— А штори можна поміняти? — голос Алевтини Григорівни за спиною був таким же густим і важким, як оксамит на вікнах, який їй так не подобався. — Цей колір… він тисне. Робить кімнату похмурою.
Ксенія повільно озирнулася. Вона сама обирала цю тканину — щільний, винного відтінку оксамит, який ідеально пасував до світлих стін і антикварного комода. Це була її маленька дизайнерська перемога.
— Вам не подобається?
— Та що ти, доню. Дарованому коню, як то кажуть… Просто висловлюю свою думку. Маю ж я право на власну думку в домі рідного сина?
Ксенія дивилася на свекруху. Та стояла, схрестивши тонкі руки на грудях, і з легкою відразою оглядала кімнату.
Свою кімнату. Ту саму, яку Ксенія з чоловіком віддали їй у новому будинку. У їхньому «замку», як жартував Діма, дивлячись на вежі, про які Ксенія мріяла з дитинства.
— Звичайно, маєте, Алевтино Григорівно.
— От і добре. А то я вже подумала, що за право дихати тут теж треба буде звітувати.
Двадцять років. Минуло двадцять років, а нічого не змінилося. Лише декорації стали іншими.
Раніше була орендована «однушка» з квіточками на шпалерах, тепер — просторий дім, кожен метр якого був результатом їхньої з Дімою праці.
А Алевтина Григорівна залишилася тією ж.
— Я просто хочу трохи затишку, — додала вона, провівши пальцем по полірованій поверхні комода. — Пил. Треба б витерти. Втім, тобі не звикати. Ви ж із Дімою стільки років по чужих кутках поневірялися.
Ксенія відчула, як усередині щось стислося. Це не було боляче. Це було знайоме. Як фантомний біль у давно ампутованій кінцівці.
Вона пам’ятала.
Пам’ятала той день, коли вони з Дімою тільки-но переїхали у свою першу квартиру. Маленьку, на околиці, з протікаючим краном і скрипучим паркетом. Вони були щасливі до тремтіння.
А тоді прийшла вона. Окинула оком їхнє скромне житло, стиснула губи й винесла вирок, дивлячись не на сина, а просто на Ксенію.
— Ти бідна і завжди тягтимеш його за собою на дно. Запам’ятай мої слова: свого у тебе не буде нічого і ніколи.
Ксенія тоді промовчала. Що вона могла відповісти? Двадцятирічна дівчина, закохана й переконана, що любов усе переможе.
І перемогла. Тільки коштувало це двадцяти років її життя. Двадцяти років наполегливої роботи, безсонних ночей, двох заручальних кілець, закладених у банк, і одного ризикованого IT-проєкту, який зрештою вистрілив так, що вони змогли дозволити собі все.
А Алевтина Григорівна за ці роки втратила все. Спершу чоловіка, а потім і простору квартиру в центрі — вклала гроші в аферу, яку порадила «дуже статусна пані».
Жага легких грошей і статусу залишила її ні з чим.
— Діма каже, ви віддали мені найкращу гостьову кімнату, — свекруха підійшла до вікна. — З видом на сад. Напевно, щоб я бачила, як ти там з трояндами вовтузишся, і не забувала про своє місце.
— Наше місце тепер тут, — твердо сказала Ксенія. — І ваше також.
— Моє місце, доню, було в моїй квартирі, — відрізала Алевтина Григорівна. — А це… це тимчасовий прихисток. Щедрий жест. Щоб усі довкола бачили, яка в мого сина добра дружина. Не злопам’ятна.
Вона обернулася, і в її очах Ксенія побачила те саме, що й двадцять років тому. Холодну, отруйну зневагу.
— Головне, щоб твій замок не виявився картковим, Ксеніє. Бо падати з такої висоти буде дуже боляче.
Ввечері за вечерею Алевтина Григорівна знову повернулася до теми штор. Вона зробила це витончено, звертаючись виключно до Діми.
— Дімочко, я тут подумала… У тебе тепер такий статус, своя компанія. До вас же, певно, приходять партнери. Дім має відповідати. А ці темні кімнати… вони справляють гнітюче враження.
Ксенія поставила на стіл салат. Руки не тремтіли. Вона навчилася цьому давно.
— Мамо, нам подобається, — м’яко сказав Діма. — Ксюша сама все обирала, у неї чудовий смак.
