— «Світло як тут гарно», — Галина Іванівна провела долонею по гладкому підвіконню, ніби перевіряючи його на міцність. — Не те що в мене, вічна тінь від тополі.
Аня натягнула на обличчя усмішку. Місяць. Лише місяць, як вони з Льошею заїхали до своєї, вистражданої в іпотечних муках квартири, а це був уже третій візит свекрухи. Щоразу — з перевіркою.
— Ми спеціально обирали сонячний бік, мамо, — Льоша з гордістю обвів руками кімнату. — Щоб Аниним квітам подобалося.
— Квітам, — повторила Галина Іванівна, і в її голосі прозвучала нотка поблажливості.
Вона підійшла до нового дивана й критично його оцінила. — Жорсткий, напевно. Для спини корисно. А я б його поставила до тієї стіни. Там і розетка зручніше.
Аня стиснула губи. Вони три дні рухали той диван, поки не знайшли ідеальне місце. Її місце. Їхнє з Льошею.
— Нас і тут усе влаштовує, Галино Іванівно.
Свекруха проігнорувала її слова, звертаючись виключно до сина.
— Льошенька, пам’ятаєш мій сервантик? Старенький, але ще міцний. Сюди б він якраз підійшов. І посуд було б куди складати.
Льоша завагався.
— Мам, ну який сервант? У нас тут сучасний стиль, лофт, усе таке. Куди ми його?
Аня помітила, як сіпнулася щока чоловіка.
Він розривався між нею і матір’ю, й ця його нерішучість дратувала її більше, ніж усі ревізії свекрухи.
Галина Іванівна тяжко зітхнула, ніби несучи на плечах увесь тягар світу. Повільно опустилася на той самий диван, який щойно розкритикувала.
— Та я ж не для себе, синочку. Я ж для вас стараюся. Щоб затишно було. Щоб по-домашньому.
Вона обвела поглядом простору кухню-вітальню, зупинилася на панорамному вікні, й у її очах промайнуло щось хижо-розважливе. Аня відчула, як по спині пробіг холодок.
— А балкон у вас великий? — раптом запитала вона. — Розсаду можна було б виставити.
— Мам, ми розсаду не вирощуємо, — терпляче відповів Льоша.
— Ви не вирощуєте, — кивнула вона. — А я вирощую. Мені б дуже згодився. У моїй комірчині навіть ящика не поставиш. Усе заставлено.
Говорила вона це так, ніби це вони з Льошею винні в тісноті її квартири. Ніби їхні просторі двадцять п’ять метрів вітальні — це особиста образа для неї.
Аня більше не могла цього терпіти. Вона підійшла до вікна, повернувшись до них спиною. Дивилася на місто внизу, на вогні машин, на чужі життя.
— Галино Іванівно, ми дуже втомилися після переїзду та ремонту. Давайте іншим разом обговоримо дизайн.
Це прозвучало максимально ввічливо, але свекруха сприйняла це як оголошення війни.
Вона стиснула губи, її обличчя враз стало жорстким і ображеним.
— Я тобі, Анечко, не дизайнер. Я мати. І бачу, що ви тут усе не так робите. Не по-господарськи.
Льоша спробував втрутитися, згладити кути.
— Мам, ну досить. Аня сама знає, як їй зручніше.
І тоді прорвало. Галина Іванівна підвелася, її голос тремтів від ретельно розіграного болю.
— Звісно, вона знає! Вона тепер господиня! А я хто? Я ж усе життя на вас поклала, на двох роботах спину гнула, щоб ти, Льошенька, освіту здобув! Щоб людиною став! А тепер я вам не потрібна, тільки заважаю.
Вона зробила паузу, даючи словам вбратися в повітря кімнати. Аня обернулася, готова до будь-якого удару.
— Аня, — свекруха подивилася їй прямо в очі, і в її погляді не було нічого, крім холодного розрахунку.
— Ну що тобі варто? Ти молода — ще заробиш, а я все життя горбатилася, невже не заслужила пожити останні роки по-людськи? Віддайте мені цю квартиру.
