— Ти менi не мама! Залиш нас iз татом у спокої! Йди геть!
Цi слова чула кожна жiнка, яка наважувалася роздiлити дах, вечерю та розкладний диван з Антоном. Маленька Агата люто сичала, кидалася образами та дорогими плюшевими зайцями, а часом i важкими пластиковими iграшками, щойно чергова кандидатка в мачухи переступала порiг їхньої тiсної квартири.
— Тобi б свою малолiтню iстеричку до психолога вiдвезти. А то виросте чергове «щось» i на всiх кидатиметься з пiною на губах, — злобно випалила остання дiвчина Антона, коли Агата жбурнула в стiну подаровану гостею статуетку голуба.
— Пробач, пробач, будь ласка, — пробелькотiв Антон, змiтаючи в совок уламки крихкої фiгурки. — Я не думав, що вона так зробить…
— Я ж попереджав, що вона досi не оговталася пiсля смертi матерi…
— Слухай, я теж недавно втратила собаку, але ж не кричу, наче несамовита, i не кидаю речi в людей!
— Собаку?! Ти порiвнюєш втрату матерi з собакою?!
— Я її любила. Все, вистачить. Сiмейка божевiльних…
Дiвчина невдоволено шмигнула носом, наче вiдчувши щось огидне, рiзко повернула ключ у замку i з гуркотом зачинила за собою дверi. Вiд цього звуку на чотирьох поверхах одночасно спалахнули лампочки, що реагували на шум.
— Зайчику, ну навiщо ти так? Пройшло вже майже чотири роки. Невже ти не розумiєш, що я не справляюся сам? — Антон опустився на колiна перед дочкою.
— Не хвилюйся, я тобi допоможу. А ця тiтка тобi не потрiбна. Вони всi поганi, — пошепки вiдповiла Агата i мiцно обняла батька за шию.
Кожен день Антон усе бiльше замикався в собi. Холоднi осiннi вiтри здавалися йому вiчними, поки одного разу його серце не зiгрiла Єва. Втiм, зiгрiла вона не лише серце, а й стегна, коли випадково перекинула на нього пiвчашки гарячої кави в метро. Пiсля цього ще тричi наступила йому на ногу i навiть вистрелила парасолькою просто в око. Щоправда, все це сталося вже пiсля їхнього знайомства i тисячi вибачень з її боку.
— Так, про всяк випадок. Мало що, раптом нiс розiб’єш або сядеш на щось свiжо пофарбоване, — пояснювала Єва, витягаючи другу упаковку вологих серветок, коли намагалася вiдтерти Антоновi штани.
— I часто з вами таке трапляється?
— Перiодично, — без вагань зiзналася вона.
Пiсля першої кави в метро Антон запросив Єву на другу, а потiм i на третю. Дiвчина з добрим серцем була магнiтом для всiляких курйозiв: то автобуснi дверi прищемлять її плащ, то сусiдська кiшка роздряпає половину обличчя, а штрафи за перехiд дороги в недозволеному мiсцi взагалi стали її вiзитiвкою.
Але Єва не зважала. Це був її звичний сценарiй життя. Вона не вмiла довго ображатися i злитися, i саме за це Антон закохався в неї по самi вуха. Кращої мачухи для Агати годi було й уявити, нехай i такої «небезпечної». Адже там, де була Єва, завжди щось вiдбувалося.
— Слухай, коли прийдемо додому, не звертай уваги на її капризи. Вона гарна дiвчинка, просто я не знаю, як знайти до неї пiдхiд. I взагалi, всi цi жiнки… Я сам винен, але…
— Тихо-тихо, дихай глибше, — Єва легенько провела рукою по його зап’ястку, коли вони пiдiйшли до пiд’їзду. — Знаєш, нам не обов’язково йти додому. Може, познайомимося просто тут, на вулицi?
— На вулицi? — здивувався Антон.
— Ну так, ти ж казав, що вдома вона нервує. Отже, давай спробуємо тут. До речi, мої черевики пахнуть кiшками…
— Кiшками?
— Сусiдка просила доглянути за її мейн-куном, а вiн мене не дуже полюбляє, — засмiялася Єва.
