– Маріє! Марічко! – У двір вбігла захекана сусідка, тітка Дуся. – Там твій Гришка… На сіннику! З Людмилою!
Марія скинула з голови хустку і витерла нею чоло від виступившого поту. – Як це – на сіннику? Не може бути!
– Як не може! Що, ніби вперше на світ народилася? Я ж вам, молодим жінкам, одразу казала: як тільки Людка в селі з’явилася – не зводьте з неї очей, бо ж біди не оминути.
– Тітко Дусю, та ви, певно, щось переплутали. Григорій ніколи на Людмилу не задивлявся, він же знає, яка вона… Він із самого ранку Макаричу допомагав стайню ремонтувати, як же це так…
– Зранку – стайню, а тепер, мабуть, його дочці «допомагає» господарювати! – Сусідка багатозначно кивнула і додала: – Я нічого не вигадую! Макарич учора брав у мене вила, та назад не приніс. А сьогодні вони поїхали до Анютки, меншої доньки, а Людку лишили хазяйнувати. Думаю, піду заберу вила, а там таке! Вони мене й не помітили. Хочеш – сама йди й переконайся, щоб потім не звинувачували мене, мовляв, баба даремно людей обмовила.
Марія вагалася лише мить, потім зиркнула на сусідку, кинула хустку на тин і, не відчуваючи землі під ногами, помчала через усе село. Коли добігла до двору Людмили, раптом зупинилася, ніби вкопана. Опустилася на лавку під старою горобиною, а перед очима, наче кадри старого кіно, замерехтіли спогади минулих років…
Колись вони з Людмилою були нерозлийвода. Але тепер Марія розуміла – справжньої дружби між ними не було. Вона щиро довіряла Людці всі свої таємниці, а та лише шукала вигоду.
Марія була найкращою ученицею в селі, а Люда постійно просила допомоги з домашніми завданнями. – Маш, ти ж у нас найрозумніша і до того ж моя найкраща подруга, – говорила Люда, дивлячись на неї, як на богиню. – Допоможи мені твір написати, га? Ти ж знаєш, що у мене на таке хисту нема.
– Гаразд, – махала рукою Марія, – сама напишу і собі, і тобі.
У неділю, схилившись над зошитами біля вікна, Марія бачила, як Людмила щебече з хлопцями. Та їй не було заздрісно. Вона любила вчитися, могла б писати твори хоч усьому класу. А от марнувати час на плітки їй не хотілося.
З роками Люда лише частіше бігала до Марії з проханнями. У Марії був дядько-далекобійник, який привозив подарунки з-за кордону. Марія ними майже не користувалася, а от Людмила не могла відвести очей.
– Марусю, ти ж нігті не фарбуєш? – казала вона, роблячи жалісний вираз обличчя. – Дай мені свій перламутровий лак, га?
– Не можу, – хитала головою Марія. – Це неправильно. Дядько привозить мені подарунки від душі. Якщо хочеш – приходь і фарбуй нігті тут, але дарувати не можу.
– Ну добре, – зітхала Людмила, – але могла б дати хоча б на трохи.
Вона крутила флакончик у руках, слухаючи, як всередині перекочується кулька, і зітхала: – Ото ж пощастило тобі, Машко! Дядько такий, батьки не останні люди в селі… А мої все життя на фермі працюють.
– Будь-яка праця – почесна, – з ображеним виглядом відповідала Марія. – Кожен сам обирає свою дорогу.
– А ти що вибереш? – прищурилась Люда. – У місто поїдеш?
– Напевно, – задумливо мовила Марія. – Хочу в інститут вступити.
– А я – ні! – засміялася Людмила. – Я поїду в місто чоловіка багатого шукати! Які там інститути…
Після школи їхні шляхи розійшлися. Марія занурилася в навчання, а Люда поїхала до міста шукати принца.
Закінчивши інститут, Марія повернулася додому й влаштувалася вчителькою. І лише тоді помітила сусіда Григорія. Яким же він став! Високий, статний – справжній красень! Вона все частіше ловила його погляди, а одного вечора він підійшов і, ніби на одному подиху, випалив:
– Маріє, я повинен тобі зізнатися… Я в тебе закоханий ще з дитинства.
