— Нарешті, — видихнула я, коли ключ провернувся в замку.
Віктор зайшов до квартири, кинув на підлогу дорожню сумку і втомлено провів рукою по обличчю. Пів року на вахті, пів року я його не бачила.
Від нього пахло поїздом, пилом і чужим містом. Я хотіла кинутися йому на шию, але на руках спав один із малюків, а другий заплакав у своєму ліжечку.
— Що за… — Віктор застиг на порозі кімнати, його погляд метнувся від одного дитячого ліжечка до іншого. — Аню, це що таке?
Я нервово усміхнулася, злегка похитуючи сина на руках. Серце калатало, я стільки разів уявляла цю мить, так хотіла, щоб він зрадів.
— Сюрприз. У нас двійня. Хлопчики.
Він мовчав. Не підійшов, не заглянув у личка дітей. Його обличчя, змарніле після дороги, повільно кам’яніло. Він дивився на два ліжечка, ніби на вирви після вибуху.
— Сюрприз? — перепитав він глухо. — Ти це називаєш сюрпризом? Ми ж домовлялись про одного. Я розраховував на одного.
— Вітю, так вийшло. Невже це погано? Це ж наші діти. Подвійне щастя.
— Щастя? — він гірко усміхнувся, і від тієї посмішки мене пройняв холод. — Я пів року гарував на півночі не заради «подвійного щастя».
Я працював, щоб ми закрили іпотеку, щоб я нарешті купив собі машину. А не для того, щоб впрягатися ще на двадцять років удвічі сильніше.
Його голос ставав усе гучнішим, металевим.
— Ти взагалі думала про мене? Хтось взагалі подумав, як мені з цим жити? Коли я почну жити для себе? Я ж планував, Аню! У мене були плани!
На очі навернулися сльози, але я вперто їх проковтнула.
— Наші плани тепер — це вони, — кивнула я на хлопців.
Віктор відвернувся і втупився у вікно. Я бачила його напружену спину, стиснуті плечі. Він не дивився ні на мене, ні на дітей. Він дивився на свою зруйновану мрію про вільне життя.
— Ні, — відрізав він, різко повертаючись. — Це твої плани. Ти народила двох? Ти й виховуй. А я йду. Я хочу пожити для себе.
Він не кричав. Він сказав це рівно, спокійно — і саме тому його слова боліли ще дужче.
Він підійшов до шафи, ривком відкрив дверцята і почав витягати свої речі, кидаючи їх у дорожню сумку просто на підлозі. Футболки, джинси, светри — усе летіло вперемішку.
— Вітю, зачекай, що ти робиш? Зупинись! — я ступила до нього крок, але завмерла, боячись розбудити дитину.
— Це тобі треба зупинитись, — кинув він через плече. — Я на таке не підписувався.
Він застебнув блискавку на сумці, підняв її і, не дивлячись на мене, пішов до дверей. Я стояла посеред кімнати, оглушена, пригортаючи до себе теплий сопучий клубочок, а другий уже голосно плакав у своєму ліжечку.
Двері грюкнули.
Я опустилася на ліжко, не відчуваючи ніг. Кілька хвилин просто дивилася в одну точку, слухаючи плач сина.
Після довгого мовчання я повільно дістала телефон і набрала знайомий номер.
— Мамо?.. — прошепотіла я у слухавку. — Можна ми… можна ми приїдемо до вас? Назавжди.
Село зустріло нас ароматом вологої землі й димом із труб. Рідна хата, вросла в землю, з низькими дверима, над якими тато завжди жартував, стала для нас фортецею.
Міська квартира з її нескінченними боргами й зруйнованими надіями залишилась у минулому житті. Тут час ішов інакше. Його рахували не годинники і не календарі, а схід сонця й захід, перші заморозки і весняна багнюка.
Кирило й Денис росли, як молоді деревця — міцні, трохи дикі, на перший погляд однакові, але для мене — зовсім різні. Кирило був мовчазним, серйозним, усе вбирав у себе, як губка, особливо — від діда.
У свої десять він уже вмів працювати з рубанком, знав, як правильно скласти дрова, щоб не відсиріли, і міг визначити на слух, коли затупився інструмент.
Денис — його тінь і голос — моторний, усміхнений, завжди з розбитими колінками.
Він перший ліз на найвищу яблуню, перший починав бійки з сільськими забіяками і перший же вигадував, як з поламаного велосипеда й мотора від тримера зробити щось, що хоч якось рухається.
