Коли Світлана народжувала Варю, було дуже холодно. Скрізь: у гулкому коридорі, яким вона ходила, зігнувшись і потираючи поперек, у туалеті з тріснутим, зафарбованим білою фарбою склом, у родильній залі. Літня лікарка гаркнула: – Чого виєш? Спочатку народжують першого під тридцятку, без чоловіка, невідомо від кого, а потім скиглять, наче діти! Якщо будеш шуміти, я взагалі піду, зрозуміла?
Світлана зрозуміла. Висока, кремезна, незграбна, повна й сором’язлива, вона вирізнялася не красою, а розсудливістю, відповідальністю та майже чоловічою витривалістю: першою виходила на картоплю, брала участь у змаганнях, разом із хлопцями тягала важкі парти під час літніх відпрацювань.
Сільська дівчина, виросла у будинку з піччю, легко бралася за будь-яку чоловічу роботу: чи то колоти дрова, чи відкидати сніг, чи навіть барана різати. Руками, не об бордюр, а просто пальцями, могла відкрити і лимонад, і пиво. Подруги хихикали, хлопці просили навчити.
Мати лише зітхала, що на двох чоловіків би вистачило сили, а народилася одна Світлана. І додавала, зітхаючи: «Зате розумна, книжки читає, може, толк буде».
І таки був. Світлана легко вступила в інститут з першого разу. Там пішла звичним шляхом: комсомолка, активістка, влітку – провідниця у будзагоні. Десь на антресолях сестриної «хрущовки» досі лежить брезентова куртка з нашивками. Хороші були часи!
От тільки з особистим життям, як і боялася мати, не склалося: хлопці, хоча й багато їх було на курсі, вибирали тендітних, маленьких, із пишним волоссям. А Світлана навіть із хімічною завивкою виглядала, як тракторист у перуці.
На щастя, залізничникам, навіть інженерам, тоді добре давали житло. Спочатку кімнату, звісно, адже була самотньою. Але в двадцять п’ять вже була господинею власних квадратних метрів, хоч і без чоловіка.
Та й господаркою була чудовою: і готувати, і прибирати, і на гітарі грати – усі будзагонівці трохи бренькали. Крім того, на залізниці були надбавки, зарплата пристойна. У неї був гарнітур, торшер, сервіз, книги, шторки. От би ще господаря в такий дім! Та ні, не брали.
Ну, а хто б узяв, якщо баба вища за тебе на голову, однією груддю покладе, а другою прихлопне?
Ходили, звісно, якісь чоловіки, але жоден не залишався. Тож за тридцять вона й народила Варю, як тоді казали – «для себе».
А в ті часи таким, хто «гуляв», були певні привілеї. Я, порядна, заміжня, мусила по гуртожитках дітям попи мити, а цю одразу в пільгову чергу на покращення житлових умов. Року не минуло – окрема квартира, ясла без черги, якісь доплати. Добре влаштувалася!
Люди в садочок по року чекали, йшли працювати нянями чи прачками, а тут – одразу ясла, бери, Світлано, раз народила – користуйся!
Варю потім і в школі безкоштовно годували, і в табори, і в санаторії. Бо ж мати – одиначка! А нормальні, порядні жінки чекали.
Вона доньку потім і в музичну школу, і на англійську, і навіть по обміну в Америку! І це в дев’яностих, коли людям пів року зарплату не платили!
І ніколи не жалілася. Залізницю покинула, у Туреччину челночницею їздила, ого-які баули тягала, на ринку в мороз стояла, поки всі працювали. Шила щось ночами, в’язала на замовлення. У людей не було грошей навіть на картоплю, а в її доньки – і лосини, і турецька кофта, шкіряна куртка, і дублянка блакитна-блакитна, як шубка у Снігуроньки.
Потім Світлана ще й магазин шубний відкрила, рідну сестру на касу поставила. Ні, щоб просто сім’ї допомогти!
Одним словом, продумана жінка, палець до рота не клади. Варю в Москві вивчила, за москвича видала, квартиру їм зробила.
Ну, а чим ще бабі зайнятися, якщо чоловіка нема, родини, вважай, теж – лише вона та дочка? Нормальним жінкам на таке часу не вистачає.
Зовсім тепер озвіріла…
ТЕПЛІ ПІДЛОГИ
Зовсім вже озвіріла: сама кремезна, повна, звички чоловічі. Курить, наче паровоз, щось продає, відкриває, організовує. Внуків двоє, няньчити б, та де там. Постійно десь їздить: була в Іспанії, в Африці, в Америку літає, наче по хліб.
Все їй неспокійно, не сидиться на місці. Ось що буває, коли заміж вчасно не беруть.
І все ж ходять до неї якісь кавалери під старість років. Ну, тепер-то ясно: квартира, дім, ті самі Америки. А могла б мати просте жіноче щастя. Адже й не таких заміж беруть, тепер вона не гірша за інших: всі розповніли й змарніли.
Тільки інших-то вдома чекають, чоловіка нагодувати – вже радість. А у неї тільки сірий кіт, ось його й пестить. Напевно, ночами плаче. Гірше самотньої жінки – тільки самотня бабуся.
Світлана закриває бухгалтерську програму, відкриває Фейсбук. Втомлені білі мухи сиплються під повіки. Великі пальці швидко бігають клавіатурою, лишаючи розсипи букв і смайликів на далеких серверах. Вона крутить кермо по зимовому місту, розмальованому вогнями фар, реклам і ліхтарів.
У магнітолі муркоче Вертинський у сучасній обробці. В автокафе передають коробку з їжею та великий стакан гарячої, паруючої кави. Вона перемикає на урок англійської для вдосконалення вимови, махає рукою, шукає радіохвилю. Ловить дзвінку Агузарову, підспівує.
Паркується, киває консьєржу, забирає пошту, повертає ключ. Сірий кіт Тихон, муркочучи, намотується на її ноги. Кидає в рот шматок свинини у кисло-солодкому соусі, зминає упаковку. Дзвонить дочці по скайпу. Курить на балконі, лежачи читає, поставивши ноутбук на живіт.
Проблем, насправді, багато. Але вона їх вирішить. У цьому головне що? Правильно – не ревіти. Якби вона тоді ревіла – Варчин батько розлучився б, як миленький. І одружився б.
Тільки цього п’яниці в її житті не вистачало. Та й будь-кого іншого, якщо добре подумати. Чорт, як же холодно було тоді, в пологовому!
Про це й пам’ятала, коли на ремонт замовляла теплі підлоги.
Он, і коту подобається.
Так, мій хороший?..
Автор: Зоя Атискова
