Лера стояла біля кухонного столу і спостерігала, як Катя в іншій кімнаті захоплено розфарбовувала свої улюблені звірів в альбомі. Її п’ятирічна донька так поринула в цей процес, що абсолютно не звертала уваги на те, що робить мама. Лера, усміхнувшись, знову занурилася в свої думки.
Але внутрішній голос безперервно нагадував про страх — той самий страх, що з’явився ще в дитинстві, і тепер він знову давав про себе знати, як тільки Лера зробила серйозний крок і купила будинок. Спогади про матір досі залишали важким вантажем у її душі.
Вона згадала один з останніх розмов з мамою перед розривом їхніх стосунків.
— Ти знову думаєш про розлучення? — мати злісно звела очі, як тільки Лера заговорила про це. — Лера, це божевілля! Люди і так косо на нас дивляться, а ти хочеш накликати сором на нашу родину. Твій батько б цього не схвалив.
Лера ледь стримала сльози. Її чоловік, Вадим, давно перестав бути тим турботливим чоловіком, за якого вона колись вийшла заміж. Він став холодним, вимогливим і часто принижував її до криків і погроз, як тільки щось йшло не за його планом. Але мати, як ні в чому не бувало, продовжувала своє.
— Мамо, ти ж бачила, що відбувається… Ти ж знаєш, як він до мене ставиться, як дивиться на Катю, наче вона для нього зайва, — Лера намагалася достукатися до матері, сподіваючись, що вона зрозуміє її переживання. Але в відповідь почула лише зневажливе:
— Лера, всі чоловіки такі. Ти що, думаєш, твій батько був святим? Скільки мені довелося через нього пережити! Але я залишилася — заради родини, заради тебе. І ти теж повинна думати не лише про себе. Будь сильною, не сором нас!
«Залишилася заради родини…» — це стало своєрідною мантрою для матері. Лера ще тоді відчула холодне відчуження, наче її і її бажання зовсім не мали значення для мами. З кожним її словом Лера розуміла, що для матері вона залишалася тим дитям, якого можна контролювати і звинувачувати, якщо він вирішить піти проти її заборон.
Тоді, кілька років тому, Лера все ж зібралася з силами і залишила Вадима, вибравши самотність з дочкою, аніж життя в постійному страху й приниженнях. Процес розлучення був тяжким, Вадим не впускав можливості образити її, а підтримки від матері, на яку Лера так сподівалася, так і не було. Мати поводилася так, ніби Лера особисто образила її, руйнуючи сімейну ілюзію, і з того часу її образа лише зростала.
Лера вирішила, що більше ніколи не дозволить комусь керувати її долею. Вона надто довго боялася відстоювати свої бажання, а тепер нарешті набула рішучості побудувати життя, де у неї і у Каті буде власний простір, де вони зможуть бути щасливими і спокійними.
Працюючи в графічному дизайні, Лера поступово відкладала гроші на покупку власного житла. Їй довелося пережити нелегкий рік, коли вона з Катею орендували маленьку однокімнатну квартиру в старому будинку. Стіни були потріскані, а вікна пропускали вітер. Але Лера завжди знаходила спосіб прикрасити цей тимчасовий дім і створити в ньому затишок. Вона купувала милі пледи, штори, змінювала гардини, і навіть це робило простір трохи теплішим і радіснішим. Однак думка про те, що вони живуть «тимчасовим» життям, тягнула Леру. Вона мріяла про власний будинок, місце, де її донька могла б рости спокійно, а не переїжджати з місця на місце, як вони робили після того, як Лера залишила Вадима.
І ось, через два роки після розлучення, Лера внесла перший внесок за невеликий будинок в передмісті. Це був не величезний заміський маєток, а скоріше затишний будиночок, але він відразу підкорив її серце. У нього був невеликий сад з жасминовими кущами біля паркану, простора, світла кухня і дві кімнати. Лера бачила, як Катя бігала по дому і радісно оглядала кожен куток, захоплено вигукуючи:
— Мамо, у мене буде своя кімната? Правда, правда?
Лера усміхнулася і обняла її.
— Так, кицю. Тепер у тебе буде своя кімната, — пообіцяла вона.
З цього моменту головною метою Лери став ремонт. Будинок дісталася їй у старому стані: стіни були зношеними, стеля — тріщинами, а підлога вже давно потребувала заміни. Лера вирішила, що все зробить сама, наскільки це буде можливим. Роботи було чимало, але, взявши кредит у банку та відмовившись від відпустки, вона взялася до ремонту. Вечорами, після того, як укладала Катю спати, вона фарбувала стіни, зашпаровувала тріщини і приводила кімнати в порядок. Це був важкий труд, але з кожним днем будинок змінювався. Лера уявляла, як вони незабаром сидітимуть за вечерею на кухні або як Катя буде читати казки у своїй маленькій затишній кімнаті.
