— Я беру новий «Гелендваген», — кинув Григорій через стіл, не відриваючись від телефону. — Чорний. Наглухо тонований. У максимальній комплектації.
Ксенія повільно поклала виделку. Вечеря холонула, але це нікого не турбувало. Вона навіть не стала запитувати, чому він вирішив це сам. Так було нормою останні кілька років.
— А як же будівництво? Ми ж домовлялися відкладати на дім.
Він нарешті підняв на неї очі. Погляд важкий, маслянистий. Такий буває в людини, яка давно ні в кому не бачить рівню і звикла, що світ крутиться виключно навколо її бажань.
— Будівництво зачекає. Я так вирішив.
У його голосі не було злості, тільки крижана нудьга. Нудьга від необхідності пояснювати очевидні, як йому здавалося, речі істоті, яка повинна просто мовчки захоплюватися.
— Але це ж спільні гроші, Гриша. З бізнесу. Ми не можемо просто так взяти звідти таку суму.
Він посміхнувся. Саме посміхнувся — криво, одним кутиком рота. Наче вона, першокласниця, спробувала пояснити йому основи вищої математики.
— Ксюша, не сміши мене. Бізнес мій. А ти… ти просто моя дружина. Гарне доповнення до успішного чоловіка.
Кожне слово було як вивірений удар. Не сильний, але точний. Удар у те місце, де й так роками все боліло й нищило.
— Я вкладала в нього свої гроші. Усі до копійки від продажу квартири бабусі. Ти забув? Це був стартовий капітал.
— Ой, давай не будемо про ці копійки, — відмахнувся він, знову занурюючись в екран. — Я їх тобі тисячу разів повернув. Машину тобі купив? Купив. На курорти їздиш? Їздиш. Що тобі ще треба? Живи й радій.
Він відкинувся на спинку стільця, із задоволенням спостерігаючи за її обличчям. Йому подобалося це.
Подобалося бачити, як вона стискається, губить слова, як у її очах гасне іскра протесту.
— Та що ти взагалі без мене можеш, а? — він знизив голос, роблячи його майже інтимним, довірливим, що було ще принизливішим. — Ти ж повний нуль без мене, Ксюша.
Пропадеш на другий день. Заблукаєш у трьох соснах.
Ксенія мовчала. А в її сумці, що лежала на стільці в коридорі, спочивала синя папка.
— Три місяці консультацій із юристом, вивчення законів ночами, поки він спав. Три місяці тихого, методичного збору доказів та підготовки.
У синій папці лежали оригінали установчих документів на ТОВ «Горизонт». Його шиномонтаж та майстерня.
Документи, де вона, Орлова Ксенія Ігорівна, значилася засновницею з часткою у сімдесят відсотків.
Він сам вписав її туди сім років тому за порадою сумнівного юриста, щоб захистити активи від колишнього партнера. Вписав і забув, вважаючи це формальністю, пустою фікцією.
А вона не забула.
І там же, у тій папці, лежало свіже, отримане сьогодні вранці повідомлення з податкової про реєстрацію змін.
Два тижні тому вона, як мажоритарна учасниця, провела заочні збори (на які він, звісно, не з’явився, викинувши повідомлення) і продала свою частку… самій собі, але вже як фізичній особі-підприємцю.
Юрист запевнив: це найчистіший спосіб повністю перевести управління на себе та захиститися від можливих претензій.
— Ти правий, Гриша, — раптом тихо сказала вона.
Він здивовано підняв брову.
— Що «правий»?
— Ти все правильно сказав.
Григорій задоволено хмикнув, сприйнявши її слова за чергову капітуляцію. Він знову занурився в телефон, вибираючи диски для свого нового авто.
А Ксенія дивилася на його розслаблене обличчя й уперше за багато років не відчувала нічого. Ні образи, ні злості. Лише холодне, ясне розуміння того, що завтра зранку вона поїде не в салон краси, як він думав, а у свій новий офіс. У кабінет директора ТОВ «Горизонт».
Вранці у майстерні пахло мастилом та розчинною кавою. Начальник зміни, кремезний чоловік на ім’я Степан, якого Ксенія знала сто років, кинув на неї здивований погляд.
— Вам чого, Ксеніє Ігорівно? Григорій Семенович обіцяв бути до обіду.