Марія зашарілася. Їй теж завжди подобався Гриша, але вона й не думала, що цікава йому.
– Ми могли б зустрічатися? – запитав Григорій сміливіше, і Марія кивнула.
Минув рік, і до неї прийшли свати… А потім…
Після весілля, яке відзначали з великим розмахом, батьки допомогли молодим збудувати будинок біля річки. Життя потекло розмірено і спокійно. Про Людочку ходили чутки, що у місті їй живеться нелегко, але вона не хотіла повертатися назад, вірячи, що її доля знайде її саме там. Тепер її всі звали Люською. «Гарна, та безтолкова!» – шепотіли про неї. Але Марію це вже не хвилювало, вона давно зрозуміла, що їхня дружба була лише ілюзією. У неї з’явилися власні турботи – разом із Григорієм вони мріяли про дітей та будували плани на майбутнє.
Нещодавно в село повернулася Люська. Вся з себе панянка – чоловіки аж роти пороззявляли, а жінки обговорювали її, косо поглядаючи.
– Привіт, подружко! – якось увечері заявилася до Марії Люська. – Чаю пригостиш?
– Заходь, – Марія не була в захваті від її візиту, але й виставити за двері не могла.
Якраз у цей момент повернувся з роботи Григорій. Він сухо привітався з Люсею та відразу пішов у кімнату. А вона дивилася йому вслід і знову повторила свої улюблені слова:
– Пощастило тобі з чоловіком, Марійко!
Це Марії зовсім не сподобалося. До чого тут взагалі везіння? Вона завжди вірила, що кожен сам обирає свій шлях. Але сперечатися з Люською не хотіла, лише чекала, коли гість піде. І та, ніби прочитавши її думки, підвелася.
– Ой, ну й нудно з тобою, Машко. Піду я. І чоловік у тебе якийсь не надто говіркий.
Сказала й засміялася, ще раз глянувши в бік кімнати, куди пішов Григорій.
Провівши Люсю до воріт, Марія швидко повернулася до хати. Григорій уже сам собі накладав у тарілку вечерю.
– Чого їй треба було? – похмуро спитав він.
– Просто зайшла, – знизала плечима Марія. Вона й сама не розуміла, навіщо Люська приходила.
– Вона мені не подобається, – Григорій їв макарони по-флотськи, запиваючи компотом. – Буде краще, якщо ти даси їй зрозуміти, що у нас сім’я і чужим у ній місця немає.
– Звісно, Гриш, мені й самій це не подобається. У нас давно немає спільних тем для розмов. Власне, їх ніколи й не було.
– От і чудово! – посміхнувся Григорій дружині.
Та одного разу Марія помітила, як Григорій, виходячи з сараю, застібав на ходу сорочку. Волосся розтріпане, погляд розгублений. А слідом за ним вибігла Люська, спритно перегородила йому дорогу та обвила шию руками.
– Гриша?! – не стримавшись, вигукнула Марія і кинулася навтьоки.
Григорій швидко наздогнав її, схопив у обійми.
– Це не те, що ти думаєш…
Марія не дала йому договорити – вона замахнулася і дала чоловікові ляпаса.
– Не смій! Чуєш, не смій до мене торкатися і брехати! Забирай свої речі і йди! До неї! Куди завгодно, але з мого життя ти зникнеш назавжди!
Вона відштовхнула його і побігла до батьківського дому. Незабаром Григорій стояв біля воріт тестя, довго не наважуючись зайти.
– Маріє, вийди, поговори, – благала мати. – Може, ти все не так зрозуміла.
– Я все правильно зрозуміла, мамо!
– Ні, мати права, – втрутився батько, який до цього мовчав. – Вислухай його, а там вже вирішиш.
Марія накинула кофту й вийшла надвір.
– Чого тобі тут треба? – різко спитала вона. – Я все сказала!
