— Ну ось і все, приїхали, — Тамара Петрівна з огидою оглянула тісну прихожу орендованої квартири, куди її син Ігор привіз свої речі після весілля. — Тепер будеш жити в цій конурі.
Аліна, дружина Ігоря, ніяково всміхнулася, забираючи у свекрухи важку сумку.
— Заходьте, Тамаро Петрівно. Ми для вас кімнату підготували.
— Кімнату? — скептично перепитала та, проходячи далі в квартиру й проводячи пальцем по скромних меблях. — Одну з двох? Ну, спасибі. А ти, дівчинко, сподіваюся, розумієш своє місце? Ігор — чоловік із перспективами, а ти… — вона окинула Аліну оцінюючим поглядом, — перекотиполе.
Тож запам’ятай: ти бідна, тепер служиш мені й моєму синові.
Аліна відчула, як усередині все стиснулося, але лише кивнула. Вона помітила, як зблід Ігор, що стояв за спиною матері.
— Мамо, не треба, — тихо попросив він.
— А що «не треба»? Я правду кажу! — відрізала Тамара Петрівна. — Жінка повинна знати своє місце, особливо якщо за душею ні копійки.
Аліна мовчала. Вона могла б одним реченням поставити свекруху на місце. Але вона любила Ігоря.
Він знав, що її батьки залишили їй невелику спадщину, завдяки якій вона могла не працювати в офісі, а займатися інвестиціями, проте навіть не здогадувався про реальні масштаби її статків.
Аліна свідомо приховувала це. Після самотнього дитинства в елітному пансіоні, де в ній бачили лише спадкоємицю мільйонів, вона відчайдушно хотіла, щоб її покохали просто так. Ігор покохав. Це було головним.
Наступні кілька місяців перетворилися для Аліни на витончені тортури.
Тамара Петрівна не просто критикувала — вона вела цілеспрямовану війну, щоб довести всім, включно з Ігорем та самою Аліною, її повну нікчемність.
Кожен день починався з інспекції. Свекруха в білосніжному халаті, схожа на хірурга перед операцією, обходила квартиру, шукаючи пилинки.
— Ось тут, — вона демонстративно проводила пальцем по рамі картини. — І тут. Ти взагалі ганчірку до рук береш? Чи чекаєш, що бруд сам зникне?
Аліна мовчки брала ганчірку й витирала вигаданий пил. Ігор не раз намагався поговорити з матір’ю. «Мамо, Аліна — моя дружина. Припини її мучити», — казав він.
Але будь-яка розмова закінчувалася однаково: Тамара Петрівна хапалася за серце, скаржилася на тиск і звинувачувала сина в тому, що «ця дівка» руйнує їхню сім’ю.
Ігор, який боявся за здоров’я матері-одиначки, що справді багато для нього зробила, відступав і просив Аліну: «Кохана, потерпи ще трохи. Я щось придумаю».
Найважчим випробуванням стали вечері. Тамара Петрівна сідала за стіл із виглядом ресторанного критика, якому подали зіпсовану страву. Вона довго колупалася виделкою в тарілці, нюхала їжу, а тоді виносила вирок:
— Знову пересолила. У тебе що, зі смаком проблеми? Чи ти спеціально хочеш нас отруїти?
Одного разу Аліна витратила півдня, готуючи складний м’ясний рулет за рецептом із дорогого журналу, й чекала хоча б натяку на похвалу.
Свекруха відрізала крихітний шматок, пожувала з кам’яним обличчям і відсунула тарілку.
— Їсти неможливо. Гума. Де ти взагалі знайшла цей рецепт? У журналі для бідних домогосподарок?
У цей момент Аліна відчула, як усередині щось обірвалося. Вона до хрускоту стиснула виделку. Ще мить — і вона б вигукнула все. Але зустріла погляд Ігоря, повний розгубленості й болю, та зупинилася. Знову. Заради нього.
Увечері, коли вони залишилися вдвох, він обійняв її міцніше, ніж зазвичай.
— Аліно, я все бачив. Пробач її.
— Ігорю, я більше не витримаю, — прошепотіла вона, притискаючись до його плеча. — Вона мене знищує.
— Я знаю, — його голос був глухим. — Це моя провина. Я занадто м’який. Завтра я поставлю крапку.
Крапкою неповернення став день народження Ігоря. Аліна, попри все, вирішила влаштувати невелике свято. Вона спекла його улюблений торт і запросила кількох найближчих друзів.
Гості прийшли, атмосфера була теплою. Але Тамара Петрівна вирішила, що це її зоряна година. Вона постійно перебивала Аліну, знецінюючи кожне її слово.
— Ой, та що ти в цьому розумієш, — відрізала вона, коли Аліна підтримала розмову про сучасне мистецтво. — Тобі місце на кухні, біля каструль.
Коли винесли торт і друзі почали захоплюватися його виглядом, свекруха голосно пирхнула:
— Напевно, покупний. У неї б руки не дійшли таке зробити.
Ігор почервонів. Він піднявся з-за столу.
— Мамо, досить.
Але Тамара Петрівна вже не зупинилася. Вона глянула на Аліну крижаним поглядом і вимовила фразу, що стала останньою краплею:
— Ти так стараєшся здаватися кращою, ніж є. Але ми-то знаємо, що ти просто нахлібниця. Бідна, яка вдало причепилася до мого сина.
У кімнаті запала важка тиша. Друзі ніяково опустили очі. Аліна підвелася, її обличчя було абсолютно спокійним.
Вона подивилася не на свекруху, а на чоловіка. І в її погляді він прочитав усе: біль, втому й мовчазний ультиматум.
— Ми їдемо, — твердо промовив Ігор після того, як гості розійшлися. Це не було питання, а рішення. — Просто зараз. У готель. А завтра будемо вирішувати, що робити далі. Збирай речі, Аліно.