— Я не до нього, Степане. Я до себе.
Вона спокійно пройшла повз нього в кабінет директора. Його кабінет. Тепер її. Запах його дорогого парфуму ще витав у повітрі.
Степан завмер у дверях, спостерігаючи, як вона впевнено сідає в крісло господаря й вмикає комп’ютер.
— Не зрозумів…
— Ось, — Ксенія дістала з папки копії документів та протокол зборів. — Ознайомтеся.
Згідно з рішенням єдиного учасника товариства, від сьогодні я — генеральний директор. Григорій Семенович усунений від посади.
Він недовірливо взяв папери, пробіг очима. Його обличчя видовжувалося з кожним рядком.
— Це що, такий жарт? Розіграш?
— Усі питання до Григорія Семеновича. А поки що розпорядьтеся, щоб мені зробили нормальну каву. І зберіть усіх на п’ятихвилинку через пів години. Потрібно обговорити нові умови по зарплаті.
Двері грюкнули. Григорій увірвався в кабінет, наче ураган. Червоний, розлючений, уже встиг поговорити зі Степаном.
— Ти що тут влаштувала? — прошипів він, кидаючи на стіл ключі від авто. — Перевернула весь колектив! Вони мені дзвонять, питають, що за цирк!
Він очікував побачити її наляканою, скутою. Але Ксенія дивилася на нього спокійно, навіть з легким цікавістю.
— Я вступаю у свої законні права, Гриша. Ознайомлюся з активами. Зі своїми активами.
— Ти здуріла? Якими активами? Ти хоч розумієш, що несеш? Це іграшки для дорослих, Ксюша, йди додому, займися своїми справами.
Він спробував схопити її за руку, щоб витягти з-за столу. Але вона прибрала руку.
— Не чіпай мене.
Сказано було тихо, але з такою силою, що він відступив.
— Я пропоную тобі вихід, — продовжила вона рівним голосом. — Щоб не виносити сміття з хати. Ти залишаєшся технічним директором. Гарна зарплата, відсоток. Але всі фінансові та управлінські рішення — за мною.
Григорій застиг на секунду, а потім розсміявся. Гучно, знущально.
— Ти? Керувати? Та ти двох слів зв’язати не можеш без моїх підказок! Ти ж навіть за квартиру рахунок оплатити не здатна, усе я роблю!
Він обійшов стіл, нависаючи над нею.
— Пограла в бізнес-леді й досить. Давай сюди свої папірці, й забудемо цей цирк. Я навіть сваритися не буду. Скажу всім, що у тебе ПМС.
Він простягнув руку до папки, що лежала на столі.
Ксенія повільно прикрила її своєю долонею.
— Це не гра, Гриша. Це моя власність. І я прошу тебе покинути мій кабінет.
Його обличчя спотворилося. Усмішка зникла, поступившись місцем крижаній люті.
— Ах, ось як? Власність? Ну що ж. Тоді подивися, що буде з твоєю власністю.
Він розвернувся і вийшов. За хвилину вона почула, як він кричить у цеху:
— Чоловіки, стоп робота! З цього моменту ми страйкуємо! Поки ця самозванка не забереться звідси, жодна гайка не буде закручена!
Ксенія підійшла до вікна. Робітники, яких вона знала багато років, дивилися на неї. Хтось із подивом, хтось — з відвертою ворожістю. Вони були його людьми. Він платив їм премії в конвертах і закривав очі на дрібні крадіжки.
Вона залишилася одна в порожньому кабінеті, слухаючи, як унизу стихає гул обладнання. Він вирішив її задушити. Знищити те, що вона тільки-но взяла у власні руки, його ж людьми.
Минуло більше години. Ксенія сиділа у кріслі й методично телефонувала постачальникам, уточнюючи деталі угод. Вона не виходила. Не показувала ні страху, ні паніки. План був продуманий до дрібниць.
Не витримав першим Григорій. Він знову влетів до кабінету. На його обличчі читалася тріумфальна зловтіха.
— Ну що, набридло сидіти? Зрозуміла, що без мене це просто коробка з залізяччям? Клієнти чекають, між іншим. Пеня капає.
Вона мовчки підняла на нього погляд.
