За вікном ледь починає виднітися світанок.
— Охохо, поспати б, — позіхає Анна Павлівна, — що за нещастя, Мурзику, кого ти? Замерз, що ли? Іди сюди, ось в ноги… Ну запізнився, спи вже… Трохи подрімати, а потім до печі йти, охохо.
Так і не закривши очей, Анна Павлівна вирішила вставати.
Замерзнувши, з плечами зрушила, одягнула старий вельветовий халат, який давно вже зносився. Михайло Олександрович привіз його з якоїсь командировки.
Дочка, щоразу приїжджаючи, обіцяє викинути цей халат. Він весь потертий, колір давно вигорів, але такий рідний і улюблений.
Михайла, здається, вже більше десяти років немає, а вона, ось, все ще коптить небо.
Анна Павлівна строгала лучину, а сльози так і котилися, з морщинистого обличчя, падали на струнку шию, що схожа на гусину, й потрапляли на виснажену грудь.
Гіркі, великі.
— Михайле, забери мене, чому я мучусь…
Дивиться на портрет чоловіка, здається, що він насупився.
Проплакалась, стало трохи легше.
Вмилася, печка розгорілася, Мурзик розкинувся на лавці, одним оком спостерігаючи за господинею.
— Зараз, Мурзику, піду до Митяєвих, молочка тобі принесу.
Накрила голову хусткою, одягла телогрійку, хоча й висить пальто з коміром та шуба з цигейки, легка, гарна, що дочка привезла, але все ж телогрійка якось ближче до тіла, та й зручніше в ній…
Взяла літрову банку й пішла до сусідів.
Вийшла, снігу нагулялося, взяла лопату, почала відкидати сніг.
Варка слідом пішла, хоча їй і казала сидіти в коморі, дурна кучерява. Пару років тому вона стала її подружкою, маленьким цуценям, і Анна Павлівна її називала Варкою, тепер замість дзвінка, а й взимку на ніч у домі спить біля печі.
Принесла молока, напоїла печку, зігріла будинок, приготувала супчик для себе та Варки, Мурзик молока наївся.
— Іди, Мурзо, хоч мишей поганяй, дивись, який товстенький став, навіть у підпілля не пролізеш, ну. Скоро миші на твоїй голові гніздо збудують, а тобі все одно.
Супчик поїли з Варкою, собі ріденький, а їй сухариків додала.
Чай погріла, сіла пити, дивлячись у вікно.
Включила радіо, здається, розпочався радіоспектакль. Точно, треба послухати, зробила гучніше, вирішила прилягти, слухати й заснула…
Анні Павлівні сниться, що луг повний білих квітів, а вона молода, в білому платті, коса до пояса, в косі блакитна стрічка, яку дядько Тимофій з міста привіз. Вона біжить по лузі, а на зустріч їй… Михайло…
Він йде, а квіти під ним не мнуться…
Дивиться так суворо, він був строгий, Михайло Олександрович, все життя головою був, ще з початків колгоспів, його обрали головою, коли йому ще й сімнадцяти не було.
Чоловіки заможні були в селі, кержацьке село, ось і жартома його висунули.
Думали, що стара влада повернеться, і все залишиться як раніше.
Але не так сталося, Михайло показав їм, де раки зимують.
О-хо-хо, аж нюшки.
І стріляли в нього, і вилами кололи, і в річку з обриву скидали, так він трохи хромим і залишився, але як треба було, то доганяв.
Тому й на фронт у сороковому не взяли.
Всю війну трималися, хороший був голова, хоч і для фронту все робили, і перемога була важлива, але й не голодували, як він умів виходити, одному Богу відомо…
Ось так, Анна Павлівна бачить, як Михайло йде, обличчя таке похмуре, підходить, і як закричить: «Що ти, старуха, задумала! Кому скільки відмірено, стільки й прожити треба, не просися…»
Вона прокинулася, серце б’ється, сідає різко, у вухах шумить…
Що це? Михайло не хоче бути з нею…
Подивилася в вікно, вже вечоріє, скільки ж вона спала? Тепер знову всю ніч не засне, чорт…
Чує в коморі щось зашурхотіло, застукало, Варка завила, потім загавкала, ніби не від страху, а так радісно. Відкрилася двері, холодний вітер із вулиці ворвався, хтось заходить.
