— Ти мені не потрібна! З якого дива ти взагалі вирішила, що я на тобі одружуся? Я хоч раз обіцяв тобі це?
Кожне слово хлопця било немов ляпас. Било так боляче, що тендітна дівчина здригалася, стоячи в заростях бузку. Саме тут, під цим кущем бузку, вона чекала хлопця, з яким мріяла пов’язати своє життя, якому довірилася всією душею і не тільки. Він був її першим, і вона вірила, що стане єдиним. А тепер виявлялося, що він нічого їй не обіцяв.
Але як же так? Невже це правда? Дівчина судомно намагалася згадати бодай одне його слово, за яке можна було б зачепитися. Та й справді, не обіцяв! Говорив інакше: що дуже кохає, що вона найкраща, що з жодною іншою йому не було так добре. А все інше вона сама собі домислила…
Сховавшись за бузком, вона терпляче чекала, коли він вийде з приватного будинку, де жив із батьками. Стояла кілька годин, змахуючи з ніг настирливих мурашок. Як відданий пес чекає господаря, так і вона стояла, сповнена надії та віри. А він, вийшовши, кидав у неї болючими словами.
— Я ж казав тобі, не треба було залишати диmину! Треба було зробити аборm. Казав?
— Але ж уже було пізно, — тихо пискнула дівчина. — Пізно! Я занадто пізно зрозуміла.
— А я тут до чого? Не перекладай на мене свої проблеми. Я ж попереджав: між нами все закінчено. Навіщо приперлася? Ходиш тут, трясеш своїм пузом. Чого добиваєшся? Щоб мої батьки тебе побачили? Навіть не сподівайся — вони стануть на мою сторону. Їм внуки зараз ні до чого. Тим більше від такої, як ти.
«Яка така? Яка?! Чим я тобі погана? Раніше ж зовсім інше казав!» — крик образи рвався з грудей дівчини.
Та Оксана стрималася. Рештки гордості змусили її високо підняти підборіддя і, не сказавши ні слова, різко розвернутися. Тільки коли вона обернулася, стало видно, що вона вагітна на останніх місяцях. Струнка, худенька, з великим животиком і яскравими очима, в яких палав вогонь.
Цей вогник завжди горів у її погляді. Саме він не дав Оксані зламатися чотири роки тому, коли не стало мами. Біль був нестерпним, але вона витримала. Пережила і дитбудинок, куди її відправили у шістнадцять. Там намагалися змінити її домашню, спокійну натуру, але вона вистояла. Скільки б її не кликали покурити за будівництвом, скільки б не спокушали втекти на дискотеку — Оксана залишалася вірною собі. Дочекалася вісімнадцяти й повернулася до скромної маминої однокімнатної квартири.
Там і зустріла його. Повірила. Закохалася. Навіть коли дізналася про вагітність, не злякалася — вірила, що попереду буде родина, весілля, щасливе життя. І ось тепер — змушена ховатися в кущах бузку, стежачи за тим, хто став для неї всім… А він прогнав її.
Піднявши підборіддя, Оксана пішла, не знаючи, як тепер жити і що робити.
Працювала вона у невеличкому продуктовому магазинчику на першому поверсі багатоповерхівки. Без оформлення, неофіційно. Спочатку не замислювалася, але тепер, коли скоро народжувати, страх перед майбутнім ставав усе сильнішим.
Хазяйка магазину, Роза Дмитрівна — молода, років тридцяти п’яти, жінка без особливої делікатності й із високим гонором. Коли в Оксани почав округлятися живіт, Роза відреагувала роздратовано:
— Знову нового продавця шукати! Молодь нині яка! Рано вам дітей заводити!
А згодом почала розпитувати:
— А батько дитини що, збирається на тобі женитися? Ніколи його біля тебе не бачила.
Оксана мовчала, лише опускала голову. І по цьому мовчанню все ставало ясно.
Найбільше вона боялася, що Роза Дмитрівна вижене її. Без зарплати залишитися — гірше не придумаєш. Дівчина вже майже перестала їсти, намагаючись відкласти хоч якісь гроші, хоч розуміла — цього недостатньо навіть для найнеобхіднішого.
Вона ховалася від думок про майбутнє, як страус у пісок. З одного боку, була вдячна, що Роза Дмитрівна ще не вигнала її, хоча вже йшов дев’ятий місяць, а з іншого — відчувала загрозу в постійній увазі господарки.
Та все частіше почала заводити одну і ту ж розмову:
— Навіщо тобі ця обуза? Ти ще молода, знайдеш собі чоловіка. Без дитини це зробити легше. А на що ти її роститимеш? До речі, я вже знайшла заміну тобі.