— Не хвилюйся. Добре, зараз приведу її.
Антон приклав ключ до домофону i, коли дверi з гудiнням вiдчинилися, поспiшив угору. Єва тим часом гортала телефон, аж раптом…
— Це ваш гаманець?
— Ой! — вона здригнулася вiд несподiванки й озирнулася. Перед нею стояла дiвчинка, лiт семи-восьми, i простягала її гаманець.
— Дякую, ледь не загубила! — усмiхнулася Єва.
— Треба бути уважнiшою, — повчально потерла носа мала.
— Згодна. А ти тут сама?
— Нi, я з дiдусем i Олегом, — дiвчинка вказала на чоловiка, який копирсався пiд капотом авто.
Раптом щось шубовснуло на Єву зi стовпа. Дiвчинка засмiялася:
— Ой, а на вас голуб накапав!
— Дрiбницi, справа життєва, — Єва дiстала серветки. — До речi, голуби — це поштарi ангелiв…
Дiвчинка широко розплющила очi.
У цей момент дверi розчинилися i вийшов Антон з Агатою…
Через тиждень Єва проходила повз пiд’їзд i помiтила Агату, що ховалася за лавкою.
— Привiт. Що робиш?
— Голубiв ловлю, — вiдповiла Агата, не вiдводячи погляду вiд сiрої пташки, що клювала окраєць заплiснявiлого хлiба.
— А, це ви… — зi здивуванням промовила дiвчинка, повертаючись до Єви.
— I як ти збираєшся його зловити? — запитала Єва, не зважаючи на серйозний вираз обличчя Агати.
— Руками.
— Ага, багато ти так наловиш. Треба сачком.
— А де ж я його вiзьму? — Агата глянула на дiвчину, наче на дурну.
— Я можу принести.
— Ви?
— Ну так, а чому нi? Чекай тут, пiдгодовуй, а я до «Дитячого свiту» i назад.
Агата навiть не встигла вiдповiсти, як Єва вже зникла в напрямку зупинки. Вона повернулася через сорок хвилин iз величезним сачком i пакетом насiння.
— Краще зразу побiльше приманити, так шансiв буде бiльше, — сказала Єва, висипаючи половину пакета прямо на майданчик перед пiд’їздом.
Агата мовчки погодилася. За п’ять хвилин небо заполонило сiре курличе зграйко. Голуби з галасом опускалися на асфальт, утворюючи живий килим.
— Давай ти, — простягнула Єва сачок.
Агата схопила iнструмент, вистрибнула з-за лавки i швидко накрила ним зграю. Голуби з ляском розлетiлися в рiзнi боки.
— Спiймала, спiймала!
— Чудово, давай листа! — Єва витягнула одного голуба з-пiд сачка.
— А я ще не написала…
— Як це? I що тодi з ним робити? — Єва подивилася на Агату, Агата на Єву, а голуб, маючи оглядовий кут у триста сорок градусiв, — одразу на всiх.
— Ви що тут наробили? Весь асфальт у пiр’ї та послiдi! — пробурчала прибиральниця, яка раптом з’явилася, голосом, схожим на киплячий чайник.
— Ходiмо-но краще додому, — пiдштовхнула Єва Агату до пiд’їзду. — Батько вдома? — запитала вона, коли вони пiдiймалися сходами.
— Так. Сказати, що ви прийшли?
— Не треба, — усмiхнулася Єва, помiтивши сум i невпевненiсть у дитячих очах. — Ми ж iншими справами зайнятi. Iди пиши листа, я чекатиму тебе на сходах.
Агата усмiхнулася i зникла в квартирi. Повернулася вона через п’ять хвилин, тримаючи згорнутий листок i нитку.
— Ш-ш-ш… — Єва приклала палець до губ i кивнула на голуба, що сидiв на пiдвiконнi. Агата кивнула, її очi заблищали вiд хвилювання.
Єва простягла пташцi долоню з насiнням. Голуб насторожено почав клювати по однiй. Коли той втратив пильнiсть, Єва спробувала його схопити, але птах виявився швидшим. Щоправда, не розумнiшим. Замість того щоб вилетiти надвiр, вiн кинувся прямо на дiвчину.
