— Ти чого так рано? — голос чоловіка прозвучав з надривом, ніби його застали зненацька.
Олена повільно провернула ключ у замку, вслухаючись у клацання, що завжди означало початок чогось нового. Вона ступила до передпокою, мружачись від різкого світла люстри. Перше, що впало в око — червоні човники на шпильках, необережно кинуті біля порогу. Серце стиснулося: ці туфлі належали Ользі, її подрузі ще з університету. У повітрі витав аромат дорогих парфумів, змішуючись із запахом щойно звареної кави. Олена застигла, намагаючись збагнути, чому Ольга в їхній з Дмитром квартирі посеред робочого дня.
Ще зранку в офісі «СталПроєкту» її охопила хвиля нудоти. Вона вхопилася за край столу, намагаючись втримати рівновагу. Поруч задзеленчав телефон Світлани, її сусідки по кабінету, та та одразу скинула виклик.
— Лєно, ти як із воску! — Світлана підкотила стілець і підтримала подругу. — Може, тиск? Чи… — вона підняла брову, — часом не вагітна?
— Не жартуй, — Олена спробувала всміхнутись, але губи тремтіли. — Напевно, отруєння. Учора суші замовляли…
— Суші? Ти? — фыркнула Світлана. — Ти ж фанатка ЗСЖ! Салатики, смузі, парова рибка… Гаразд, не сперечатимусь. Але тест купи, добре? На всяк випадок.
Думка, мов іскра, прошила свідомість. Олена схопила сумку й майже бігом вибігла з офісу, не чуючи, як начальниця Наталя Петрівна кричить услід: «Куди? Звіти чекають!»
У туалеті бізнес-центру вона втупилась у дві смужки. Руки тремтіли, тест ледь не вислизнув. «Вагітна…» Думки метались. Вони з Дмитром не планували дітей ще пару років. Він лише став старшим архітектором, вона — провідним менеджером. Але ж дитина — це ж диво? Може, це знак?
— Наталю Петрівно, можна я… піду додому? — голос звучав чужим. Начальниця глянула на бліде обличчя підлеглої і кивнула:
— Йди, Олено. Завтра розкажеш, що сталося. І видужуй.
Додому Олена летіла, наче на крилах. Дмитро мав бути вдома — в нього ж вихідний. Вона уявляла, як він обійме її, закрутить у повітрі, прошепоче щось ніжне… Усмішка не сходила з її обличчя, аж поки вона не відчинила двері квартири.
Червоні туфлі. Кава. Сміх зі спальні. Олена зробила крок у вітальню, де на дивані лежала шовкова шаль Ольги. Голоси ставали чіткішими:
— Дімо, досить лоскотати! — хихотіла Ольга. — Ти ж знаєш, я цього не люблю…
— Але ж ти обожнюєш інше, — відповів знайомий баритон.
Олена рішуче рвонула двері…
— Лєно?! — Дмитро метнувся з ліжка, намагаючись прикрити собою Ольгу, але та відштовхнула його, похапцем хапаючи плаття. На її плечі залишився помітний слід від поцілунку. — Ти чому так рано?..
Олена, приголомшена побаченим, стояла в дверях спальні, стискаючи в руках вазу. Її погляд зупинився на фотографії на тумбочці — вона, Дмитро й Ольга на пікніку, щасливі, усміхнені… Ваза зі звоном розлетілася на друзки. — Геть звідси! Обоє!
Ольга кинулася до виходу, притискаючи до грудей туфлі на шпильці. Дмитро залишився, стоячи з опущеною головою.
— Це все вийшло випадково… Ми не планували… — пробурмотів він.
— Пів року? — очі Олени стали крижаними. — Завтра забереш речі.
Після його відходу вона впала на ліжко. Сльози текли щоками, але в душі залишалася лише пустка.
Минуло п’ять днів. У кишені пальта Олена стискала направлення до клініки «Здоров’я». Вона мовчки пережила «збори речей», брехню батькам про «кризу в шлюбі», пропозиції допомоги від колег по йозі… Але рішення прийняла остаточно: жодної прив’язки до зрадника. Як ростити дитину самій? Квартира орендована, зарплатня невелика — хіба що садок і дешева няня.
— Наступна! — покликав голос медсестри.
Олена зайшла до кабінету, не підводячи очей.
— Заповніть анкету і… — чоловік у білому халаті зупинився, придивляючись. — Невже це ти, Лєна Соколова?
Вона підвела голову. Темне волосся, ямочка на підборідді, знайома усмішка — Артем Ткачов, її шкільне захоплення. В пам’яті сплив випускний бал, їхній вальс, його несміливий поцілунок у щоку…
— Артем? Ти лікар?
— Хірург. Але сьогодні заміняю колегу. Ти зовсім не змінилася… ну, майже. — Він переглянув анкету, став серйозним. — Ти впевнена в тому, що робиш?
Олена поділилася всім: зрада, відчай, страх. Артем мовчки слухав, тримаючи її за руку.
— Давай повечеряємо. Як давні друзі. Поговоримо…
Кафе «Бель Епок» пахло лавандою й ваніллю. Вони замовили трав’яний чай і тирамісу. Артем розповідав, як після школи поїхав навчатися, як одружився, але шлюб не склався — дружина залишила його, дізнавшись, що він безплідний. Він завжди мріяв про дітей. Його голос затремтів:
— Дай цій дитині шанс. А я… я тобі допоможу. Завжди буду поряд.
Олена лише кивнула, і всередині вперше за дні — щось потепліло.
Наступного вечора Артем стояв на порозі її квартири з орхідеєю і книжками про вагітність.
— Пробач, що без попередження. Просто хочу підтримати. — Він вказав на обкладинку книжки з усміхненою жінкою. — Почитаєш. Не бійся. Завтра підемо на аналізи.
На кухні за чашками ромашкового чаю Артем розповідав кумедні історії зі своєї практики, і Олена сміялася — вперше за тиждень. Потім він раптово замовк, взяв її руку:
— Лєно, я не забував тебе. Жодного дня. Дай нам шанс. Я буду поряд. І з тобою, і з дитиною…
— Але це не твоя дитина, — прошепотіла вона.
— Любов — не в крові. Вона в серці. Це вибір.
Він обійняв її, і серце, розірване зрадою, почало заживати.
Минув місяць. Вони гуляли парком і сперечалися, як назвати доньку — УЗД показало дівчинку. Артем наполягав на «Софії», Олена мріяла про «Мілану». Раптом він зупинився, дістав із кишені каблучку з сапфіром:
— Це ще не освідчення. Просто обіцянка — бути поряд, що б не трапилось.
Олена, сміючись крізь сльози, наділа каблучку. Вітер грав її волоссям, діти пускали повітряного змія, а вона подумала: можливо, зрада Дмитра — це не кінець. Це початок нової історії. Історії, де є місце довірі, надії та любові, яка вміє чекати.
