— Знову твоя розвалюха бастує?
Голос Вадима, чоловіка, пролунав із балкона сьомого поверху — їдкий, без жодної тіні співчуття.
Катя ще раз провернула ключ у замку запалення. Стартер жалібно вискнув і затих. Ранок був сірим, сирим і холодним, а стара «дев’ятка», що стояла під вікнами, здавалося, увібрала в себе всю цю безнадію.
— Ну ж бо, ластівко, — прошепотіла вона, безсило погладивши холодний, потрісканий пластик керма.
Вадим уже спустився вниз. На ньому було дороге кашемірове пальто, від нього пахло свіжозвареною кавою з модної кав’ярні й удаваним успіхом, який він так ретельно демонстрував.
Він обійшов її машину, з огидою поглянув на нову пляму іржі на крилі, наче це була не просто корозія, а її особистий недолік.
— Ти справді збираєшся їхати на зустріч із інвесторами на цьому? Вони ж вирішать, що ми такі злидні, що наймаємо бідняків.
Він кивнув у бік свого блискучого чорного седана, припаркованого поруч. Ідеального, хижого, але купленого в кредит, який тиснув на їхній бюджет важкою плитою.
Двигун раптом завівся, випустивши у вогке повітря клуб сірої, їдкої димки.
— Ти так і далі їздитимеш на цьому відрі з болтами? — засміявся він просто їй у обличчя, і сміх той був гострий, як битке скло. — Це ж ганьба, Катю. Просто сором.
Вона нічого не відповіла. Лише ввімкнула першу передачу, і машина ривком рушила вперед.
Попереду була найважливіша презентація в її кар’єрі — проєкт із оптимізації міської логістики, який вона розробляла ночами, поки Вадим дивився вебінари про «криптовалютні прориви» й «пасивний дохід».
Сергій Петрович Воробйов, її керівник, слухав упіввуха, перегортаючи папери. Він належав до старої школи — цінував не красиві ідеї, а залізну хватку та цифри, які не брешуть.
— Усе це гарно, Катерино, — нарешті сказав він, постукуючи дорогою ручкою по її розрахунках. — Але ти впораєшся? Проєкт на мільярд. Тут потрібні сталеві нерви й зуби, а не просто талант відмінниці.
Він дав їй шанс — тонкий, як крига над прірвою. Один хибний крок — і все полетить шкереберть.
Вдома Вадим зустрів її з блиском азарту в очах.
— Є тема! Просто бомба! — він розмахував телефоном. — Єгор вклався в нову монету й уже за тиждень відбив половину! Нам треба терміново входити, Кать, ринок летить у космос!
Він говорив швидко, плутаючись у словах, малюючи райдужні картини майбутнього: вілла біля моря, вічне літо, життя без офісів і начальників.
— Мені потрібні гроші. Усі, що є на рахунках. До копійки.
— Вадиме, я ж хотіла віддати «дев’ятку» в сервіс, там із двигуном серйозна проблема… Я ж відкладала.
— Та кинь ти зі своєю розвалюхою! — роздратовано махнув він рукою. — Їздить же якось! А це — наш квиток у нове життя. Зараз або ніколи!
Вона подивилася на нього — на ці палаючі очі, на самовпевнену, егоїстичну віру, яка завжди ламала її тиху логіку. Вона розуміла, що це безумство. Але сперечатися було марно. Це все одно, що зупиняти лавину голими руками.
І, як завжди, вона поступилася. Вадим перевів усі їхні спільні заощадження, навіть ті, що були відкладені на ремонт, на якийсь підозрілий рахунок.
Наступні тижні перетворилися на сірий, виснажливий марафон. Проєкт вимагав усього — сил, часу, душі. Катя прокидалася з розрахунками в голові й засинала над кресленнями, забуваючи поїсти.
«Дев’ятка» остаточно здалася. Одного ранку вона просто не завелася. Катя запізнилася на важливу нараду, добираючись на трьох автобусах під крижаним дощем.
