Дiвчинка сидiла у своїй маленькiй кiмнатцi й тихо плакала. За свої десять рокiв вона вже звикла до слiз. Вона розумiла, що незабаром настане черговий крутий поворот у її долi, можливо, найважливiший. Адже завтра суд. Що це означає, вона точно не знала, але нiчого доброго вiд цього не чекала.
Зараз вона згадувала своє, як їй здавалося, довге й нелегке життя.
Мама Олесi пиячила, принаймнi, стiльки, скiльки дiвчинка могла пам’ятати. Батька вона не знала, мама казала, що його зовсiм не було. Але Олеся не вiрила цьому, адже у друзiв i подруг були татусi, якi забирали їх iз садочка. А її часто нiхто не забирав. Тодi вихователька телефонувала бабусi Танi, сусiдцi, яка завжди приходила, сварила її маму Рiмму й забирала Олесю до себе. У тiтки Танi навiть була окрема лiжечко для дiвчинки, бо мама часто не поверталася ночувати. Вранцi сусiдка вiдправляла Олесю до садочка.
Тiтка Таня постiйно бурчала, що Олесю слiд вiддати в дитбудинок, бо вона нiкому не потрiбна. Дiвчинка це розумiла, але дитячий будинок лякав її.
Коли Олеся пiшла до школи, її життя змiнилося не в кращий бiк. У садочку всi були рiвними, а в школi стало помiтно, що дiти дiляться на тих, чиї батьки успiшнi, i тих, кому пощастило менше. Вона була серед останнiх i вiдчувала це з кожним днем усе сильнiше.
Мама все бiльше пила й не працювала. Тiтка Таня частiше говорила про дитбудинок. Можливо, так би й сталося, але рiк тому вiдбулося одразу двi подiї. У їхньому пiд’їздi з’явився новий сусiд, i мама раптом припинила пити. Тодi Олеся не пов’язувала це мiж собою.
Вона добре пам’ятала першу зустрiч iз дядьком Петею та його сином…
Олеся поверталася зі школи, тоді вона ще навчалася у другому класі. Разом із нею у під’їзд зайшов чоловік із хлопчиком, який був нижчим на зріст і виглядав молодшим.
— Красуне, ти в цьому під’їзді живеш? – запитав чоловік.
— Так, — Олеся з цікавістю подивилася на нього. – На другому поверсі.
— Значить, ми майже сусіди! Ми оселилися у двадцять першій квартирі.
— А ми з мамою живемо у двадцятій, — посміхнулася дівчинка.
— Тоді давай знайомитися! – простягнув руку чоловік. – Дядько Петро.
— Олеся, — відповіла дівчинка і поклала свою маленьку долоньку у його велику руку.
— Гарне ім’я! – чоловік легенько підштовхнув сина. — Стас, — представився хлопчик і теж потиснув руку Олесі.
Олеся повернулася додому. Їй стало радісно на душі. Вона ще не встигла відійти від зустрічі, як раптом у двері постукали.
— Хто там? – запитала вона. — Це я, Стас.
Дівчинка швидко відкрила двері.
— Тато сказав, щоб я запросив тебе в гості, — швидко промовив хлопчик.
Олеся розгубилася. Її ніколи ніхто не запрошував у гості. Стас усміхнувся, узяв її за руку і по-дорослому сказав:
— Ходімо! Тільки двері не забудь зачинити.
Вони зайшли у сусідню квартиру. Було чисто й затишно. На столі стояли бутерброди та тістечка.
— Сідай, Олесю, не соромся! – мовив дядько Петро.
Коли вони трохи перекусили, чоловік поцікавився:
— У якому ти класі? — У другому. — А мій син у першому, — сказав він і одразу ж запитав: – А як твоїх батьків звати? Я тут поки нікого не знаю. — Маму – Римма, а тата у мене немає.
Олеся опустила голову. Їй стало соромно, бо дядько Петро дізнається, що її мама п’є, і більше не покличе її до себе.
