— Ще трішки качки, Олеже? — голос Тамари Павлівни був такий солодкий, що здавалося, ось-ось застигне й перетвориться на крижаний льодяник. — Тобі потрібно добре харчуватись, стільки сил йде на той твій стартап.
Вона вимовила слово «стартап» із таким легким, майже непомітним презирством, наче йшлося про дитячі забавки. Олег, мій чоловік, розправив плечі й із вдячністю кивнув.
— Дякую, мамо. Так, справи налагоджуються. Вийшли на новий раунд інвестицій, клієнти…
Я дивилась на нього через стіл, ловила, як світло від химерної люстри відбивалося в його очах. Він був щасливий по-справжньому, захоплений.
І гордий. Та гордість була єдиною причиною, чому я мовчала.
Ми сиділи в її вишуканій вітальні, де кожна дрібниця наголошувала на статусі. Різьблені меблі, важкі штори, фарфор у серванті. Світ, у якому, на думку Тамари Павлівни, мені не місце.
— Це все його заслуга, — продовжувала вона, кинувши в мій бік швидкий, оцінювальний погляд. — Мій хлопчик завжди вмів пробиватись. Усе сам, з нуля.
Я повільно пережовувала листок салату. З нуля. Дивне визначення для півмільйона доларів, які мій батько перевів на рахунок Олега три місяці тому через підставний фонд.
«Нехай думає, що це іноземні інвестори, — сказав тоді тато. — Хай відчує впевненість. А ти дивись, як він себе поведе. Гроші — найкраща перевірка людяності».
— Лєночко, а ти як? — нарешті звернулася до мене Тамара Павлівна. — Не нудно тобі сидіти вдома, поки твій чоловік вершини підкорює? Могла б хоча б секретарем у нього працювати — якась же допомога.
Олег незручно покашляв.
— Мамо, ми ж уже говорили. Лєна — чудова дизайнерка, у неї свої проєкти.
— А-а, проєкти, — протягнула свекруха, і в тому «а-а» було стільки поблажливості, що вистачило б на десятьох. — Малювання картинок. Ну звісно. Кожен займається тим, що вміє.
Вона підвелась, даючи зрозуміти, що вечеря закінчена. Я почала збирати тарілки, але вона м’яко відвела мої руки.
— Не треба, люба. Йди, посидь з Олегом. Я сама приберу.
Та коли я вже виходила з кухні, вона тихо мене зупинила. Олег у цей момент говорив телефоном у вітальні.
Тамара Павлівна підійшла майже впритул. Від її парфумів перехоплювало подих — різкі й дорогі.
— Хочу сказати тобі прямо, Лєно. Без образ, як жінка жінці. Олег зараз на злеті. Йому потрібна підтримка. Рівня. Ти розумієш?
Вона дивилась мені прямо в очі, її погляд був твердим, мов камінь.
— На ньому вже й так велике навантаження. Йому не можна тягти ще й дружину з родини, яка… ну, ти сама все розумієш.
Йому потрібна та, що буде штовхати вперед, а не та, кого тягнути за собою. Ти хороша дівчина. Але ти йому не пара. Не тепер.
Вона розвернулась і з демонстративною рішучістю почала розставляти тарілки в посудомийку. Її постава була жорсткою й незламною.
Я повернулась до кімнати. Олег щойно закінчив розмову й усміхнувся мені своєю найчарівнішою усмішкою.
— Все добре, кохана? Мама не втомила тебе?
Я дивилась на його щасливе, нічого не підозрююче обличчя.
І вперше за час нашого шлюбу задумалась: що саме мій батько хотів перевірити тими грошима? Лише бізнесові здібності Олега? Чи щось більше?
Дорогою додому Олег із захопленням розповідав про нові плани розвитку. Він не помічав мого стану.
Для нього вечір був ідеальним: смачна вечеря, любляча мати, що пишається сином. Мій чоловік жив у світі, де він був героєм бізнесу.
Слова Тамари Павлівни не виходили з голови. Це були не просто думки. Це був план. Я зрозуміла це вже за тиждень.
— Лєна, уявляєш, мама кличе на вечерю в суботу. Каже, буде сюрприз, — радісно повідомив Олег, цілуючи мене в щоку.
Сюрприз чекав нас у вітальні. Поруч із Тамарою Павлівною сиділа дівчина. Ідеальна зачіска, сукня бренду, яка коштувала, як три мої зарплати, й упевнена усмішка.
— Олеже, Лєночко, знайомтесь! Це Вероніка, донька моєї давньої подруги, — заспівала свекруха. — Ніка — розумниця, закінчила MBA в Лондоні, зараз керує фінансовим відділом у великому банку.
Вероніка простягнула руку з бездоганним манікюром.