— Катерино, так справи не робляться, — холодно кинув Сергій Петрович, коли вона, мокра й задихана, забігла в переговорну. — Ваш ентузіазм похвальний, але пунктуальність — це повага. До колег і до грошей інвесторів.
Вона спробувала щось сказати про машину, але осіклася під його важким поглядом. Її проблеми нікого не цікавили.
Увечері вона зробила останню спробу достукатися до Вадима.
— Мені дуже потрібна машина. Я не можу так ризикувати роботою. Може, виведемо хоча б частину грошей? На найпростіший ремонт.
Вадим сидів, уткнувшись у ноутбук, де різнокольорові графіки бігли то вгору, то вниз. Він виглядав, наче полководець, що керує долями світу з їхньої зйомної квартири.
— Кать, ти не розумієш! — навіть не обернувся. — Зараз вирішальний момент! Якщо витягнути хоч копійку — усе зруйнується. Потерпи трохи. Скоро все окупиться з лишком.
— Я не можу терпіти! Я ризикую кар’єрою — єдиним стабільним, що у нас є!
— Твоя кар’єра — це сидіти в офісі за копійки, — різко відрізав він, нарешті відриваючись від екрана. Його погляд був холодний. — А я будую наше майбутнє! Через місяць ти забудеш про свою контору. Ми полетимо на Балі.
У його голосі звучала така непохитна віра у власну геніальність, що на мить вона майже повірила. Але потім згадала крижаний тон начальника й те приниження, яке пережила вранці.
Через тиждень Катя отримала невеликий авансовий бонус за успішний захист першого етапу проєкту.
Сума була не гігантською, але відчутною. Увечері, коли Вадим вкотре гіпнотизував свої графіки на екрані ноутбука, вона тихо пішла в іншу кімнату й відкрила через телефон рахунок в іншому банку — на своє ім’я. Вона перевела туди весь бонус, і коли на екрані з’явилося підтвердження, відчула дивну суміш провини й полегшення. «На чорний день», — подумала вона.
А Вадим жив у своїй вигаданій реальності. Одного вечора він повернувся додому з величезним букетом троянд і пляшкою дорогого шампанського.
— Ми це зробили! — вигукнув він із порогу. — Я потроїв депозит! Потроїв, чуєш?
Він кружляв її по кімнаті, сміявся, а вона дивилася на його щасливе, але чуже обличчя — і не відчувала нічого. Лише глуху порожнечу й тривогу.
— Тепер можна відремонтувати машину? — тихо спитала вона, коли він трохи заспокоївся.
Він насупився.
— Знову за своє. Яка дріб’язковість, Катю. Ми говоримо про мільйони, а ти про своє корито. Я хочу реінвестувати. Це шанс, який трапляється раз у житті!
— А я просто хочу вчасно приїжджати на роботу, — її голос тремтів.
— Бери мою, якщо так приперло, — кинув він із роздратуванням. — Тільки не подряпай.
Наступного дня вона сіла за кермо його ідеального седана. Ідеальна шкіра, бездоганна тиша, потужний двигун — машина, що нагадувала самого Вадима: лощена, самовпевнена, холодна. Катрі було в ній незатишно, вона почувалася самозванкою.
Увечері вибухнув скандал. Вадим виявив маленьку подряпину на бампері.
— Я ж просив! Я ж попереджав! — кричав він так, що дзвеніли шибки. — Ти хоча б уявляєш, скільки коштує фарбування?!
Його обличчя перекосилося від злості. — Ось тому тобі місце за кермом твоєї розвалюхи! Більше до моєї машини не торкайся!
Він вирвав ключі з її рук.
Того вечора вона вперше не заперечувала. Просто мовчки пішла до своєї кімнати. Усередині щось повільно, але невідворотно змінювалося. Це не був вибух — радше зміна стану. Те, що було м’яким і податливим, ставало твердим.
