєш.
Я кивнула, не дивлячись. Це був уже п’ятий «проєкт» за рік. Жоден не приніс прибутку. Лише витрати.
— Звісно.
— От бачите! — Світлана Іванівна плеснула в долоні, хоча навряд чи чула його слова. — Постійно він у тебе щось випрошує! Принижується!
Олег відступив.
— Мамо, це не приниження. Ми — сім’я.
— Сім’я — це коли чоловік утримує, а жінка зберігає вогнище! А у вас що?
Він, з його розумом, з його талантом, змушений сидіти вдома і вигадувати якісь «проєкти», бо йому не дають розправити крила!
Вона встала і підійшла до вікна, притиснувши долоню до скла.
— Я ще пам’ятаю, як йому пропонували керівну посаду в тій фірмі. Начальник відділу! А він відмовився. І я знаю, чому.
Вона розвернулася і вперлася в мене поглядом. Олег хотів щось сказати, але вона лише підняла руку.
— Це ти псуєш йому життя, — сказала вона тихо, та кожне слово вгвинчувалося в мозок. — Своєю турботою, своєю любов’ю ти його душиш. Поруч із тобою він стає кімнатною рослиною. А він — орел. Йому потрібне небо.
Олег мовчав. Він дивився в підлогу. Я знала цей вираз обличчя. Він не просто мовчав — він погоджувався. В глибині душі він вірив у це. Бо саме вона вклала цю думку йому в голову: у всьому винні інші. А я була зручною мішенню.
Я поглянула на її обличчя, повне праведного гніву. Подивилася на чоловіка, що не міг підвести на мене очі.
І тоді побачила його нові кросівки біля дверей. Обмежений випуск. Їх ціна — дві мої зарплати дворічної давнини.
Я усміхнулася. Спершу ледве помітно, а потім голосніше.
— Що тебе смішить? — насторожено спитала Світлана Іванівна.
— Небо, кажете? — я підійшла до бару і дістала пляшку дорогого коньяку. Його подарували Олегові «партнери» з чергового провального стартапу. Тобто, я його купила, щоб було чим частувати гостей. — Орлу потрібне небо. Гарна думка. А за які кошти ваш орел злітатиме?
Світлана Іванівна заціпеніла. Її обличчя витяглося, в очах з’явилася розгубленість, швидко замінена люттю.
— Ти… Ти як смієш рахувати гроші мого сина?
— Вашого сина? — я зробила ковток прямо з пляшки. Коньяк обпік горло. — Дивно. А я думала, свої лічу.
Олег підняв голову.
— Аню, досить. Мама не це мала на увазі.
— А що саме, Олеже? Що я маю мовчки дивитись, як твій «геній» живе в квартирі, за яку плачу я? Як носить речі, куплені мною, і харчується їжею, яку я приношу?
У кімнаті стало тісно від тиші.
— Це неправда! — видихнула свекруха. — Олег працює! В нього проєкти! Просто він не любить хизуватись.
— Працював, — поправила я. — Два роки тому. До того, як його звільнили за зрив дедлайну. Бо він був надто «творчий» для буденної роботи. Ви ж не знали, правда?
Я дивилася на нього. Він побілів. Вона не мала дізнатися. Це була наша таємниця. Його сором, який я прикривала.
— Він сам пішов! — вигукнула Світлана Іванівна. — Бо його не цінували!
— Звичайно. Тому він і став «вільним митцем».
І ось уже два роки його свободу оплачую я. Його взуття, телефон, криптовалюти, які зникли за тиждень. Його борги, які я погашала.
Я говорила спокійно. Від цього мої слова лише різали гостріше. Я бачила, як стирається з її обличчя гордовитість.
— Олеже… це правда? — запитала вона сина, сподіваючись, що він усе спростує, назве мене брехухою.
Але Олег мовчав. Він стояв з опущеними плечима й дивився на свої дорогі кросівки.
— Я не розумію… — прошептала Світлана Іванівна, осідаючи на диван. — Він же казав, що от-от буде контракт…
— Він так каже щомісяця, — закінчила я за неї. — Щоразу, як йому потрібні гроші на «ділові витрати».
І найсмішніше — я вірила. Думала, я підтримка. А я просто зручна.
Я поставила пляшку. Від звуку здригнулася кімната.
— Тож ви маєте рацію, Світлано Іванівно. Можливо, я справді псувала йому життя. Я дозволила йому бути слабким. Але шоу щедрості завершується сьогодні.
Першим отямився Олег. Він зробив крок до мене, з очима, повними страху й образи.
— Навіщо ти це влаштувала? При мамі! Хотіла мене зганьбити?
— Зганьбити? — я подивилася на нього так, ніби вперше. — Тебе принижує не правда. А життя у брехні.
— То це все через гроші? Я ж сказав — поверну!
— Справа не в грошах. У повазі. До себе. І до мене.
Світлана Іванівна підвелася. Її обличчя знову стало холодним і жорстким. Вона знайшла старого ворога — мене.
— Так ось воно що… Ти його зламала. Своїм житлом, грошима. Ти зробила його залежним! Приручила!
Вона взяла сина за руку — як дитину, яку ведуть додому.
— Нічого, сину. Ми підемо. Справжній талант знайде шлях. А вона… вона нехай сидить у своїй золотій клітці. Побачимо, кому буде гірше.
Олег поглянув на неї, потім на мене. У його очах — благання. Чекав, що я зупиню. Почну вибачатися. Все стане як раніше.
Але я мовчала.
Я дивилася, як вона веде його до дверей. Як дитину, яка сама не здатна приймати рішення.
— Не забудь свої кросівки, орле, — тихо кинула я їм услід.
Олег здригнувся, але не обернувся.
Двері зачинилися. Я залишилася одна у вітальні. Соус на плиті давно вистиг.
Я підійшла до вікна, до того самого. Вогні нічного міста більше не здавалися холодними. Вони просто були — частина мого світу. Мого.
Я взяла телефон і набрала номер.
— Лєн, привіт. Пам’ятаєш, ти кликала в похід на вихідних? Я їду. Так, сама. Мені конче потрібен свіже повітря.
А як ви вважаєте, хто з них мав рацію? Напишіть свою думку в коментарях. Мені буде приємно!