Повітря в кімнаті стало важким, ніби згустіло. Аня на мить вирішила, що їй почулося. Що це якась недоречна, абсурдна жартівлива вигадка. Але обличчя свекрухи було серйозним, майже трагічним.
Першим отямився Льоша. Він видав дивний звук — щось середнє між смішком і зітханням.
— Мамо, ти що? Зовсім, чи що? Яку ще квартиру «віддати»? Ми ж іпотеку двадцять років за неї платити будемо!
Та Галина Іванівна не зводила очей з Ані, повністю ігноруючи сина. Вона ніби чекала відповіді саме від неї, ніби то була якась «жіноча справа», яку мають вирішити між собою.
— Аню? — звернулася вона знову, вже м’якше, майже лагідно. — Ти ж розумна дівчинка. Ти ж усе розумієш.
Аня повільно видихнула. В середині почала зароджуватися гостра, крижана лють.
— Розумію, Галино Іванівно. Прекрасно розумію. Ви пропонуєте нам виселитися з квартири, яку ми купили місяць тому, і віддати її вам. Я все правильно зрозуміла?
— Ну навіщо ж так грубо — «віддати», — свекруха скривилася. — Ми ж одна родина. Просто обміняємося.
Ви в мою переїдете, а я сюди. Вам яка різниця — ви молоді, звикнете. А мені на старості літ потрібен комфорт.
— Обміняємось? — Аня гірко усміхнулась. — Ваша «двушка» в хрущовці на околиці — замість нашої новенької квартири біля парку? Ви серйозно?
Льоша стиснув її руку, благаючи очима.
— Аню, припини. Мамо, давай завершимо цю розмову. Ніхто нічого міняти не буде.
— Ага, ось як! — Галина Іванівна одразу змінила тон. Її очі наповнилися слізьми. — Тобто не будете? Мати — на смітник? А я ж не просто так прошу, Льошенько!
У мене ж трубу прорвало на минулому тижні, цілий стояк затопило! Сусіди погрожують судом! А у мене грошей на ремонт нема! Звідки у пенсіонерки такі гроші?
Вона говорила голосно, з надривом, ніби граючи на публіку, якої не існувало. Льоша одразу знітився.
— Мамо, чому ж ти мовчала? Ми б допомогли! Дали б грошей!
— Грошей! — гірко засміялася вона. — Ви все грошима міряєте! А мені не ваші гроші потрібні, а турбота! Участь! Я думала, рідний син у біді не залишить, а він…
Вона витягла з сумки телефон і почала гарячково щось набирати.
— Алло, Людо? Привіт, сестро. Це я… Так, у сина в гостях. У новій квартирі. Красота, розкіш… А мати, кажуть, хай у своїй розвалюсі з прорваними трубами здихає…
Льоша побілів. Він кинувся до матері, намагаючись вихопити телефон, але вона спритно відвернулась.
— Мамо, припини! Навіщо ти тьоті Люді телефонуєш?
Аня дивилася на це дійство спокійно, з крижаною стриманістю. Вона зрозуміла, у що грає свекруха. Та хотіла виставити її безсердечною, що зіштовхує сина з матір’ю.
Будь-яка істерика з боку Ані тільки підіграла б їй.
Вона підійшла до Галини Іванівни, подивилась їй прямо в очі і чітко, спокійно сказала:
— Добре.
У кімнаті запанувала тиша. Льоша застиг з виразом жаху на обличчі. Галина Іванівна навіть телефон опустила, недовірливо дивлячись на невістку.
— Що «добре»? — прошепотів Льоша.
Аня всміхнулася. Це була найнещиріша усмішка у її житті.
— Я кажу — добре, Галино Іванівно. Ваша пропозиція варта обговорення. Нам з Льошею треба все обміркувати. Переїзд — справа серйозна.
Коли за свекрухою зачинилися двері, Льоша вибухнув.
— Аню, ти з глузду з’їхала? Що це було? Які ще «деталі»? Ти що, справді зібралася віддати їй нашу квартиру?
Аня спокійно налила води, зробила кілька повільних ковтків. Руки трохи тремтіли.