Одного вечора Лера, взявши коротку перерву від ремонту, вирішила подзвонити своєму двоюрідному брату Сергію. Вони давно не спілкувались, але Сергій завжди залишався для неї близьким, до кого можна було звернутися за підтримкою.
— Сергію, ти не повіриш, — почала вона, усміхаючись, коли він підняв трубку. — Я, здається, офіційно стала власницею будинку.
— Серйозно? — Сергій щиро зрадів. — Леро, це чудово! Я дуже радий за тебе. Ти молодець, що на це наважилася. Як будинок?
— Зараз якраз роблю ремонт.
— Ти ж розумієш, що, коли закінчиш, мені треба буде приїхати і перевірити, який він у тебе, — сміючись, сказав Сергій.
— Обов’язково! Чекаю, — сміялась Лера у відповідь. Вона майже чула, як Сергій киває, як завжди, коли розмірковує над її словами. Її серце гріло від думки, що хоча б є хтось у родині, хто підтримує її, не осуджуючи за те, що вона живе так, як хоче.
Минуло ще кілька тижнів, наповнених роботою та турботами про облаштування будинку. Лера була втомлена, але щаслива. Кімната Кати стала справжньою казкою: рожеві штори, маленьке ліжечко з пухнастими подушками і навіть маленька поличка для книг, щоб дочка могла сама вибирати казки на ніч. В передпокої вона повісила картину з квітами, яку давно мріяла поставити у себе вдома, ще коли жила з Вадимом.
Телефонний дзвінок вивів Леру з потоку спогадів. Вона поглянула на екран і, здивовано піднявши брови, побачила ім’я матері.
— Алло, мам? — вона не знала, чого очікувати, особливо після такої довгої тиші.
— Лера, ти що, навіть мені не сказала, що купила будинок? — у голосі матері звучала незадоволена нотка.
Лера на мить застигла, не розуміючи, звідки мати дізналася про це. Вона не розповідала про покупку будинку нікому, крім двоюрідного брата Сергія.
— Звідки ти знаєш? — запитала вона.
— Сергій розповів, звісно, — сухо відповіла мати. — Якби я знала, що ти мене так за спиною обійдеш. Добре, що в мене ще є родичі, які пам’ятають про свою сім’ю.
— Я просто вирішила почати все з нуля, мам, — намагалася пояснити Лера.
— Ну-ну, а мене, виходить, ти в цьому своєму «з нуля» не бачиш.
Лера важко зітхнула, відчуваючи знайомий тиск і вже готуючись до неприємної розмови.
— Гарний будинок ти собі купила, коли я можу в нього переїхати? — запитала мати.
Лера відчула, як земля йде з-під ніг. Вона навіть не могла знайти слів — просто стояла з відкритим ротом, поки мати продовжувала, як ні в чому не бувало:
— Моя квартира все одно стара, а тітка Наташа вже давно казала, що їй нема де жити. Я віддам їй квартиру, їй потрібно більше. Тож ось і вирішила — буду у тебе, все одно одна тобі стільки місця ні до чого.
Лера зібралася з силами і, нарешті, видала:
— Мамо, а ти взагалі питала, як я до цього ставлюсь?
Мати важко зітхнула.
— Ой, не будь егоїсткою, Леро. Я — твоя мати. Я тобі і допомогти зможу, і з Катю допоможу. Ти ж одна, без чоловіка, без родини, без нормального життя.
Лера, важко стримуючи гнів, відповіла:
— Мамо, я не для цього купувала будинок. Я хочу побудувати нормальну родину без твого тиску і без…
— Нормальну родину? — перебила мати. — Леро, ти себе чуєш? Ти — одиначка з дитиною! Яка родина? Хто на тебе погляне? Тільки мати може підтримати і допомогти, а ти, мабуть, не хочеш цього зрозуміти.
Лера відчула, як тяжкість охоплює її тіло. Вона розуміла, що сказати «ні» означатиме поставити крапку в їхніх стосунках, але відчувала, що жити так далі неможливо.
— Мамо, я не хочу, щоб ти переїжджала до мене, — сказала вона твердо. — Ми з Катєю впораємося самі.
Мати важко зітхнула.
— Тож так? Ну що ж, я все зрозуміла. Ти невдячна. Леро, ти пожалієш про це. З такими дітьми, як ти, і ворогів не треба.
Після цього мати кинула трубку, не даючи Лері змоги відповісти. Внутрішньо у Лери закипало — тяжкість змішалася з образою, а за ними піднімалася дивна суміш полегшення і злості. Вона знала, що цей розмовний дзвінок з матір’ю матиме наслідки, але була впевнена, що вчинила правильно.
Минуло кілька тижнів. Лера відгородилася від телефонних дзвінків і рідкісних повідомлень від родичів, які приходили з натяками на докори. Їй вистачило одного повідомлення, щоб зрозуміти, що мати почала поширювати чутки, що Лера її «вигнала». Лера знала, що тепер по колу пішли чутки про її «непорядну» поведінку, але як би це не було неприємно, вона була готова до такого розвитку подій.