— Ой, а ми ж про цукерки забули! – вигукнув чоловік і вийшов із-за столу. — А в мене немає мами, — сумно сказав Стас.
Дядько Петро повернувся, поставив на стіл вазу з цукерками:
— Пригощайся!
Він більше нічого не розпитував, мабуть, усе зрозумів.
Саме після появи нових сусідів мама Олесі перестала пити. І тоді почалися справжні дива. Вона влаштувалася на гарну роботу, привела до ладу квартиру.
Минув місяць. Одного разу мама повернулася додому разом із дядьком Петром.
— Привіт, Олесю! – сказав чоловік, і в його голосі було щось незвичне.
— Доню, — так само незвично мовила мама. – Ми з дядьком Петром вирішили, що нам усім краще жити разом.
— Як це? – здивувалася Олеся.
— У тебе буде тато і братик, а в дядька Петра – донька, у Стасика – сестричка.
— Правда? – дівчинка не могла приховати радості.
Вони обміняли свої квартири на одну чотирикімнатну. Дві кімнати були просторими, а дві – меншими: одна стала Стасовою, а інша – Олесиною!
Влітку вони поїхали на море на машині дядька Петра. Коли розпочалися заняття, Олеся, як і всі її однокласники, із захопленням розповідала про подорож. Їй купили телефон – щоправда, кнопковий, бо вчителька заборонила приносити смартфони. Але дівчинка була щаслива, що у неї тепер є власний телефон.
А ще їй дуже хотілося назвати дядька Петра татом, але вона розуміла, що він – тато лише для Стаса.
Це був найщасливіший рік у її житті.
А потім… мама знову почала пити, і щасливе життя Олесі обірвалося. Дядько Петро спершу намагався вмовити маму, потім вони почали сваритися, і з кожним днем усе сильніше.
Одного разу мама потрапила під машину і загинула.
Дядько Петро став похмурим. Стаса на літо відправили в табір, а Олеся залишилася вдома. Вона розуміла, що вирішується її доля, і почувалася, як загнаний у куток маленький звірятко.
Приходили з поліції, з органів опіки. Запитували, як їй живеться, як до неї ставляться дядько Петро і Стас. Вона відповідала: «Добре».
«Мене відправлять у дитячий будинок. Я більше нікому не потрібна. Дядько Петро став зовсім іншим. Постійно зайнятий. Навіть Стаса в табір відправив, щоб не заважав. Завтра суд».
Вона не знала, що це таке, але якось зустріла бабу Таню і запитала про це. Та відповіла прямо, як завжди:
— Тебе відправлять у дитячий будинок.
В суді був тато і ще кілька жінок. Одна з них була головною, і дівчинка одразу це зрозуміла, бо саме вона ставила питання, а інші відповідали їй і зверталися до неї словами: «Ваша честь». Олеся не сумнівалася, що все це робиться для того, щоб відправити її в дитячий будинок. Адже її посадили далеко від дядька Петі, поруч з однією з тіток.
Коли всі висловилися, суддя сказала:
— Олеся, підійди до мене! Дівчинка встала і підійшла.
— Ти знаєш цього дядька?
— Так, — кивнула головою Олеся.
— Він хороший дядько?
— Так, дуже хороший.
— Дядько Петя хоче, щоб ти стала його дочкою, — суддя зробила паузу і запитала: — Ти хочеш, щоб він був твоїм татом? Очі Олесі розширилися. Сенс сказаного повільно доходив до неї. Посмішка з’явилася на обличчі дівчинки.
— Так. Суддя подивилася на чоловіка:
— Петре Федоровичу, суд розглянув вашу заяву і прийняв рішення задовольнити ваше прохання щодо удочерення Олесі Шалимової. Тепер вона ваша дочка, — вона натякнула дівчинці. – Іди до тата! Він встав, дівчинка зробила перший крок до нього, другий, і раптом вигукнула:
— Тато!!! Чоловік кинувся до неї, обняв її:
— Доченька!!!
