— Іванченко, тобі малюка принести на годування?
— Ні, я вже казала. Відмову буду писати.
Медсестра лише зітхнула й пішла. Зоя повернулася до стіни, а сльози самі покотилися з очей. Жінки в палаті перезирнулися, але продовжили годувати своїх дітей.
Зоя потрапила до лікарні вночі, перейми почалися раптово. Народила швидко – хлопчик, 3 кг 500 грамів. Здоровий, гарний. Побачивши його, вона знову розплакалася, тільки то були не сльози щастя.
— Ну, що ти, все ж добре! Гарний хлопчина, міцненький. Дівчинку, мабуть, хотіла? Нічого, прийдеш ще й за донечкою!
— Я залишу його… Не заберу.
— От тобі й маєш… Що ж сталося? Ти не гарячкуй, подумай, це ж твоя дитина. Невже не шкода?
Дарина, сусідка по палаті, сиділа в коридорі з чоловіком, розповідала, як кумедно їхня донька морщить носик. Вони сміялися, а тут зайшла жінка з пакетом і попросила покликати Зою.
Даша пішла за нею.
— Доню, як ти? Як синочок? Ім’я вже вибрала?
— Ні, хай нові батьки потім самі дадуть… Я відмовляюся, мамо. Ми нікому не потрібні… Самі на цьому світі…
Зоя закрила обличчя руками, її плечі затрусилися від ридань. Даша, не знаючи, куди подітися, швидко попрощалася й пішла.
— Ти не одна, я з тобою. А Вовка мерзотник, що тут скажеш. Це його коханка наговорила, що дитина не від нього, от він і збісився. Пройде час – схаменеться. Ось, принесла тобі гостинця, їж, щоб молоко було смачним. А сина назви Іванком.
Зоя мовчки взяла пакет, сховала його в тумбочку. Раптом у коридорі залунав дитячий плач – голосний, надривний.
— Це мій кричить?
— Твій…
— Давайте я його погодую.
Медсестра швидко принесла малюка. Він плакав так, що личко стало червоним.
— Ну, не плач, зараз мама тебе нагодує.
Невміло взяла його, намагалася прикласти до грудей. Даша допомогла – і малюк вчепився в маму, вмить заспокоївся. Зоя всміхнулася: який же він кумедний, сопе, старається…
З того часу Іванка приносили мамі на кожне годування. Вона довго розглядала його кирпатий носик, серйозно насуплені брівки.
— Зой, це твоя мама приходила? Гарна жінка.
— Ні, свекруха. Мами давно немає, батько спився, мене тітка виховувала. Потім я заміж вийшла, переїхала до чоловіка. Все добре було, поки він коханку не завів… Покинув мене вагітною. Я від такого удару сама не своя стала, тут і перейми почалися…
— А тепер що робитимеш? Куди підеш?
— Свекруха кличе до себе. Вона одна живе, син утік, а я їй за рідну стала. Завжди добре до мене ставилася…
— Ну, йди до неї! Вона допоможе, а там, може, чоловік і повернеться…
Так Зоя й зробила. Анна Кузьмінічна взяла її під своє крило, внука любила понад усе.
Коли Ванюші виповнився місяць, Вовка повернувся.
Зої не було вдома, пішла до магазину.
— Мам, я з Катькою їду на північ. Роботу запропонували. Зайшов попрощатися… І грошей попросити. Скільки не шкода…
— Шкода! Жінку кинув вагітною, а тепер грошей просиш? Якби батько живий був, добре б тобі всипав! Не дам ні копійки. У мене онук є, йому більше потрібно, а ти сам зароби!
Раптом з кімнати почувся дитячий крик. Анна Кузьмінічна метнулася до ліжечка.
— Що, навіть не глянеш на сина? Ти ж – його копія!
— Який він мені син… Зойка нагуляла, я тут до чого?
— От же дурень… Іди звідси! Живи без розуму й далі!
Зоя влаштувалася на роботу, а Ваня пішов у садочок. Жили вони втрьох дружно й щасливо.
— Анно, а чого це твоя невістка не виїжджає? Де таке бачено – свекруха з невісткою живе, а сина вигнала!
— Бо мені Зоя дорожча за сина, та й онук найдорожчий. Для них і живу. А ти, Віро, язика свого придержала б…
Одного дня Анна помітила, що Зоя почала частіше придивлятися до себе, вечорами десь зникала.