— У Ксюші практичний смак, — одразу відгукнулася свекруха, обдарувавши невістку поблажливою усмішкою. — Вона звикла, щоб було немарко й на віки. Це гарна риса для бідних часів.
Але зараз… зараз можна дозволити собі трохи легкості. Світла. У мене є знайома, чудова декораторка. Вона могла б просто дати кілька порад.
Ксенія відчула, як її загнали в кут. Відмовиш — значить, уперта й не бажаєш добра для дому. Погодишся — вийде, що визнаєш власний смак нікчемним.
— Я подумаю над цим, — рівно відповіла вона.
— Думати тут нічого, доню. Тут треба діяти, поки дім не просякнув цією… міщанською основністю.
Наступного дня Ксенія зайшла на кухню й завмерла. Усі її баночки зі спеціями, які вона роками збирала по всьому світу й розставляла у зручному для себе порядку, були зсунуті в один кут. А на їхньому місці красувався сервіз Алевтини Григорівни — єдине, що вона забрала з минулого життя.
— Я просто трохи прибрала, — з’явилася свекруха за її спиною. — А то в тебе все якось хаотично. Чоловік має приходити в дім, де панує лад. Це його заспокоює.
Ксенія мовчки взяла свої спеції й почала повертати їх на місце.
— Не треба було, я б сама.
— Звісно, сама, — зітхнула Алевтина Григорівна. — Ти завжди все сама. Сильна жінка. Тільки от через таких сильних жінок чоловіки й стають слабкими. Ти тягла все на собі, от Діма й звик. А йому треба було від самого початку дати відчути себе головним.
Це був удар під дих.
Усі роки, коли вона працювала програмісткою поруч із чоловіком, коли писала код ночами, підтримувала його після провалів, шукала інвесторів для їхнього першого проєкту — все це перекреслювалося однією фразою.
Виявляється, вона робила його слабким.
Увечері вона спробувала поговорити з Дімою. Він вислухав її, обійняв.
— Ксюш, ну що ти? Вона літня людина, втратила все. Їй потрібно відчувати себе потрібною. Вона намагається допомогти, як уміє. Невже тобі так важливі ці баночки?
— Справа не в баночках, Дімо! Справа в тому, що вона знецінює все, що я роблю. Все, що я є!
— Вона просто тебе не знає, — сказав він примирливо. — Дай їй час. Вона побачить, яка ти в мене чудова.
Ксенія відсторонилася. Він не розумів. Він любив її, він був на її боці, але він не бачив отрути, що сочилася з кожного слова його матері. Він бачив лише її трагедію, а не її суть.
У ту ніч Ксенія довго дивилася з вікна спальні на свій сад. Вона сама посадила кожну троянду, вона спроєктувала кожну стежку. Цей дім був її фортецею, її доказом, що Алевтина Григорівна помилялася.
Але тепер ворог був усередині. І він не збирався йти. Він збирався відібрати у неї цю перемогу, знецінити її, перетворити її замок на свою територію.
Вона зрозуміла, що вмовляння й компроміси марні. Мирного життя не буде.
Точка неповернення настала в суботу. Ксенія повернулася з міста й, ще не дійшовши до дому, почула з тераси незнайомий жіночий голос і натхненний тон свекрухи.
На терасі, в її улюбленому кріслі, сиділа доглянута дама, а Алевтина Григорівна, жваво жестикулюючи, показувала на сад.
— …і отут, Раїсо, я бачу чудову альпійську гірку. А ці старомодні троянди можна й прибрати. Вони лише місце займають. Зробимо газон. Щоб було простір, повітря!
Ксенія зупинилася в тіні арки, оповитої плющем. Її не бачили. Вона чула кожне слово.
— Чудова ідея, Алю, — вторила їй Раїса, та сама «декораторка». — Цьому саду бракує столичного шику. Ми все переробимо. Дмитро буде у захваті.
Усередині Ксенії щось урвалося. Не зі звоном, не з тріском. Просто тихо й остаточно. Це був її сад. Її. Вона пам’ятала, як обирала кожен саджанець, як лікувала їх від хвороб, як раділа першому бутону. Це було не просто місце відпочинку. Це було її творіння.
А вони, не спитавши, вирішували його долю. Переробляли. Знищували.
Досить. Хватить.