— Льоша, сядь. І послухай мене. Твоя мама затіяла гру. І щойно вона її програла — просто ще цього не зрозуміла.
Вона сіла навпроти.
— Вона хотіла, щоб я зірвалась, вигнала її. Щоб ти побачив у мені чудовисько, а в ній — жертву. Але я зробила те, чого вона не очікувала. Я погодилась.
Льоша дивився на неї, не розуміючи.
— Але навіщо?
— Бо тепер ми граємо за моїми правилами, — в її очах з’явився стальний блиск. — Завтра ти подзвониш їй і скажеш, що ми згодні на обмін. Але все — тільки через юриста.
Через два дні Галина Іванівна сиділа у їхній вітальні, світилася від передчуття перемоги. Поруч з Анею сидів її давній друг Марк, у костюмі й з кейсом — зображав непримиренного юриста.
— Отже, Галино Іванівно, — почав Марк, розкладаючи документи. — Ми підготували попередній договір обміну. Мої клієнти, — він кивнув на Аню з Льошею, — готові йти вам назустріч.
Свекруха завмерла, не відводячи очей від паперів.
— Вони готові обміняти свою квартиру на вашу. Ба більше — вони беруть на себе всі витрати з переїзду та навіть компенсують вартість ремонту після прориву труби. Лише потрібна офіційна кошторисна оцінка від управляючої компанії.
Галина Іванівна напружилась.
— Яка ще оцінка? Ми ж домовлялися на словах…
— Тільки офіційні документи, — холодно відрізав Марк. — Далі. Оскільки ваша квартира перебуває в «заставі совісті», як ви висловились, мої клієнти готові взяти на себе і цей нематеріальний актив.
У договорі буде зазначено, що з моменту обміну всі ваші претензії — матеріальні та моральні — вважаються повністю погашеними. Пожиттєво.
Льоша вражено дивився на дружину. Він уперше бачив її такою — зібраною, холоднокровною, далекоглядною.
— І останнє, — Марк вийшов на головне. — Для завершення угоди нам потрібна повна витяг з держреєстру на обидва об’єкти, довідки про відсутність боргів по комуналці та незалежна оцінка ринкової вартості квартир. Це стандартна процедура.
Обличчя Галіни Іванівни почало змінюватися. Самовдоволена посмішка зникла, поступившись місцем розгубленості.
— Навіщо… навіщо оцінка? Ми ж просто міняємось.
— Щоб було по-чесному, — лагідно всміхнулась Аня. — Різницю у вартості, звісно, доведеться компенсувати.
Ваша квартира попередньо оцінюється в три мільйони. Наша — у дванадцять. Різниця — дев’ять. Але ми ж родина, тому готові зробити знижку. Нехай буде вісім з половиною. Можна взяти кредит.
Настала тиша. Галина Іванівна переводила погляд з Ані на Марка, потім на сина. Її обличчя налилось фарбою.
— Який ще кредит?! Ви що, знущаєтесь?! Ви ж самі…
— Ми запропонували обмін, — спокійно поправила Аня. — А обмін має бути справедливим. І про трубу не забудьте — чекаємо кошторис. Як тільки отримаємо всі документи й компенсацію — одразу переїжджаємо.
Свекруха підскочила. Маска нещасної жертви злетіла, показавши спотворене від люті обличчя.
— Я ж знала! Знала, що ти гадюка! Сина проти мене налаштувала! Та забирайте ви свою квартиру, подавіться нею!
Вона вискочила з квартири, гримнувши дверима.
Льоша сидів, вражено дивлячись на двері, потім перевів погляд на дружину. Його очі світилися здивуванням, любов’ю і повагою. Він підійшов, сів поруч і взяв її за руку.
— Дякую, — прошепотів він.
Аня усміхнулася. Цього разу — щиро.
— Ми — команда. Ти це зрозумів?
— Зрозумів, — твердо відповів він. — Тепер зрозумів.
У їхній новій квартирі, залитій сонцем, вперше запанував справжній спокій. Це був їхній простір. І вони його відстояли.
