Хочу сьогодні розповісти вам історію, від якої в мене досі палають щоки — чи то від сорому за нього, чи то від гордості за себе. Історію про те, як двадцять п’ять років шлюбу вмістилися в одну-єдину фразу. І в одну мою відповідь.
Можливо, і вам тут буде над чим замислитись — аби не наступати на чужі граблі.
Срібний вечір із присмаком надії
Отже. Уявіть собі: двадцять п’ята річниця весілля. Срібне! Для мене це, скажу чесно, не просто дата. Це як орден за вислугу років у коханні, терпінні та турботі.
Увесь тиждень я не ходила — літала по хаті, як дівчисько. Надраїла до блиску той самий кришталь, який дістаємо тільки на великі свята.
Спекла його улюблений «Наполеон», на який іде пів дня і кілограм вершкового масла. Чесно кажучи, берусь за нього не частіше ніж раз на рік — але ж тут такий привід!
І ще, дівчата, я купила собі нову сукню. Проста, але така гарна, кольору весняного неба. Покрутилася перед дзеркалом і сама собі усміхнулась — та ще нічого!
Хотілося, щоб цей день був особливим — тільки для нас двох. Щоб посиділи, згадали, як усе починалося, помріяли про онуків. Ну ви ж мене розумієте.
Я накрила стіл у вітальні. Дві тарілки, свічки в старовинних підсвічниках, пляшечка доброго вина. Чекаю свого Ігоря з роботи. А в душі — чесне слово — такий трепет, ніби мені знову двадцять і я біжу на перше побачення. Отака наївність, еге ж?
Знецінене життя в одній фразі
Прийшов він, як завжди, змучений. Цьомнув мене в щоку на автоматі, навіть не глянувши, кинув свій потертий портфель на стілець і відразу сів до столу.
— Ого, у нас сьогодні бенкет! З якого приводу? — питає, вмощуючись.
Дівчата, в мене аж ложка з рук випала. Дивлюся на нього — і сказати нічого не можу, в горлі клубок. Він, мабуть, побачив вираз мого обличчя і згадав:
— А, точно… Річниця. Двадцять п’ять, так? Солідно. — І тут же, уявіть собі, дістає телефон.
Поки я з тремтячими руками розкладала салат, він з кимось жваво переписувався, посміюючись в екран.
Уся магія, уся та атмосфера свята, яку я так старанно створювала, почала розвіюватися, як дим від свічки. Як тут не образитися, а? Та це ще м’яко сказано!
Я все ж зібралася, вирішила не псувати вечір. Поставила на стіл торт зі свічками. Приглушила світло. Подаю йому свій подарунок — маленький фотоальбом, який збирала пів ночі.
Там наші найкращі моменти: ось ми молоді й безтурботні на морі, ось він тримає на руках нашу новонароджену доньку, ось ми, перемазані фарбою, будуємо дачу… Кожна світлина — частинка нашої спільної душі, як мені тоді здавалося.
Він перегорнув альбом за хвилину. Буквально. «А, ну так, пам’ятаю… Кумедно», — і недбало відклав убік.
А потім підвів на мене ясні очі й з ентузіазмом виголосив:
— Слухай, тут хлопці кличуть на рибалку з ночівлею в суботу. На базу. Там такий короп пішов, уявляєш?
І от тут, дівчата, я не витримала. Крижаним, абсолютно чужим мені голосом я спитала:
— Ігорю, в нас сьогодні двадцять п’ять років спільного життя. Тобі зовсім байдуже?
А він подивився на мене з щирим, справжнім здивуванням. Як на вередливу дитину, що просить іграшку. І сказав ту саму фразу. Ту саму, яка перекреслила все.
— Ніно, ну досить себе жаліти! Що ти починаєш? Ну дата. І що?
— А що ти, власне, 25 років робила, крім як вдома сиділа та борщі варила? Я ж працював, утримував сім’ю. А ти жила собі спокійно. — протягнув він з кривою, насмішкуватою усмішкою, типу жартує.
Відповідь із дна старої шкатулки
Чесно — в той момент у мене серце в п’яти пішло. Дихати стало нічим. Наче відром крижаної води з брудом обдало.
Усі ті безсонні ночі з хворими дітьми, штопані шкарпетки, його випрасувані щоранку сорочки, затишок у домі, гарячі вечері, допомога його старенькій мамі… Усе це було «нічим». Просто «сиділа вдома». Ну як вам таке?!
І от тут у мені щось клацнуло. Знаєте, таке холодне, ясне, дзвінке спокійне відчуття. Я подивилась на його ситу, байдужу фізіономію, на цей альбом, який він відсунув, і зрозуміла: все. Досить. А що тут сказати? Час діяти.
Я мовчки підвелася з-за столу. Без жодної сльози, без обурення чи докору. Підійшла до старої бабусиної тумби, де зберігала всілякі дрібнички для рукоділля. Відкрила верхню шухляду, і мені в обличчя вдарив знайомий аромат лаванди та давнього дерева.
Ігор спостерігав за мною з насмішкуватим виразом обличчя. Йому, мабуть, здалося, що я йду шукати заспокійливе — знову істерика, як завжди.
Я трохи порилася серед клубків ниток, голок, гудзиків… і дістала з самого дна стареньку, зношену металеву скриньку. Відчинила її. А всередині, замість усякого мотлоху, лежала ощадна книжка з банку — ще з тих часів, коли її відкрили ледь не за царя Панька, і час від часу поновлювали.
Я спокійно повернулась до столу. Без слова поклала цю книжку перед Ігорем — просто посеред його тарілки з недоїденим «Наполеоном».
— Ось, подивись, чим я займалась увесь цей час, — промовила я тихо, але з такою силою в голосі, що аж кришталь на полиці здригнувся.
Квиток до Італії і неглажені сорочки
Ви б тільки бачили його обличчя! Він дивився на цю книжку так, наче побачив щось зовсім незбагненне. Вираз його змінювався щомиті: від зверхньої посмішки — до справжнього шоку.
Він тремтячими руками відкрив її, швидко пробіг очима сторінки… і просто обімлів. Буквально.
А там, дівчата, за два десятиліття назбиралася така сума, за яку в нашому місті цілком можна придбати однокімнатну квартиру.
— Це… звідки?.. — тільки й зміг прошепотіти він, глянувши на мене з розгубленістю в очах.
— А це, коханий мій, ті самі мої «нічого». Згадуєш, як сміявся, що я ночами шию якусь дурню на замовлення? А пам’ятаєш торт, який я два дні пекла до ювілею твого шефа?
— Це мої «копійчані» сукні для випускниць. Це ті гроші, що ти давав мені «на шпильки», а я ховала. Кожна копійка, яку ти вважав дурницею і «сидінням вдома», — ось вона, тут.
Він мовчав. Лише переводив погляд з книжки на мене. І, мабуть, уперше за багато років справді мене побачив. Не як зручну частину інтер’єру, яка варить борщі, а як живу людину з власним світом і вибором.
Я спокійно допила вино. Встала. Простягнула руку, забрала свою ощадну книжку. Подивилася Ігорю просто в очі і сказала:
— Так от, Ігорю. Завтра на ці гроші я купую собі квиток. До Італії.
— Власне, я планувала цю поїздку для нас двох, на честь річниці. Але, мабуть, полечу сама. А ти можеш збиратись на свою риболовлю. Здається, сорочки в тебе на завтра не прасовані…
І я пішла у свою кімнату, щільно зачинивши за собою двері. А він так і залишився сидіти за столом, тримаючи в руках цю ощадну книжку. І смішно, і гірко, подруги.