Катя перестала просити, доводити, виправдовуватися. Вона вставала о п’ятій ранку, щоб устигнути на перший автобус, і поверталася опівночі. Її проєкт став її єдиною реальністю. Вона поринула в нього з головою, знаходячи у цифрах і кресленнях спокій, якого не було вдома.
Сергій Петрович помітив зміну.
— Ви знайшли свій стрижень, Катерино, — сказав він одного разу після звіту. — Залишився останній ривок. Захист перед інвесторами через два тижні. Не зіпсуйте враження.
А світ Вадима почав розсипатися. Його графіки на екрані пофарбувалися в тривожний червоний колір.
— Ринок просів, це тимчасово! — бурмотів він, ходячи квартирою. — Треба просто перечекати. Або… докупити на низах!
Він ставав нервовим, злим. Катя навчилася бути невидимою.
Розв’язка настала за день до презентації. Катя всю ніч відшліфовувала фінальні слайди. Вранці залишила ноутбук на кухонному столі, щоб перед виходом ще раз усе перевірити.
Коли вийшла з душу, Вадим уже був на кухні. Він не спав усю ніч. Його обличчя було сірим, очі — безумними.
— Усе впало, — прошипів він, дивлячись у телефон. — Усе!
У цей момент на її ноутбук прийшло робоче сповіщення. Екран загорівся. Вадим розлютився.
— Твої дурні звіти! — закричав він. — Поки ти граєш у бізнес-леді, я втрачаю справжні гроші!
Він ударив кулаком по столу. Чашка підлетіла й розлила гарячу рідину прямо на клавіатуру. Пролунав короткий шиплячий звук — і екран згас. Назавжди.
Вадим подивився на зіпсований ноутбук, потім на неї.
— Подумаєш, залізяка, — зневажливо кинув він. — У мене життя руйнується, а ти про свої картинки переживаєш?
Він чекав сліз, істерики, докорів. Але Катя мовчала. Вона дивилася на пляму, що розтікалася по її мрії, і на його перекошене від жалю до себе обличчя. Усі роки принижень, насмішок, поступок зібралися в одну точку. І ця точка стала міцнішою за алмаз.
Вона мовчки взяла сумочку, накинула пальто й вийшла. Без слова.
Вона не поїхала до офісу. Вона поїхала в банк, де зберігала «на чорний день». За годину виходила з магазину електроніки з новим, найпотужнішим ноутбуком. У кишені лежав чек на суму, рівну трьом його щомісячним виплатам за кредит.
Вона зняла номер у готелі, під’єдналася до мережі й відкрила резервну копію презентації, яку передбачливо зберегла в хмару напередодні.
Роботи вистачало на всю ніч, але вперше за довгий час вона дихала вільно.
У переговорній пахло дорогим деревом і великими грошима. Десяток чоловіків у костюмах дивилися на неї з байдужою оцінкою. Катя вдихнула й почала говорити. Її голос звучав рівно, впевнено. Вона знала кожен графік, кожну цифру. Це була не просто презентація — це був її світ.
Коли вона закінчила, запала тиша.
Сивочолий інвестор зняв окуляри й, звертаючись до Сергія Петровича, спитав:
— Молодий чоловіче, де ви знайшли цей діамант?
Це був тріумф. Проєкт затвердили. Сергія Петровича підвищили до віцепрезидента, а Катрю призначили керівницею нового напряму.
Минуло кілька місяців напруженої роботи. Катя зібрала команду, зняла офіс. Тепер її чекала службова машина з водієм, і вона більше не їздила автобусами.
Додому не повернулася. Вадим писав, дзвонив. Спочатку — гнівно, потім — розгублено, згодом — благально. Вона не відповідала.
Одного разу, проїжджаючи повз їхній старий будинок, вона побачила знайому сцену: біля під’їзду стояв чорний седан Вадима, а поруч — він сам, виснажений, поруч двоє суворих чоловіків уважно оглядали машину. Катя зрозуміла — він її продає. Через борги.