— У тебе є останній шанс, — прошипів він. — Просто зараз встаєш, вибачаєшся переді мною й мужиками, рвеш свої папірці та їдеш додому. І я, може, тебе пробачу.
— Ні.
Це коротке слово подіяло на нього, як удар батога. Він не звик, щоб йому відмовляли. Особливо вона.
— Ах так?! — заревів він. — Ти сама напросилася!
Він вискочив на двір. Ксенія підійшла до вікна. Григорій стояв посеред ремзони, вказуючи робітникам на її вишневу «Мазду». Ту саму, яку він «подарував» їй.
— Бачите цю машину? — горлав він так, щоб чули всі. — Це я їй подарував! І якщо вона вирішила, що може щось у мене забирати, я заберу своє! Степане, неси лом!
Степан вагався, але під шаленим поглядом Григорія поплентався за інструментом.
— Розбийте їй фари! — командував Григорій. — І капот подряпайте! Щоб знала своє місце!
Це вже був не саботаж. Це було публічне приниження. Він нищив її річ на очах у всіх, демонструючи, що вона — ніщо, а все, що вона має, існує лише завдяки його милості. І саме в цей момент щось змінилося. Ксенія дивилася, як перший удар ломом розбиває скло фари, і не відчувала болю.
Вона не відчувала взагалі нічого, окрім дзвінкої порожнечі, яка миттєво наповнилася чимось твердим і гострим.
Досить. Хватить.
Вона відійшла від вікна і спокійно взяла телефон. Перший дзвінок був у охоронне агентство, з яким вона підписала угоду ще тиждень тому.
— Добрий день. Орлова. У нас активація договору. Адреса… Так, несанкціоноване проникнення та псування майна. Чекаю.
Другий дзвінок — у кадрове агентство.
— Доброго дня, мені потрібна бригада з чотирьох автомеханіків. Терміново. Готовність — протягом двох годин. Так, подвійний тариф за терміновість мене влаштовує.
Вона поклала слухавку і вийшла з кабінету. Повільно, не криючись, спустилася сходами в цех. Усі погляди одразу звернулися до неї. Григорій стояв біля понівеченої машини, мов переможець.
— Що, прийшла просити пощади? — криво всміхнувся він.
Ксенія проігнорувала його. Вона підійшла прямо до Степана, що все ще тримав у руках лом.
— Степане, ось повідомлення про ваше відсторонення від роботи у зв’язку з початком службового розслідування за фактом пошкодження майна. Пройдемо до кабінету для складання акту.
Потім вона окинула поглядом інших завмерлих працівників.
— У всіх, хто зараз не на своєму робочому місці, є рівно одна хвилина, щоб повернутися. Хто не повернеться — може йти писати пояснювальну.
Запала мертва тиша, яку переривав лише тріск рації біля воріт.
— Ти не посмієш! — заверещав Григорій. — Вони підуть за мною, а не за тобою!
І саме в цю мить у ворота цеху зайшли двоє кремезних чоловіків у формі охорони. Вони не виглядали загрозливо, просто стали біля входу, оцінюючи ситуацію.
Один із механіків, молодий хлопець, першим опустив очі і повільно пішов до підйомника. За ним потягнувся ще один.
Григорій дивився на це з відкритим ротом. Його світ валився на очах.
— А ви, — Ксенія нарешті повернулася до нього, і її голос був до жаху спокійним, — ви, Григорію Семеновичу, більше не є співробітником цієї компанії.
Охорона простежить, аби ви покинули територію і не заважали робочому процесу.
Григорій не вірив. Навіть коли охоронці чемно, але наполегливо попросили його вийти, він продовжував кричати:
— Ви пожалкуєте! Я всіх вас засуджу! Це моя фірма! Моя!
Його випровадили за ворота, як скандального п’яницю з ресторану. Двері зачинилися.
У цеху зависла напружена тиша. Решта працівників дивилися на Ксенію зі змішаним почуттям страху і зароджуваної поваги.
— За годину прибуде нова бригада, — спокійно повідомила вона. — А поки що… до роботи. Клієнти чекають.
Вона розвернулася і пішла назад до кабінету, не озираючись. Спина була ідеально прямою.
Наступні два тижні стали пеклом. Григорій намагався повернути все. Дзвонив з погрозами, писав скарги у всі інстанції, найняв адвоката.