— І куди це ви надумали? — вибухнула Тамара Петрівна. — Ти покинеш матір заради ось цієї?
— Я обираю свою дружину, — відрізав Ігор, дивлячись матері прямо у вічі. — І більше не дозволю тобі її принижувати.
Ніч у готелі минула напружено. Вранці Ігор виглядав виснаженим, але в його погляді світилася рішучість.
— Я зніму нам іншу квартиру. Подалі. З мамою бачитимусь на нейтральній території.
Аліна дивилася на нього, і серце її переповнювалося ніжністю. Він зробив свій вибір. Настав її час зробити крок назустріч.
— Ігорю, нам не потрібна квартира, — тихо сказала вона. — У нас є дім.
І вона розповіла все. Про статки, залишені батьками, про бізнес-імперію, якою вона керувала через довірених осіб, про величезний особняк, що роками стояв порожнім.
Ігор мовчав, його обличчя застигло від подиву. Коли вона закінчила, він довго дивився у вікно, а потім обернувся до неї.
— Тобто весь цей час… ти могла жити як королева, а терпіла все це заради мене?
— Я витримувала, бо люблю тебе, — відповіла Аліна. — І мені не потрібен був палац. Мені потрібен був ти.
Він підійшов і міцно пригорнув її. У ту мить вони обоє зрозуміли: їхній шлюб витримав найсуворіше випробування.
— А що з мамою? — тихо спитав він. — Ми ж не можемо її покинути.
— Ми візьмемо її з собою, — впевнено сказала Аліна. — Але жити вона буде за моїми правилами.
Новину Тамара Петрівна сприйняла з іронією.
— Переїжджаєте? У свій дім? І куди ж це, цікаво? В таку ж халупу, тільки ще й у кредит на тридцять років?
У день переїзду вона сіла в таксі з виглядом цариці. Машина довго їхала, місто змінили доглянуті вулиці передмістя.
— Ігорю, ти не помилився адресою? — з острахом запитала вона. — Це ж елітне селище.
Таксі зупинилося біля високої кованої брами. За нею височів розкішний триповерховий особняк.
— Що… що це? — прошепотіла свекруха.
Аліна вийшла з машини, натисла кнопку на пульті, і ворота безшумно відчинилися. Вона обернулася до ошелешеної Тамари Петрівни:
— Ласкаво просимо додому. У мій дім.
Свекруха дивилася то на особняк, то на невістку. Вона опустилася на сходинку й закрила обличчя руками.
— Пробач мене, Аліно, — прошепотіла вона. — Якщо зможеш… Я була такою жорстокою.
— Справа не в домі й не в грошах, — лагідно відповіла Аліна. — Справа у ставленні. Я лише хотіла, щоб ви мене прийняли.
— Я зроблю все, аби заслужити твоє прощення, — гарячково заговорила свекруха. — Хоч підлогу мити, хоч куховарити… тільки пробач.
Аліна тепло посміхнулася й допомогла їй підвестися.
— Нічого цього не потрібно. Давайте просто почнемо з чистого аркуша. Як одна сім’я. Ходімо, я покажу вам вашу кімнату. Вона з видом на трояндовий сад.
Перші тижні життя в особняку нагадували перебування в музеї. Тамара Петрівна стала тихою, наче розгубленою. Її колишня владність зникла, залишивши лише сором і каяття. Вона намагалася бути корисною: то натирала кухню до блиску, то бралася за клумби. Аліна спостерігала за нею з легкою смутком.
Перелом настав у дощовий день. Аліна застала свекруху в бібліотеці.
— Я ж теж колись мріяла, — тихо сказала вона. — Про велику сім’ю, гарний дім. А життя… воно все спрощує. Легше злитися й заздрити, ніж любити.
Аліна підійшла ближче.
— Ще не пізно все змінити.
— Як? — її очі були повні сліз. — Я ж для тебе була чудовиськом.
— Ви можете стати мені мамою, — просто сказала Аліна. — У мене ж її ніколи не було.
Вона дістала старий альбом.
— Це мої батьки, Олексій і Марія. Вони загинули, коли я була ще малою. Усе, що залишилось — бізнес і цей дім. Але я б віддала все за один вечір із ними.
Вона почала ділитися спогадами про самотнє дитинство та мрію про просту сім’ю. Тамара Петрівна слухала, і лід у її серці танув. Вперше вона побачила за образом багатої спадкоємиці тендітну дівчину, якій бракувало материнської любові.
З того дня все змінилося. Тамара Петрівна навчала Аліну готувати, а Аліна долучила свекруху до садівництва.
Минуло п’ять років. У саду лунав дзвінкий дитячий сміх. Маленький Олексій, названий на честь діда, біг по газону. За ним, регочучи, гналася Тамара Петрівна — вже найвідданіша бабуся.
— Бабусю, лови! — вигукнув хлопчик.
— Ловлю, мій соколе! — відповідала вона.
Ігор підійшов і обійняв дружину за плечі.
— Дивишся на них? Інколи мені здається, що це сон.
— Це не сон, — усміхнулася Аліна. — Це те, що ми збудували. Добром.
Тамара Петрівна підхопила внука на руки й зустрілася поглядом із невісткою. У її очах уже не було заздрості — лише вдячність і щира материнська ніжність.
Увечері, коли малий спав, вони сиділи біля каміна. За вікном падав сніг. Тамара Петрівна в’язала шарф, Ігор читав уголос. Аліна дивилася на вогонь і думала: справжнє багатство — це не особняки й гроші. Це ось такі вечори, коли поряд ті, кого любиш, і в серці панує спокій.
І вона справді була безмежно багатою.