— Дуже приємно. Багато чула про ваш проєкт. Вражає.
Їхня розмова зав’язалася миттєво. Вони сипали термінами, обговорювали фондові ринки, венчурні інвестиції.
Я сиділа поруч і почувалась невидимою. Тамара Павлівна переможно зиркала в мій бік, не забуваючи підливати олії у вогонь.
— Ніка ж теж усього сама досягла. Уся в свою родину. У них династія фінансистів. Це так важливо — мати надійний тил.
Олег був у своїй стихії. Він явно насолоджувався товариством того, хто говорив із ним однією мовою. Ні, він не фліртував.
Він просто тішився можливістю вразити інтелектом перед тією, хто вміє це оцінити. У його очах Вероніка була експерткою. А ким була я?
— Лєно, а ви чим займаєтесь? — чемно спитала Ніка, на мить відволікшись від Олега.
— Я дизайнер, — тихо відповіла я.
— О, як мило, — посміхнулась вона й одразу знову звернулась до мого чоловіка. — Так що щодо азійського ринку? Ви не думали…
Того вечора я зрозуміла, що татовий тест був набагато глибшим. Йшлося не про те, як Олег розпорядиться грошима. А про те, як гроші розпорядяться ним.
Коли ми лишились самі, я не стрималась.
— Ти розумієш, що це було?
— Що саме? — він здивовано кліпнув. — Приємний вечір. Ніка — цікава співрозмовниця. Можливо, навіть корисні зв’язки.
— Олеже, твоя мама влаштувала тобі сватання! Вона привела дівчину, яку вважає гідною тебе!
Він розсміявся.
— Кохана, не вигадуй. Мама просто любить знайомити мене з правильними людьми. У тебе розгулялась уява.
Він обійняв мене, поцілував у лоб і додав:
— Не бери в голову. Ти ж знаєш, яка в мене мама.
І в той момент я усвідомила найстрашніше. Він не просто не бачив. Він не хотів бачити. Йому подобався новий світ.
Світ, де він — зірка, а навколо нього — «потрібні люди». І в тому світі моє місце ставало все менш помітним.
Наступного дня я зателефонувала татові.
— Тату, привіт. У мене є ідея щодо «іноземних інвесторів».
Через два тижні відбулась вирішальна зустріч. У переговорній найдорожчого бізнес-центру міста.
Олег був у бездоганному костюмі, його очі світились. Він привів фінансового директора і навіть умовив маму прийти — «щоб пораділа за сина». Я сиділа трохи осторонь.
Інвесторів представляв сивий чоловік із крижаним поглядом — найкращий юрист мого батька.
— Олеже, ми вражені вашими результатами, — почав він без прелюдій. — Але є одне «але».
Олег насторожився. Тамара Павлівна випрямилася, як на параді.
— Інвестиції — це завжди ризик. Ми хочемо впевненості в стабільності керівництва. До нас дійшли чутки… про ваші, так би мовити, особисті нестабільності.
— Що ви маєте на увазі?
— Є інформація, що ви плануєте розлучення заради більш вигідного шлюбного союзу. — Юрист зробив паузу, дивлячись на всіх.
— Такі потрясіння нам не потрібні. Судові справи, поділ майна… Це шкодить справі.
Олег зблід. Подивився на мене, потім на матір. Та миттєво підвелась, готова кинутись у бій.
— Це наклеп! — вигукнула вона. — Мій син кохає свою дружину! А навіть якби й знайшов когось кращого — то це його право!
— Дякую за підтвердження, — сухо кивнув юрист. — Саме ви, Тамаро Павлівно, і були джерелом цієї інформації. Ви надто активно ділились планами на майбутнє сина з нашими спільними знайомими. Ми відкликаємо наші інвестиції. Усі пів мільйона. Їх слід повернути протягом місяця.
Запала тиша. Олег дивився на матір, наче бачив її вперше. Вона мов риба, викинута на берег.
Я підвелась. Підійшла до столу й поклала візитку перед юристом.
— Думаю, з усіх питань повернення коштів ви можете звертатись до мене. Або до мого батька. Саме він — ваш єдиний «іноземний інвестор».
Я подивилась на Олега. В його очах плескався жах і прозріння. Він нарешті зрозумів усе. І про гроші, і про «рівню», і про провалений тест.
— Лєно… — прошепотів він.
— Ти мав рацію, — спокійно сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Мама дійсно знайомила тебе з потрібними людьми. Шкода лише, що серед них не було твоєї дружини.
Я вийшла з переговорної, вперше за довгий час відчувши, як з плечей спав нестерпно важкий тягар. Позаду валився картковий будинок його амбіцій.
А попереду була моя нова, власна дорога. І я вже точно знала: в ній не буде місця тим, хто оцінює мене грошима.