Вона не вийшла до них. Не влаштувала сцену. Просто розвернулася, сіла в машину й мовчки поїхала.
Усередині не залишилося ані образи, ані злості. Лише холодний, кришталево ясний розрахунок. Той самий, який не раз рятував їхній бізнес. Вона набрала номер ріелтора, з яким співпрацювала по комерційній нерухомості. «Сергію, доброго дня. Потрібна квартира в оренду. Негайно. Статус — VIP-клієнт. Умови висилаю».
Повернулася вона через три години. Діма вже був удома, на кухні тривав якийсь напружений діалог. Ксенія зайшла, поклала на стіл ключі й папку з документами.
— Добрий вечір. Алевтино Григорівно, Раїсо. Я рада, що ви знайшли час обговорити дизайн мого саду.
Раїса почервоніла, а свекруха, навпаки, випросталася.
— Ми просто ділилися ідеями, доню. Для спільного блага.
— Авжеж, — кивнула Ксенія й звернулася до чоловіка. — Діма, я вирішила проблему.
Він здивовано глянув на неї.
— Яку саме проблему?
— Маминого дискомфорту. Вона має рацію: їй потрібне власне житло, де вона буде повною господинею. Де не доведеться миритися з чужим смаком.
Ксенія розгорнула папку.
— Ось. Я орендувала для Алевтини Григорівни квартиру. У новобудові, з консьєржем. Десять хвилин звідси. Простора, світла, з відмінним ремонтом. Завтра о десятій можемо оглянути. Усі домовленості вже зроблені.
В кімнаті запала мертва тиша. Діма дивився то на дружину, то на матір, не знаходячи слів. Алевтина Григорівна зблідла.
— Що це означає? Ти мене виганяєш?
— Що ви, — усміхнулася Ксенія, й у тій усмішці не було й крихти тепла. — Я дарую вам те, чого ви так прагнули, — свободу.
Свободу від моїх штор, від моїх спецій, від моїх троянд. Ви зможете купити будь-які меблі, запросити будь-якого дизайнера й облаштувати затишок, про який мріяли. Звісно, за наш рахунок.
Це був бездоганний хід. Вона не виганяла. Вона дарувала. А відмовитися від такого «подарунка» означало визнати, що справа не в комфорті, а у владі над її територією.
Першим отямився Діма. Він спробував усе перевести на жарт, невпевнено усміхаючись:
— Ксю, ну ти вигадниця. Навіщо так ускладнювати? Мамо, вона ж не це мала на увазі.
Але Алевтина Григорівна вже зрозуміла, що це зовсім не жарт. Її обличчя стало жорстким і злим.
— Ти дозволиш їй так зі мною? З рідною матір’ю? Вигнати мене з твого дому?
— Це й мій дім, — чітко промовила Ксенія. — І я не виганяю. Я пропоную кращі умови.
Увесь вечір Діма намагався «погасити конфлікт». Коли Раїса поспіхом пішла, він зайшов у спальню, де Ксенія вже складала в коробку речі свекрухи.
— Це було занадто жорстко. Можна було просто поговорити.
— Я говорила, — відказала вона, дивлячись йому просто у вічі. — Десятки разів. Але ти не чув. Для тебе це були лише штори й баночки. А для мене — моє життя, яке вона щодня топтала, доводячи, що я тут ніхто.
Вона підійшла до вікна, за яким темнів її сад.
— Двадцять років, Діма. Двадцять років я слухала, що я нікчема. Я мовчала. Я працювала. Я збудувала цей дім, наш дім, щоб довести і їй, і собі, що я чогось варта. А вона прийшла й хотіла забрати й це. Я не дозволю. Цей дім — наша фортеця. Не поле бою, де я маю щодня відвойовувати право на подих.
Я не воюватиму з твоєю матір’ю. Я просто прибрала її з лінії вогню. Тепер вибирай.
Він мовчав, і в тому мовчанні вона зрозуміла: він усвідомив усе. Усвідомив, що її терпіння й любов також мають межу. І ця межа настала.
Переїзд відбувся за три дні. Алевтина Григорівна не розмовляла з Ксенією, лише кидала ненависні погляди. Всі речі перевезли мовчки. Коли все було завершено, свекруха стояла посеред нової, світлої, але порожньої квартири. Її квартири.