Їхні погляди зустрілися. В його очах — шок, образа, заздрість і благання. А вона не відчула нічого. Лише тишу.
Наступного дня вона отримала перший бонус за запуск проєкту. Сума перехоплювала подих. Вона знала, що зробить.
Автосалон сяяв хромом і світлом. Пахло новою шкірою й розкішшю. Серед десятків ідеальних машин її погляд зупинився на одній — червоній, хижій «Феррарі». Саме тій моделі, фото якої колись стояло на робочому столі Вадима. Його недосяжна мрія.
— Чудовий вибір, — усміхнувся менеджер. — Це не просто машина. Це заява.
Катя провела рукою по гладенькому капоту. Вона не думала про Вадима. Вона думала про ту дівчину, яка колись шепотіла старому «ведерцю»: «Заведися, ластівко».
Вона думала про те, що справжній успіх, упевненість і самоповага не виникають з повітря. Їх будують — цеглина за цеглиною.
Вона купувала не авто. Вона купувала крапку в старій історії.
Через тиждень, виїжджаючи з паркінгу свого нового будинку, вона побачила його знову. Вадим стояв на зупинці, згорблений від вітру. Дивився, як червона машина безшумно вирушає дорогою. Коли впізнав її — застиг.
Катя не посміхнулася. Не кивнула. Просто натиснула на газ. Потужний мотор загуркотів, і світ злився в одну безперервну лінію. Лінію, що вела лише вперед.
Епілог
Минуло два роки.
Червона «Феррарі» простояла в її гаражі три місяці. За цей час Катя виїжджала на ній лише п’ять разів. Машина була шедевром, але незручною й надто гучною. Вона привертала увагу, якої Катя більше не шукала.
Одного ранку вона зателефонувала до автосалону.
— Я хочу продати цю машину. І купити іншу.
Вона обміняла спорткар на великий, надійний темно-вишневий позашляховик — без пафосу, без показухи. Машину, на якій можна було поїхати за місто, не боячись подряпати бампер.
Символ виконав свою роль. Крапка була поставлена.
Її проєкт перетворився на окремий напрям. Тепер під її керівництвом було три відділи. Вона навчилася делегувати, підтримувати, бачити в колегах не гвинтики, а людей. І команда відповідала їй взаємністю.
Про Вадима вона дізнавалася уривками: він переїхав до батьків, знову заліз у борги, запускаючи черговий «геніальний» стартап. Писав їй у соцмережах — плутані листи з образами й благаннями. Вона читала їх без емоцій і відправляла в архів. Він перестав бути людиною. Він став уроком.
Одного суботнього ранку Катя приїхала до старого гаража. Там, під брезентом, стояла її «дев’ятка». Вона заплатила сторожу, щоб ту не чіпали.
Відкинувши брезент, Катя побачила знайому форму, вкриту пилом і спогадами. Вона відкрила дверцята — і в повітрі запахло минулим: бензином, пилом і старими парфумами.
У бардачку знайшла вицвілий квиток у кіно з їхнього першого побачення. Трішки потримала — і кинула в урну.
Вона викликала евакуатор і відправила машину до найкращої реставраційної майстерні.
— Зробіть із неї цукерку, — сказала майстру. — Двигун, кузов, салон. Усе. Гроші не мають значення.
Через пів року Катя повернулася. Перед нею стояла її «ластівка» — відновлена, сяюча, з новим мотором і тією самою м’якою формою. Вона сіла за кермо, і пальці самі лягли у знайомі заглиблення на старому кермі.
Не ностальгія. Замикання кола.
Тепер «дев’ятка» була її машиною вихідного дня. Вона виїжджала за місто, відкривала вікна й слухала шум вітру та чесний звук простого мотора.
У ній не було шкіри, кондиціонера чи десятка подушок безпеки. Але в ній було головне — нагадування. Про початок. І про те, що найдорожче «відро з болтами» — це не стара машина, а життя, у якому ти дозволяєш іншим вирішувати, чого ти варта.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