Підтримкою в ці дні став Ігор, з яким вона познайомилася трохи більше місяця тому. Він був спокійною, надійною людиною, який умів слухати і розуміти. Вони проводили разом вечори, і Лера не могла не помітити, як Ігор спілкувався з Катєю — терпляче і з щирою теплотою. З ним вона відчувала, що знайшла нарешті куточок безпеки і підтримки, чого їй не вистачало багато років.
Одного вечора, коли Лера сиділа на кухні і перевіряла пошту, вона отримала повідомлення від двоюрідної сестри:
«Ти, звісно, молодець. Маму свою вигнала, особисте життя налагодила, а нас тепер всі осуджують. Ти взагалі думаєш, як тобі тепер з родиною спілкуватися?»
Лера важко зітхнула, розуміючи, що мати доклала всіх зусиль, щоб виставити її в поганому світлі. Відчуваючи себе розбитою, вона лягла спати. На ранок до неї приїхала бабуся. Вона сіла на стілець, поглядаючи на внучку теплим поглядом.
— Лерочка, не переживай, — сказала бабуся, взявши її за руку. — Я знаю твою маму, як свої п’ять пальців. Вона все життя намагалася жити на показ, ніби її життя — це сцена, де треба грати головну роль і виглядати правильно. Через це вона терпіти твого батька, його п’янки, скандали, його ставлення до мене і до тебе… Але ти, моя дорогенька, так не повинна жити. Це її вибір, а ти тепер маєш право робити так, як вважаєш за потрібне.
— Але бабусю, — Лера важко зітхнула, відчуваючи, як її охоплює відчай, — вони всі проти мене. Я ж не просила від неї багато, я просто хотіла спокійно жити з Катю, а тепер половина родичів вважає мене поганою, холодною дочкою…
— Родичі… — бабуся фыркнула. — Коли тобі потрібна була їхня допомога? Коли ти переживала розрив, коли одна росла Катю, хтось із них допоміг? А тепер, як в воду гляди — всі ці докори тобі. Твоя мати вміє красиво говорити…
Лера подивилася на бабусю з подякою. Тільки вона одна, мабуть, розуміла, як це — намагатися вирватися з-під вічного контролю матері. Бабуся була для неї, по суті, другою мамою, людиною, яка завжди підтримувала, слухала, а не осуджувала.
— Я іноді боюся, бабусю, — тихо зізналася Лера. — Боюся, що повторю її помилки, що, може, моє життя колись стане таким самим… що Ігор раптом стане іншим. Я… я стільки років чула, що все роблю не так. Мабуть, я просто звикла почуватися винною…
Бабуся посміхнулася і знову погладила її по руці.
— Не хвилюйся, Лерочко, — сказала вона лагідно. — Ти — інша людина. Ти вже довела собі і іншим, що можеш бути сильною. А твоя мати так і залишиться у своєму вигаданому світі. І якщо родичі повірили її словам, значить, ти і не повинна на них розраховувати. Головне — хто з тобою поруч і хто підтримуватиме тебе, коли буде важко. А ти вже бачиш, хто це.
Лера замислилась над її словами. Їй здавалося, що вона вперше за довгий час може дихати вільно.
Через кілька днів Лера сиділа на кухні з чашкою кави, коли до неї знову надійшло повідомлення від матері. Цього разу текст був довгим і сповненим докорів. Мати знову писала, що Лера — невдячна, що її поведінка «всім родичам стала поперек горла», що «ось так вона й з дочкою своєю вчинить, як тільки та виросте».
Лера закрила очі, намагаючись придушити в собі звичне почуття вини, яке так легко виникало після кожного слова матері. Раптом до неї підійшла Катя, обняла її за ногу і пригорнулася, дивлячись своїми великими, серйозними очима.
— Мамо, що сталося? Ти сумуєш? — запитала вона, піднявши голову.
Лера усміхнулась, присіла поруч і обняла її.
— Ні, Котеня, все в порядку. Просто думала про дещо… Але тепер, коли ти мене обняла, мені одразу стало краще, — сказала вона, і це було правдою. Катя стала для неї джерелом любові та підтримки, і Лера розуміла, що її щастя і безпека — головні в житті.
— Мамо, а можна я запрошу Ігоря в гості? Ми хотіли з ним печиво зробити, — раптом нагадала Катя, викликавши усмішку у Лери.
— Звісно, запрошуй, люба.
Коли Ігор приїхав, Лера зустріла його з усмішкою. Він, наче відчувши її настрій, м’яко торкнувся її плеча.
— Все гаразд? — запитав він, уважно заглянувши їй в очі.
Лера кивнула.
— Все чудово.
У цей момент Лера усвідомила, що справді готова залишити минуле позаду і жити так, як завжди мріяла — з любов’ю, чесністю і без страху.