— Мамо, дивись! — кричав він, пролітаючи подвір’ям на гуркотливому «чудовиську», а Кирило біг слідом із викруткою, готовий у будь-яку мить усунути поломку.
Я працювала в місцевій школі — вела кілька предметів, іноді брала контрольні додому. Грошей вистачало впритул. Іноді вечорами, перевіряючи зошити при слабкому світлі лампи, я ловила себе на думці: а що було б, якби Віктор залишився?
Може, ми жили б у місті, водили дітей у гуртки, їздили б до моря? Але я гнала ці думки геть. Вони були, як отрута — повільно роз’їдали теперішнє.
А моє теперішнє було тут: у скрипучих підлогах, запаху стружки з дідової майстерні, у двох парах однакових чобіт біля дверей.
Однієї зими, коли люто завірюхило, у кімнаті хлопців тріснула стара рама. Глухий звук і потік крижаного повітря зі снігом зірвали фіранку й понесли її по кімнаті.
Хлопці, розбуджені гуркотом, зібралися в дверях, дивлячись на діру вікні.
— Та нічого, — сказав дід, заходячи з ліхтарем. — Зараз щось придумаємо. Поки заколотимо фанерою, а вранці будемо робити нове.
Вранці він приніс із сараю стару раму.
— Ну що, мужики, — сказав, поклавши її на верстак. — Будемо вчитись. Вікно — це очі дому. А очі мають бути чистими й міцними.
Цілий день вони втрьох працювали в майстерні. Дід показував, як виймати штапики, зачищати пазы, точно міряти скло. Кирило слухав, затамувавши подих, і точно повторював кожен рух.
Денис крутився поруч, подавав інструменти, безперервно балакав, але очі його горіли таким же азартом. До вечора нове, хоч і трохи кривеньке, вікно стояло на своєму місці.
— Класно вийшло, — захоплено сказав Денис, дивлячись крізь скло на засніжений сад. — Навіть краще, ніж було.
— Ага, — підтвердив Кирило, проводячи пальцем по рівному шву. — От підростемо — відкриємо свою фірму. Робитимемо такі вікна, щоб жоден вітер не зламав. Найкращі у всій області.
Я стояла у дверях і слухала їх. І вперше за багато років відчула не просто прийняття, а справжню, пекучу гордість. Вони впораються. Без нього. Вони вже справляються.
Минуло майже тридцять років. Час замів пилом колишні рани, але не стер шрами.
З того першого незграбно вставленого вікна виросла компанія «ВікноБудГарант». Це ім’я знали по всій області. Кирило став її головою — спокійний, зібраний, вів переговори, укладав угоди, впроваджував нові технології.
Його кабінет був зразком порядку. Денис же був серцем і мотором компанії — він керував виробництвом, бригадами, носився по об’єктах, міг на спір самотужки підняти склопакет і мав рідкісне чуття на людей.
Вони залишалися одним цілим — дві половини одного механізму.
Я давно переїхала з батьківської хати в невеличкий будинок, який хлопці збудували для мене поряд зі своїм великим котеджем на дві родини. Я вже не працювала в школі, допомагала Кирилу з документацією і невісткам — із внуками.
Я дивилась на своїх синів, на їхні родини, на справу, яку вони підняли з нуля, і відчувала глибоке, спокійне щастя. Все, що було з їхнім батьком, здавалося далеким, майже вигаданим минулим.
Одного разу я, як завжди, завітала до них в офіс — привезла домашній обід: курку з духовки й овочевий салат. Денис, як завжди, перехопив у коридорі:
— О, мамо, рятівниця! — вигукнув він. — У нас тут завал, навіть поїсти ніколи. Нову бригаду набираємо, Кирило вже третю годину проводить співбесіди.
Я заглянула до кабінету Кирила. Він сидів за столом, навпроти — похилий чоловік у зношеній куртці. Його обличчя я не бачила, тільки сивий потилицю і нервові руки, що ніяк не знаходили собі місця. У його поставі було щось до болю знайоме.
—…досвід є, — долинуло до мене. — Де тільки не працював. І на будівництві, і на півночі був… Життя помотало.
Кирило щось відповів, і чоловік підвівся. Наші погляди зустрілися на мить — і світ перевернувся. Це було його обличчя. Віктора.
Змінене роками, вкрите зморшками, із згаслим поглядом, але безпомилково впізнаване. Людина, яка колись пішла «жити для себе», тепер прийшла проситися на роботу до своїх дітей, яких покинув.