Від цих слів Оксана мимоволі здригалася.
— Що ти хочеш, щоб тут, у магазині, прямо народила? — з сарказмом говорила Роза. — Добра ти дівчинка, шкода тебе. Але дитина тебе занапастить.
Одного дня Оксана не витримала:
— Роза Дмитрівна, я все розумію. Але що тепер змінити можна? Вже все сталося.
Хазяйка тільки цього і чекала:
— Ще як можна! — вигукнула вона. — Ти молода, не заміжня, а я… мені тридцять п’ять, і я дітей мати не можу. Ми з чоловіком живемо добре, грошей вистачає. Я все про тебе дізналася. Ти одна, бідна, але нормальна, здорова. Так от: народиш — і відмовишся від дитини. Ми її всиновимо. А що? З усиновленням — як в лотереї. Невідомо, які батьки. А тут усе зрозуміло.
Вона вимовила це з таким виглядом, ніби робила Оксані величезну ласку.
Дівчина машинально стиснула в руці калькулятор, який лежав на прилавку. Їй шалено захотілося кинути його в голову цій самовдоволеній жінці. Невже дитина — це річ?
Обличчя Оксани вкрилося червоними плямами. Вона дивилася на Розу палким поглядом, стискаючи калькулятор так, що кісточки на пальцях побіліли.
Хазяйка все зрозуміла, навіть ніби зраділа:
— Ого! А характер у тебе є! Це добре. Тільки не поспішай. Подумай добре. Якщо погодишся — ще й грошей дам. Завтра приведу нову продавчиню, навчиш її. А потім — вільна.
Після її виходу Оксана повільно сповзла на підлогу і заплакала.
Наступного ранку Роза привела нову продавчиню. Регіну — яскраву, голосисту, яка миттєво влилася в атмосферу. І вже з перших хвилин цікавилася:
— Що вона тобі пропонувала?
Спершу Оксана мовчала, але до вечора, коли магазин закрився, тихо прошепотіла:
— Вона хоче забрати мою дитину…
Регіна остовпіла:
— Як це — забрати?! Вона що, зовсім?
Сльози бризнули з очей Оксани:
— У мене немає іншого вибору.
— Є! — твердо сказала Регіна. — Пішли до тебе. Все розкажеш.
У квартирі Регіна швидко оцінила обстановку: жодної підготовки до пологів, навіть холодильник порожній.
— Ти голодуєш! Тобі ж їсти треба за двох!
Оксана лиш зітхнула:
— Намагаюсь економити, але…
— Тепер забудь про це! Я завтра принесу продукти. І не треба віддавати дитину! Ти не одна!
Регіна стала справжньою підтримкою. А через кілька днів Роза Дмитрівна офіційно звільнила Оксану.
Роди почалися несподівано — прямо на вулиці. Але все минуло швидко і без ускладнень. Народилася крихітна, але здорова дівчинка.
Коли Оксана вперше взяла донечку на руки, вона зрозуміла: нікому її не віддасть. Буде боротися, буде жити заради неї.
На другий день у палату зайшла Роза Дмитрівна. Радісна, весела:
— Привіт! Фрукти принесла. Бачила твою дівчинку — здорова! Ну що, надумала?
Оксана підвелася, стиснула кулаки:
— Ні! Ніколи! Забирайтеся! І свої яблука заберіть!
Вона схопила пакет і кинула в неї. Яблука розкотилися по підлозі.
Роза вибухнула:
— Ти що собі дозволяєш, голодранко?! Ти маєш дякувати мені! Я все одно її заберу!
Але Оксана вже знала: ніхто й ніколи не забере в неї її донечку.
Жінка, розлючено крутанувшись на місці, скинула халат із плечей, і той безвольно впав на підлогу. Вона вискочила з палати, залишивши двері навстіж. Через деякий час у відчинені двері зайшла медсестра. Вона швидко окинула поглядом притихлих на ліжках породіль, яблука, що розкотилися по підлозі, та залишений халат. І раптом, звертаючись безпосередньо до Оксани, заявила:
— Ну що ти тут за драму влаштувала? Подумаєш, трагедія яка! Не ти перша, не ти остання від дитини відмовляєшся. Така чудова жінка хоче всиновити твою доньку, а ти замість подяки яблуками розкидаєшся!
Оксана заніміла. Виходить, персонал усе знав і стояв на боці Рози Дмитрівни?
— Що ж це коїться, дівчата? — раптом обізвалась одна з породіль, підвівшись із ліжка. — Просто на наших очах людину змушують відмовитися від власної дитини. Це що за беззаконня?