— Зой, як його звати?
— Кого, мамо?
— Ну, того, до кого бігаєш… Розкажи, цікаво ж.
— Ой, просто гуляємо. Він військовий, у гості приїхав, випадково познайомилися.
— А про Ванечку знає?
— Звісно.
— Ну, приведи знайомитися, не ховай його від мене. Якщо хороший – то так тому й бути…
Алексій, так звали нового знайомого, приніс кошик з ягодами та пиріг від тітки. Ванечці подарував машинку й м’яч.
Вечір минув весело: Алексій розповідав цікаві історії, Зоя сміялася, аж сльози текли. Анна теж розвеселилася.
Коли гість пішов, Зоя одразу запитала:
— Ну як вам він? Хороший чоловік?
— Хороший, доню… Порядний, розумний, і головне – тебе любить. Не втрать свого щастя!
За місяць Алексій прийшов просити у Анни Кузьмінічної руки Зої.
— Будьте спокійні, Зою ніколи не скривджу, так само, як і Ваню. Ми житимемо в Астрахані, у мене там великий будинок. Любимо одне одного, і Ванечка для мене, як рідний син. Благословіть нас.
Анна Кузьмінічна провела Зою, Олексія та Ваню. Все, поїхали до міста… Обіцяли писати, приїжджати в гості. А їй тепер як бути тут самій, без них?..
Минув рік. На порозі з’явився син – Володя. Занедбаний, у брудному одязі.
— Господи, Вовка, на кого ти став схожий? Що, Катя тобі навіть одяг не прала?
— Та нема більше Каті. Втекла до іншого, заможного… А наші гроші ми всі пропили, залишилися ні з чим. От згадав, що в мене мати є і дім рідний…
— Гарно ти згадав, стільки років навіть не поцікавився, жива я чи ні…
— Вона мені й про сина сказала, що тоді навмисно мене обманула, аби з сім’ї забрати, а я й повірив… Так що хочу сина побачити. Де він?
— Запізнився ти, Володю. Зоя вийшла заміж за хорошу людину, вони щасливі. Ванечку записали на його прізвище, тож у тебе більше немає сина. А я збираю речі й їду до них. Зоя народила донечку, хочу допомогти їй, онучку поняньчити. А ти лишайся тут, стеж за будинком, зрозумів?
Анна Кузьмінічна сиділа у вагоні поїзда, дивилася у вікно й думала… Як дивно інколи складається життя. І яке це щастя — бути комусь потрібною, мати можливість допомогти й підтримати, так само, як колись вона підтримала Зою. Адже якби не її допомога тоді, невідомо, як би склалася доля у них усіх…
— Будьте спокійні, Зою ніколи не скривджу, так само, як і Ваню. Ми житимемо в Астрахані, у мене там великий будинок. Любимо одне одного, і Ванечка для мене, як рідний син. Благословіть нас.
Анна Кузьмінічна провела Зою, Олексія та Ваню. Все, поїхали до міста… Обіцяли писати, приїжджати в гості. А їй тепер як бути тут самій, без них?..
Минув рік. На порозі з’явився син – Володя. Занедбаний, у брудному одязі.
— Господи, Вовка, на кого ти став схожий? Що, Катя тобі навіть одяг не прала?
— Та нема більше Каті. Втекла до іншого, заможного… А наші гроші ми всі пропили, залишилися ні з чим. От згадав, що в мене мати є і дім рідний…
— Гарно ти згадав, стільки років навіть не поцікавився, жива я чи ні…
— Вона мені й про сина сказала, що тоді навмисно мене обманула, аби з сім’ї забрати, а я й повірив… Так що хочу сина побачити. Де він?
— Запізнився ти, Володю. Зоя вийшла заміж за хорошу людину, вони щасливі. Ванечку записали на його прізвище, тож у тебе більше немає сина. А я збираю речі й їду до них. Зоя народила донечку, хочу допомогти їй, онучку поняньчити. А ти лишайся тут, стеж за будинком, зрозумів?
Анна Кузьмінічна сиділа у вагоні поїзда, дивилася у вікно й думала… Як дивно інколи складається життя. І яке це щастя — бути комусь потрібною, мати можливість допомогти й підтримати, так само, як колись вона підтримала Зою. Адже якби не її допомога тоді, невідомо, як би склалася доля у них усіх…