Я відступила в коридор, прикривши рота рукою, щоб не закричати. Перехопило подих. Денис підскочив:
— Мам, що сталося? Тобі зле?
Я не могла говорити. Тільки вказала тремтячим пальцем на двері. І саме в ту мить Віктор вийшов, не впізнав мене, пройшов повз і рушив до виходу.
Увечері відбулася найважча розмова у моєму житті. Ми сиділи втрьох у вітальні мого будинку.
Хлопці мовчки слухали, а їхні такі різні обличчя зараз стали напрочуд схожими — на кожному застигло те саме напружене, холодне вираження.
Я розповіла їм усе. Про те, як він пішов. Про його останні слова. І про сьогоднішню зустріч.
— Ми його прийняли, — тихо промовив Кирило, коли я замовкла. — Монтажником. Завтра в нього перший день. Прізвище звернуло мою увагу, але ж… хіба мало збігів?
— І що тепер? — запитав Денис, не дивлячись на мене, а лише на брата.
— А нічого, — відповів Кирило. — Завтра поговоримо з ним.
Наступного дня вони викликали його до переговорної. Я наполягла на тому, щоб бути присутньою. Хотіла побачити все на власні очі.
Ми сиділи за довгим столом: я та двоє моїх синів — керівники успішної компанії. Увійшов Віктор. На ньому була новенька форма з логотипом фірми.
Побачивши мене, він насторожено зморщив лоба, намагаючись згадати, але в його пам’яті не було нічого.
— Сідайте, Вікторе, — рівним тоном мовив Кирило, вказавши на стілець навпроти.
Віктор сів, придивляючись до молодих керівників із цікавістю та певною покорою.
— Вікторе, — почав Кирило, повільно перегортаючи документи, — вчора ми не встигли поспілкуватися детальніше. У вас є родина? Діти?
Віктор прокашлявся, відвів очі вбік.
— Ні… Не склалося. Увесь вік сам, як перст. Все життя — на заробітках, у роботі. Сил не зосталося, а нічого й не нажив. Хотів трохи пожити для себе… А вийшло, що й не жив ніколи.
— Розумію, — кивнув Денис, без жодної нотки співчуття. — Напевно, плани були. Машину придбати, у відпустку з’їздити. А тут побут, відповідальність… Особливо, якби дитина з’явилася. Або, не дай Боже, двоє одразу. Це ж кабала, правда?
Віктор здригнувся, почувши ці слова. Вперше уважно глянув на Дениса. Потім — на Кирила.
На мене. Його губи затремтіли, обличчя почало бліднути, втрачаючи барву. Поступово, хвиля за хвилею, впізнавання накривало його, стискало горло, не даючи дихати.
— Ви… Аня?.. А ви…
— Ми твої сини, — закінчив за нього Кирило. Його голос був спокійний, мов гладь замерзлого озера, але під тою тишею відчувалась вага тридцяти років.
— Ті самі, яких ти кинув, щоб «жити для себе». Ну що, пожив?
Віктор осунувся в стілець. Узявся руками за голову, розгойдуючись з боку в бік.
— Хлопці… синочки… я… я ж не знав… я думав…
— Не треба, — перебив його Денис. Він підвівся й підійшов до великого панорамного вікна, з якого відкривався краєвид на цех. — Поглянь туди. Це все — наша праця.
Без тебе. Ми дорослішали, поки ти «шукав себе». Ми вчилися, помилялися, працювали, вставали після падінь. Ми збудували цей завод, ці будинки, створили свої родини. Це й були наші плани. Ті, які ти свого часу вважав тягарем.
Кирило теж підвівся.
— Ми не будемо тебе звільняти. І не будемо мститися. Ми просто хотіли, щоб ти побачив. Один раз. А тепер іди. Забери зарплату за сьогодні — і зникни. І більше ніколи не повертайся.
Тобі тут не місце.
Віктор підвів до них очі — в них застигли сльози, паніка і запізніле каяття. Він хотів щось сказати, але слів не знайшов. Підвівся й, хитаючись, як нетверезий, мовчки вийшов із переговорної.
Ми залишилися стояти біля вікна утрьох. Денис обійняв мене за плечі, Кирило став по другий бік. За склом вирувало життя: гули станки, рухались навантажувачі, йшла робота.
Там народжувалося чиєсь нове, надійне і світле майбутнє. А старий привид було вигнано остаточно. Нам не потрібна була ані його помста, ані його прощення. Наша перемога — в іншому.
Вона була в нас самих.