– Маріє, я не знаю, як так сталося! Пробач мене! – благав Григорій. – Мені без тебе не жити! Не проганяй мене. Я люблю лише тебе! Дай мені шанс!
– У нас різні уявлення про любов. Ти мене зрадив – значить, не любив!
– Я не зраджував! Це все… само собою…
Григорій опустився на коліна.
– Встань! Швидко встань! – суворо сказала Марія. – Ти мене вже осоромив, не роби ще гірше! Йди! Я не пробачу!
Вона розвернулася й пішла до хати, а він залишився стояти, не звертаючи уваги на людей, що зібралися довкола.
Григорій ще кілька разів намагався поговорити з нею, але вона навіть не давала йому шансу. Врешті, тітка Дуся принесла їй ключ від дому та записку від Григорія, в якій він обіцяв більше не турбувати її, але знову клявся в коханні.
Повернувшись у спорожнілий дім, Марія вперше за весь цей час розплакалася. Було боляче через те, що людина, якій вона довіряла, так її зрадила.
Згодом до Марії дійшли чутки, що і Люська поїхала з села. Вона подумала, що, можливо, тепер вони з Григорієм разом.
Минуло два тижні. Хоча Марія була впевнена, що вчинила правильно, туга за чоловіком не давала їй спокою. Десь у глибині душі вона сподівалася, що Григорій намагатиметься домогтися її прощення, писатиме, телефонуватиме… Але від нього не було жодної звістки.
Одного ранку, збираючись на роботу, Маруся помітила, що запах її улюбленої кави викликає у неї нудоту. Потім її почав дратувати і аромат пиріжків у їдальні. Відчувши щось недобре, вона не стала відкладати і звернулася до лікаря.
– Вагітність уже близько тринадцяти тижнів, – повідомила лікарка.
Маруся здивовано відкрила рота. Її серце наповнили суперечливі почуття – хотілося кричати від щастя і водночас плакати від відчаю. Що ж тепер буде? Вона стане матір’ю-одиначкою? Згадала, як вони з Гришою мріяли про дитину, і їй стало ще сумніше.
Вона довго вагалася, перш ніж вирішила подзвонити Григорію. Він мав право знати, що стане батьком. Батьки її підтримали в цьому. Але коли вона набрала його номер, у слухавці почувся чужий голос.
– А де Григорій? – несміливо запитала Марія.
– Бачите, – пояснив незнайомець, – я знайшов цей телефон серед опалого листя. Здається, він довго пролежав під дощем. Контакти відновити не вдалося, тому я не знав, кому телефонувати. Але тепер ви можете забрати його.
– А де ви знаходитесь? – поцікавилася Маруся.
– Площа Північна, – відповів чоловік. – Я працюю в кафе «Метельниця», телефон тут.
– Але я вперше чую цю назву…
Виявилося, що чоловік знайшов телефон у далекому сибірському містечку. Отже, Гриша поїхав на заробітки, як колись мріяв, хоча Маруся відмовляла його від цього. Мабуть, Люська його підтримала. Ну звісно! Вона ж завжди хотіла багатого, щедрого, красивого чоловіка! А на півночі, кажуть, платять добре… Тим більше, ходили чутки, що Люська добре влаштувалася, але деталей ніхто не знав. Марія вирішила викреслити їх із пам’яті – тепер головне подбати про малюка.
Минуло три роки. Маруся була щаслива – її синочок підростав і дуже нагадував батька. Батьки допомагали їй, але постійно не покидало відчуття, що щось не так. У дитини має бути батько, а Ванечкин тато навіть не знає про його існування.
Одного дня Маруся отримала дзвінок із незнайомого номера. Жінка на іншому кінці дроту представилася працівницею лікарні й попросила навідати Людмилу Крюкову. Мовляв, та дуже просила, бо має важливу інформацію.
Спершу Марія подумала, що це чийсь жарт. Але коли вона передзвонила в лікарню, їй підтвердили, що Люся справді там. Усю ніч Маруся не знаходила собі місця. Їй зовсім не хотілося бачити Люську, але цікавість брала гору. Що вона такого може їй сказати? Невже щось сталося з Гришею? Від цієї думки серце стиснулося від болю. Як вона не намагалася його ненавидіти, любов усе ще жила в її душі. Та й він мав би знати, що у нього є син…
Наступного ранку Маруся поїхала в лікарню, залишивши Ванечку з матір’ю.