— Сподіваюся, вам тут сподобається, — сказала Ксенія на прощання.
Відповіді не було.
Минуло два місяці. Повітря в домі стало іншим. Легким. Ксенія знову наспівувала, готуючи сніданок. Вони з Дімою стали більше сміятися, згадуючи дрібниці. Замок перестав бути фортецею, яку доводилося обороняти. Він знову став просто домом. Їхнім домом.
Щонеділі вони навідували Алевтину Григорівну. Вона облаштувала квартиру за своїм смаком, повісила світлі штори. Та затишку там не було. Була суха, майже готельна чистота. Вона розмовляла з сином, майже не помічаючи Ксеню.
Одного разу Ксенія почула, як свекруха скаржилася Дімі на зламаний кран:
— …подзвонила в ЖЕК, а вони кажуть — чекайте три дні. Уявляєш? Колись твій батько одним рухом усе вирішив би.
І тоді Ксенія все збагнула. Справа була не в ній. Не в її бідності чи багатстві. Справа була у втраті влади. Алевтина Григорівна відчайдушно намагалася повернути контроль, керуючи хоча б маленьким світом невістки.
Але Ксенія вже не була тією дівчиною з орендованої однокімнатної.
Вона підійшла до чоловіка, взяла його за руку й звернулася до свекрухи:
— Ми викличемо вам майстра, Алевтино Григорівно. Не хвилюйтеся.
У ній не було ані злорадства, ані жалю. Порожнеча. Жінка, яка двадцять років тому винесла їй вирок, тепер жила в кімнаті її життя. І «орендну плату» за цю кімнату сплачувала сама Ксенія — власним спокоєм. І це була найвигідніша угода в її житті.
Минув рік.
Золота осінь заливала сад теплим сяйвом. Ксенія сиділа на терасі, загорнувшись у плед, і дивилася на свої троянди. Вони відцвітали, але в їхньому в’яненні була зріла краса. За цей рік вона майже забула про гнітюче відчуття тривоги, яке переслідувало її місяцями.
Діма вийшов із двома чашками й сів поруч.
— Замерзла?
— Ні. Мені добре.
Він обійняв її за плечі. Їхні стосунки теж змінилися. Зникла тінь його боргу перед матір’ю і її образа. Вони були просто вдвох. Справжня команда.
— Мама дзвонила, — сказав він обережно.
Ксенія залишилася спокійною. Її дзвінки вже не викликали жодних емоцій. Вони стали звичайною рутиною.
— Щось сталося?
— Питала, чи не приїдемо пересунути шафу. Каже, там пил накопичився.
Вони обмінялися поглядами. Це був новий прийом. Дрібні прохання, щоб нагадати про свою «слабкість» і втягнути їх у своє життя.
— Скажи, що ми викличемо вантажників, — спокійно відповіла Ксенія. — Звісно, оплатимо. У нас є перевірена фірма.
Діма кивнув і набрав номер. Жодних суперечок, жодних умовлянь «ну давай самі, їй буде приємно». Він зрозумів правила нової гри. І прийняв їх.
Наступного дня Ксенія перебирала старі фотоальбоми. І натрапила на світлину: вони з Дімою, зовсім юні, обіймаються на фоні облупленої стіни їхньої першої квартири. Щасливі до нестями.
Вона довго вдивлялася в ті обличчя. Тоді вона боялася слів Алевтини Григорівни. Боялася її вироку про вічну бідність і орендовані кути.
А тепер зрозуміла: свекруха мала рацію лише в одному — убогість справді страшна річ. Тільки це була не її убогість.
Її власна бідність була тимчасовою. Вона стала стартом, поштовхом рухатися, боротися, будувати.
А убогість Алевтини Григорівни була в душі. У невмінні радіти чужим успіхам, у постійному пошуку винних, у прагненні принижувати, щоб відчути владу.
Ксенія закрила альбом. Вона більше не почувалася переможницею у якійсь давній війні.
Війни не було. Була лише трагедія однієї нещасної жінки, яка сама себе замкнула в клітці заздрості та злості.
А її замок із башточками… він не був трофеєм чи фортецею. Він був просто домом. Місцем, де пахло яблуками з її саду.
Місцем, де вони з чоловіком могли сидіти поруч у тиші, тримаючись за руки. Місцем, де вона нарешті знайшла не багатство. А спокій.