— Агооов, теща, ти там жива?
— Григорій, це ти? А де Ліда? Що трапилося?
— Та нічого, Лідка по малому побігла, відсунься, мати. О-опля, — ставить Гриша велику коробку.
— Здрастуй, мама, — заходить дочка в хату, цілує матір, ставить на стіл капронову сітку, повну якихось припасів.
— Що ви знову принесли? Гриша, Лідочка? Самі б поїли…
— Ображаєш, тещо… Я так розумію, ти не хочеш до нас їхати?
— Та я, Гришенька…
— Добре, добре, ми все зрозуміли… Ось тобі… мамо, іграшку привезли…
— Яку іграшку? Гриша, Ліда, що ви вигадали?
— Мамо, припини, що ти Гришу не знаєш, він же той ще жартівник… Телевізор тобі привезли.
— Що? Та ви з розуму зійшли, Ліда, Гриша, собі б…
— Мамо, в нас гарний, кольоровий, величезний, ммм, яскраві кольори, як вікно відчиняєш.
— Та ти що?
— Так… Гриша дістав, по великому блату, ну. А це тобі, мамо… будете з Семенівною дивитися, як вона там?
— Жива, що з нею буде.
Анна Павлівна була здивована, відчула себе маленькою, немов тільки з землі виросла, порівняно з зятем і дочкою. Вони їй здавалася великими і важливими.
— Ой, а що я сиджу, ви ж напевно голодні… зараз, зараз…
Гриша встановлював телевізор, Ліда носилася від холодильника до столу.
— Сиди, мам, я сама все зроблю… відпочивай… Варька, колбаски!
— Лідушка, ти що? Собакі колбасу? Ну що ти…
— Мамо, ну перестань, я їм і Мурзику яєчні привезла, подивись, подивись, ооо, що там, Гриша, концерт який?
— Та в мене ж і антенки цієї нема, Ліда… У Митяєвих є антенка…
— Мамо, так ось антенка, бачиш? Зараз Гриша все налаштує, будеш і новини дивитись, і концерти, і кіно…
— Гриша, та яка ж це антенка? У Митяєвих вона висока і то… Васька її крутить, крутить, щоб щось ловило…
— А у нас, тещо, все буде працювати без проблем, запевняю вас… Це кімнатна антенка, останнє слово техніки!
— Покажеш, ти ж треба…
— Ага, ну… що на стіл?
Сіли за стіл, Ліда з Гришею пили біленьку, Анна Павлівна теж червоного пригубила, стоїть у неї пляшечка на Пасху, так, тихо, по ложечці п’ють з Семенівною… хоч би вже прийшла…
Семенівна побачила, що до подруги приїхали гості, дочка з чоловіком, не пішла, не хотіла турбувати. І коробку ту, що Григорій тягнув, побачила, цікавість звісно з’їдала, але не пішла.
А що її турбувати?
Від’їдуть, тоді й зайде, порадується за подругу…
О-о-о, хоч би Тетяна приїхала, до Аннушки, а то Ліда приїхала, теж, мабуть, всі заняті. Не буду світло включати, так посиджу…
Анна Павлівна, прибравши за гостями, сіла на диван, щоб подивитися кіно.
Ліда з Гришею пішли до друзів, а вона сидить… пані, телевізор дивиться. Навіть Варька очі витріщила, дивиться, що це за диво таке? Мурзику все рівно, лежить, бубенці свої лизує, звісно, колбаски наївся.
Щось не запитала у Ліди, як там Леночка, як Сергій… Прийде, так запитає…
А як добре… Тепер не треба до Митяєвих ходити кожен раз, як на кіно.
А то як? Вони, здається, раді, душевні люди, але все одно незручно сидіти, як сова на тій табуретці… Іноді й заснеш, ой… думаєш, як би не впасти з тієї табуретки…
А тут, ось, своє, тепер вони з Семенівною всі передачі подивляться. А що?
Семенівна ось, в кріслі може зручно сісти. Засне, не велика біда, точно не впаде…
А Михайло правий… правий, Михайло… рано їй ще до нього, ох, як рано…