Пiдвiйний писк наповнив сходовий майданчик. Птах ляскав крилами перед очима Єви, дряпався, а вона металася, намагаючись його скинути. Зi сусiдських квартир почали визирати люди, лунали смiх та вигуки.
Наступнi десять хвилин Єва витирала себе i весь поверх вологими серветками. Голуб, зрештою, вилетiв у вiкно й бiльше нiколи не довiряв людям.
Агата зникла за дверима квартири, але скоро повернулася з вiдром i шваброю.
— Так буде швидше, — сказала вона, хльоснувши ганчiркою по пiдлозi. Повiтря наповнилося запахом вологої штукатурки.
— Агато, ти куди?.. — у дверях з’явилося здивоване обличчя Антона. Побачивши, як його донька та Єва миють пiд’їзд, вiн спантеличено спитав: — I що це ви робите?
— Не став зайвих питань, — пiдморгнула Єва.
— Так, тату, тобi краще цього не знати, — пiдтакнула Агата.
— Гаразд, я зрозумiв… — пробурмотiв Антон, зачиняючи дверi.
— Слухай, а навiщо ми взагалi ловимо цих голубiв? — запитала Єва, коли з прибиранням було покiнчено. — Є ж спецiальнi голуб’ятнi, де живуть професiйнi листоношi, а не якiсь пiдозрiлi аматори.
— Серйозно? А чому ти ранiше мовчала?!
— Забула. Давненько, знаєш, не вiдсилала листiв на небо.
— А ми можемо туди поїхати? Будь ласка! — схвильовано застрибала Агата.
— Можемо, але завтра. Я за тобою заїду пiсля роботи, добре?
— Ура! — вигукнула Агата.
Наступного дня Єва повела дiвчинку до голуб’ятнi. Агата була в захватi вiд бiлих, доглянутих птахiв i засипала заводчика питаннями про їхнi навiгацiйнi здiбностi та надiйнiсть доставки.
— Головне — правильно вказати iндекс, — нагадала Єва.
— Я написала наш домашнiй i уточнила, що це лист вiд доньки, щоб ангели не переплутали, — серйозно пояснила Агата.
Коли лист прив’язали до лапки голуба i вiдпустили в небо, заводчик, витираючи сльози, тихо промовив:
— Нехай летить…
Через два днi Антон подзвонив Євi.
— Агата отримала вiдповiдь i каже, що в ньому є щось про тебе. Не хочеш прийти почитати?
— Авжеж, скоро буду.
Ева була так вражена цією новиною, що вирішила піти з роботи раніше. Вона забула зберегти проект, над яким працювала весь день, і випадково видалила його, коли вимикала комп’ютер.
Поспішаючи на потрібний поверх, вона постукала в двері. На порозі з’явився Антон.
— Агата гуляє на подвір’ї з сусідським хлопцем. Вона залишила тобі лист на столі, напевно, соромилась віддати особисто.
Перехвильована Ева увійшла в кімнату і підняла з столу зім’ятий аркуш паперу, на якому дитячим почерком з помилками та виправленнями було написано наступне:
«Дякую, донечко, за лист, я теж дуже сумую за тобою і люблю тебе. Щодня згадую про вас з татом. Я подивилась на Єву, вона хороша. Вона не твоя мама, але ви можете бути подругами. Я б цього хотіла. Твоя мама».
Єва ковтнула важку грудку в горлі і ледь чутно прошепотіла матюк, помітивши, як сльози почали розмазувати текст на аркуші.
— Мабуть, вона все зрозуміла, — сказав Антон, підійшовши ззаду і обійнявши її.
Єва лише кивнула, все ще не в змозі стримати сльози.
— Знаєш, я завжди думав знайти для неї маму, але не усвідомлював, що їй потрібна подруга, адже мама в неї вже є.
— На більше я й не претендувала, — видихнула Єва і раптом побачила за вікном голуба, який дивився прямо на них. Здавалося, він підслуховував розмову і тепер справді збирався летіти на небо, щоб розповісти ангелам про те, що сталося.
