— Марино, я не можу. Зрозумій, я не здатен бути поруч з людиною, яка… інвалід.
Артем сказав це майже пошепки, не дивлячись на неї, а на інвалідний візок поряд — чужий, ненависний. Він дивився на нього, як на хижака, що роздер їхнє майбутнє.
Марина мовчала. Білі стіни лікарняної палати зливалися перед очима крізь гарячі сльози. В голові досі гуло від аварії, але цей гул був ніщо порівняно з тишею, яка зависла між ними.
Ще місяць тому вони разом вибирали обручки. Сміялися, планували ремонт у дитячій, будували плани. Артем носив її на руках і присягався, що буде так завжди.
А потім — дорога. Чужа машина на зустрічній, удар, темрява з запахом бензину та крові.
І ось вирок. Не від лікарів, а від найближчої людини, чий погляд став холоднішим за лід.
— Але ж ми кохаємо одне одного… — прошепотіла Марина, тремтячи. Вона шукала в його очах хоча б слід того кохання, що було.
— Колись кохали, — жорстко перебив він. — Я любив жінку, з якою міг мандрувати, долати вершини, будувати життя. А ти… ти вже не вписуєшся в мій світ. У мене кар’єра, плани. Пробач, але я щирий.
Жодної жалості. Лише страх і роздратування — за зруйноване майбутнє.
Вона все ще намагалася втримати його, ніби тонула.
— Я зможу піднятись! Лікарі кажуть, шанс є! Мені тільки потрібна твоя підтримка…
Його обличчя перекосилося.
— Які ще шанси?! Лікарі сказали — шансів нема! Ми вже витратили купу грошей! Я втомився чекати дива, якого не буде! Я не хочу так більше жити!
Він дихав важко. Марина сиділа, придавлена його словами.
— Мені не треба дива… Мені потрібен ти. Просто будь поруч. Я витримаю… тільки не йди…
Він вибухнув.
— Підтримка? — він скривився. — Щоб я водив тебе по лікарнях і міняв судно? Ти тепер — непотрібна ноша. Тягар, який я не збираюсь тягти!
«Тягар». Це слово боліло гірше за метал і кістки.
Він поклав на тумбочку ключі. Сухий звук, як вирок.
— Я з’їхав. Речі забрав. Не шукай мене. Прощай.
Він пішов, не обернувшись. Його кроки розносилися луною в коридорі — і в її розбитій душі.
Марина дивилася на зачинені двері і плакала — тихо, беззвучно, наче поранена тварина.
Перші тижні вона просто існувала. Не хотіла бачити ані маму, ані небо, ані візок, який став її кліткою.
Та десь у найглибшому дні темряви зародилась крижана лють.
Одного разу вона побачила Артема в журналі — він сміявся поруч із ефектною жінкою. І щось у ній розірвалося. Замість сліз прийшло рішення.
Непотрібна? Вона доведе зворотне.
Виписавшись, вона продала обручку і купила потужний комп’ютер.
Колись вона була крутим аналітиком в ІТ. Тепер у неї залишилися час, гострий розум і пекучий біль.
Вісімнадцять годин на добу, без сну і відпочинку. Екран, коди, графіки.
І з’явився софт — унікальна програма, яка передбачала коливання фінансового ринку з небаченою точністю.
Щоб ніхто не дізнався про її стан, вона взяла псевдонім.
Так народилась «Леді Венера» — геній біржі, загадкова жінка, що ніколи не з’являлась наживо, лише у відеозв’язку, сидячи у великому кріслі, наполовину в тіні.
Минув рік. Артем — на дні. Його стосунки з донькою чиновника зруйнувалися. Фірма — на межі банкрутства. Інвестори тиснуть, кредитори погрожують.
В одному барі п’яний колега насмішкувато кинув:
— Чув про Леді Венеру? Кажуть, вона рятує навіть безнадійних. Але тобі, Соколов, до неї — як до Марсу. Ти вже нижче плінтуса.
Ці слова боліли сильніше за борги. Це була остання крапля…
Цілий тиждень він втрачав гідність: обдзвонював старих знайомих, випрошував, обіцяв відсотки, підлещувався — все заради однієї-єдиної зустрічі з таємничою жінкою, про яку говорили у ділових колах із благоговінням.
Після десятків переданих повідомлень йому нарешті призначили зустріч — у найпрестижнішому бізнес-центрі міста. Він вичистив свій найкращий костюм, годинами репетирував перед дзеркалом промову, готовий хоч навколішки впасти, аби отримати шанс на порятунок.
У його уяві вона була суворою, досвідченою бізнеследі, яка не терпить слабкості й цінує рішучість.
Просторий офіс на верхньому поверсі. Панорамні вікна відкривають вид на мегаполіс. За великим чорним столом, у широкому кріслі, сиділа жінка, повернувшись спиною до дверей, дивлячись на місто з виглядом того, хто все тримає під контролем.
Артем увійшов. Серце калатало так голосно, що заглушало думки. Він зробив глибокий вдих і почав:
— Пані Венеро… Добрий день. Я Артем Соколов. Ви — моя остання надія. Мій бізнес розсипається, я на межі банкрутства… Але я вірю у вас. Ваші здібності стали легендою. Благаю, допоможіть мені…
Він говорив довго, з надривом, перераховував труднощі, звинувачував колишніх партнерів, скаржився на обставини, просив про шанс. Жінка не озивалася, не зрушила з місця. Йому здалося, що вона його слухає — і це додавало відчаю його словам.
Коли він замовк, з голосу зникла впевненість, а обличчя палало від приниження. Тоді крісло повільно, без жодного звуку, повернулося.
Артем застиг. Перед ним сиділа Марина. Та сама. Але геть інша. Стримана, владна, з поглядом переможниці.
Вона була не в звичайному офісному кріслі, а в сучасному інвалідному — оббитому шкірою й металом. Але виглядало воно не як ознака слабкості, а як трон королеви, що тримає все під контролем.
Йому перехопило подих. Перед очима промайнув спогад — лікарня, її сльози, його жорстокі слова…
— Ма… Марина? Це… це ти? Як?.. — ледь прошепотів він.
Вона повільно оглянула його зверху донизу: вицвілий костюм, втомлені очі, погляд, повний благання.
— Допомогти? — її голос звучав холодно, з крихтою гіркої іронії. — Навіщо мені витрачати час на того, хто не приносить користі?
Вона натиснула кнопку на підлокітнику, і в кімнату мовчки увійшли двоє охоронців у строгих костюмах.
— Виведіть пана Соколова. Його час вичерпано.
Артем стояв ні живий ні мертвий. І лише коли охоронці взяли його під руки, Марина додала, дивлячись прямо в очі:
— У моїй компанії для таких, як він, місця немає. Це баласт.
Минув місяць. Підприємство Артема офіційно визнали банкрутом. Він втратив усе: справу, зв’язки, репутацію. За чутками, повернувся до батьків у провінцію й влаштувався продавцем у крамницю побутової техніки.
А Марина, яка тепер відома всьому діловому світу під псевдонімом «Леді Венера», стала однією з найвпливовіших персон у фінансовій сфері.
Частину свого капіталу вона вклала у створення високотехнологічного реабілітаційного центру для людей з інвалідністю. Не з помсти — з доброти. Вона не прагнула помсти. Вона просто довела собі та світові: справжня сила — не в тілі, а в характері.
Бо жоден біль, жодна зрада не здатні зламати дух, якщо в ньому живе віра. І внутрішній вогонь.