Та його юрист після першої ж зустрічі з юристом Ксенії лише розвів руками і чесно сказав: «Шансів нуль. Документи у неї залізобетонні, а ти сам собі викопав яму цим погромом під камерами».
Його позови відхиляли один за одним. Його авторитет серед знайомих танув на очах.
Через місяць він прийшов сам. Без криків і погроз. Схудлий, виснажений.
Ксенія саме обговорювала з новим начальником зміни, молодим тямущим хлопцем, закупівлю нового балансувального станка.
— Ксю… — почав він жалібно. — Нам треба поговорити.
Вона жестом попросила начальника зміни відійти.
— Я тебе слухаю, Григорію.
— Я все зрозумів. Я був неправий. Давай почнемо спочатку? Я буду допомагати тобі, радити…
Він дивився на неї з надією. З тією самою, з якою дивляться на звичну, зручну річ, яку раптом втратили.
— Ні.
— Але чому? — у його голосі пролунали істеричні нотки. — Я ж побудував усе це! Ти без мене не впораєшся, все розвалиться!
Ксенія обвела поглядом гудючий цех. Чисту підлогу. Нове обладнання. Робітників у охайній формі. За останній місяць вони уклали два великі контракти з таксопарками.
— Як бачиш, справляюся.
Вона дістала з кишені ключі й кинула їх на стіл.
— Це від квартири. Вона твоя. Я подала на розлучення та розподіл майна. Мені чужого не треба.
Він дивився то на ключі, то на неї, не в силі повірити у реальність.
— А… а як же я?
Ксенія глянула на нього востаннє. Без ненависті, без злості. Просто як на сторонню людину.
— Не знаю, Гриша. Ти ж у нас самостійний. Не пропадеш.
Вона розвернулася і пішла у бік свого кабінету, дорогою даючи вказівки телефоном.
А він так і залишився стояти посеред своєї колишньої імперії, яка жила й процвітала вже зовсім без нього.
Минуло пів року.
Вивіску «Горизонт» давно змінила лаконічна й стильна «Орлова-Сервіс».
Ксенія стояла біля панорамного вікна у зоні очікування свого другого філіалу — сучасного дітейлінг-центру, що відкрився місяць тому.
Від колишньої Ксенії, невпевненої й тихої, майже нічого не лишилося. Строгий, але елегантний брючний костюм, коротка стрижка, впевнений погляд, який вона не відводила під час розмови.
Вона навчилася говорити «ні» без вибачень і приймати рішення, не озираючись на чуже схвалення.
Її стара, розбита «Мазда» давно була продана на запчастини.
Тепер вона їздила на сріблястому «Ауді», який купила сама, оформивши кредит на свою фірму. Не для статусу, а для зручності.
За вікном мрячив осінній дощ. До світлофора біля центру під’їхав старенький, пошарпаний «Рено Логан» з шашечками таксі.
За кермом сидів Григорій.
Він сильно здав: схуд, постарів, під очима залягли тіні. Дорогу куртку замінив дешевий пуховик. Він чекав зеленого сигналу й байдуже дивився на дорогу.
Їхні погляди зустрілися на мить.
На його обличчі майнула ціла гама почуттів: подив, злість, сором. Він сіпнувся, наче хотів сховатися, і тут же відвернувся, втупившись у кермо.
На обличчі Ксенії не здригнувся жоден м’яз. Вона не відчула ні злорадства, ні тріумфу. Лише легкий, майже невагомий смуток за тими роками, що були витрачені даремно.
Вона більше не думала про нього у категоріях «перемога» чи «поразка». Він просто став частиною минулого, як стара фотографія, що вже не викликає емоцій.
Загорілося зелене. «Рено» рвонуло з місця, поспіхом зникаючи в потоці машин.
Ксенія відвернулася від вікна. До неї підійшов адміністратор.
— Ксеніє Ігорівно, привезли нову партію кераміки. Приймати?
— Так, Ілля, приймайте. І прослідкуйте, щоб хлопці зробили знижку власнику того синього «Форда». Він наш постійний клієнт.
Вона усміхнулася. Не тією вимученою усмішкою, якою звикла усміхатися чоловікові, а справжньою — спокійною і теплою.
Вона не пропала без нього. Вона без нього, нарешті, знайшла себе.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