— Та хто її змушує? — фиркнула медсестра. — Сама хай своєю головою думає. Хоча чим там думати, як без чоловіка народила! Ні роботи, ні копійки в кишені!
— Яке ви маєте право таке казати?! — з тремтінням у голосі вигукнула Оксана. — Принесіть мені мою донечку, я хочу, щоб вона була зі мною.
— Не положено! — відрізала медсестра. — І взагалі, прибери тут, — вказала вона на яблука, що розкотилися по підлозі.
Через три дні Оксана виписувалася з пологового будинку. Вона вийшла на вулицю, ніжно притискаючи до себе найцінніший скарб — доньку, загорнуту в стареньку байкову ковдрочку. Цю ковдру подарувала їй добра нянечка — мабуть, єдина, хто не брав участі в цьому страшному змові.
Весь час Оксана відчувала тиск. Щодня її потроху змушували підписати відмову від дитини. І не тільки вона сама це розуміла — інші породіллі теж почали помічати, що Роза Дмитрівна добре «змазала» потрібні руки. Оксана лічила хвилини до виписки. І ось вона стояла на вулиці, тримаючи в руках свою дитину, свою надію і своє життя.
Тільки от повертатися доведеться у порожню квартиру, де було всього три пелюшки та кілька стареньких розпашонок.
Оксана озиралася, шукаючи зупинку автобуса, як раптом перед нею різко загальмувала вітчизняна машина.
— Фух, встигла! — вискочила з машини Регіна з букетом у руках. — Уявляєш, скільки справ, а я так хотіла тебе зустріти!
— Але ж сьогодні будній день, чому ти не в магазині?
— Я звільнилася! Працювати на таку господиню я не збираюсь. Ми з нею характером не зійшлися. Сідай, якщо помістишся.
Місця в машині було мало — на задньому сидінні стояла величезна сумка. Оксана, міцно тримаючи донечку, насилу втиснулася в салон.
— А це мій тато, — усміхнулася Регіна, показуючи на водія. — Я йому все розповіла, і він захотів допомогти.
— Дуже дякую вам, — кивнула Оксана.
— Та рано дякувати, — розсміявся чоловік. — Допомогу ти ще побачиш!
І Оксана зрозуміла, про що йшлося, тільки біля свого під’їзду. Після того як тато Регіни дістав сумку і відкрив багажник:
— Тут тільки ліжечко та пеленальний столик. Матрац і стіл для годування не влізли, доведеться зробити ще рейс.
— Що це таке? — розгублено спитала Оксана.
— Це і є допомога, — посміхнулася Регіна. — Ходімо в квартиру, там усе поясню.
Вони піднялися до Оксани. Регіна похлопала по сумці:
— Тут конверт для виписки, майже новий, багато дитячого одягу, дещо з бірками. І перше, що ми зробимо — викинемо цю стару ковдру!
Того вечора Оксана плакала, але вже від щастя. У її квартирі стояло ліжечко з балдахіном, новенький пеленальний столик, купа одягу і все необхідне для малятка.
Поки тато Регіни збирав ліжечко, дівчина розповідала:
— Я ж тобі обіцяла допомогти! Я закинула пости в соцмережі, розповіла про тебе. Багато людей відгукнулися. Хтось віддав речі, хтось щось купив. Люди є, добрі люди! Дехто хотів переконатися, що це не обман, тому я дала їм твою адресу. Вибач, якщо що. Завтра приїдуть. І, можливо, ще допоможуть.
— Боже, яка я щаслива, що зустріла тебе! — прошепотіла Оксана.
— Це ще не все! — підморгнула Регіна. — Ти ж казала, що бухгалтер за освітою? Моя мама бухгалтер. Вона тебе підтягне, і передасть одну фірму. Будеш працювати вдома, отримувати зарплату.
Оксана обняла Регіну, не в змозі стримати сліз радості.
Та Роза Дмитрівна не забула про них. Через кілька днів вона прийшла до Оксани разом із працівниками органів опіки. Оксана, не заглянувши у вічко, відкрила двері.
Роза безцеремонно проштовхнулася всередину:
— Заходьте, самі побачите: ні умов, ні речей для дитини!
Але коли дійшла до кімнати, замовкла. Охайна дівчинка спала в ліжечку, на пеленальному столику лежали акуратно складені речі. На кухні — дитяча суміш і пляшечки.
Одна з жінок із органів опіки холодно глянула на Розу:
— Навіщо ви нас вводите в оману і марнуєте наш час?
— Вона божевільна! — вигукнула Оксана. — Хоче відібрати у мене дитину! Геть із моєї квартири! Ви — зла людина! А світ — не без добрих людей!