Вона ледве впізнала Людмилу – та виглядала виснаженою, блідою, із крапельницею в руці. А потім помітила її живіт. Люся вагітна?!
– Дякую, що прийшла, – прошепотіла Людмила.
Марія присунула стілець до ліжка й уважно подивилася на неї.
– Це дитина Григорія? – спитала вона, кивнувши на живіт.
– Ні, – похитала головою Люська. – Я вже півтора року як заміжня. Чоловік дуже хоче дитину, але у мене вже двічі були викидні. Цього разу я доносила до шостого місяця, але знову загроза… Я довго думала, прощення за всі гріхи благала, і зрозуміла – треба зізнатися, щоб не нести цей тягар. Тоді, в сіннику, все сталося не просто так…
Марія з напругою чекала пояснень, а в голові роїлися думки: де ж Григорій?
– Гриша не хотів зраджувати тебе, він справді не збирався залишатися зі мною… Ти не знала, але я була закохана в нього ще зі школи. Писала записки, а він – ніякої уваги. От і засіло в мені, що ти недостойна такого щастя… Коли дізналася, що він одружився з тобою, спокою не знаходила. А в той день мені просто пощастило. Батько покликав його допомогти, потім батьки терміново поїхали, а Гриша залишився доробити справу. Я скористалася шансом. У мене був засіб – я підмішала йому у вино… Він випив… І все сталося, як я задумала. Він нічого не пам’ятав, а я переконала його, що він винен перед тобою. Ти вигнала його, а він пішов…
– Це я… Я його вигнала… – проковтнула гіркий ком у горлі Марія.
– Це неважливо, – тихо мовила Люся. – Важливіше, що ти не дістала його. Все завжди тобі вдавалося, а мені – ні. Але тепер я зрозуміла, що була неправа. Мій чоловік готовий носити мене на руках, і я боюся уявити, що хтось може так зі мною вчинити. Я за дитину боюся… За свої гріхи розплачуюся. Пробач мене, Машо… Пробач заради дитини… Інакше… я її не народжу… Пообіцяй, що пробачиш…»
– Бог простить, – майже пошепки промовила Марія. – А я не маю права брати на себе Його роль.
Вона повільно піднялася зі стільця і рушила до дверей, а позаду почула:
– Не тримайте на мене зла через Григорія, я була дурною, поки не зустріла свою справжню долю.
Марія вийшла з лікарні, зробила глибокий вдих свіжого повітря і, помітивши каплицю в лікарняному сквері, підняла очі до неба: “Господи, прости їй усі гріхи!”
Але тепер їй не знаходилося місця від тривоги. Вона була впевнена, що Григорій весь цей час жив із Люсею. Однак тепер у голові крутилися страшні думки: а що, якщо він не просто загубив телефон, а з ним сталося щось жахливе? Адже він не міг просто так зникнути, не залишивши жодної звістки.
Повернувшись додому, Марія негайно розмістила оголошення в інтернеті, звертаючись до всіх груп того міста, де був знайдений телефон, з проханням повідомити будь-яку інформацію про її чоловіка.
За кілька годин їй відповіла дівчина, яка впізнала Григорія на фото. Вона працювала у соціальному притулку, де той перебував увесь цей час. Дівчина розповіла, що Григорій потрапив до них після лікування у лікарні, але, на жаль, його здоров’я не вдалося повністю відновити. Він категорично відмовлявся повідомляти дружині про те, що сталося, вважаючи, що вже достатньо завдав їй болю. Дівчина навіть самостійно кілька разів розміщувала його фото в соціальних мережах, але ніхто не відгукнувся.
Наступного ж дня Марія вже летіла до суворого краю. Коли вона зайшла до палати, Григорій був приголомшений і зляканий.
– Ми їдемо додому, – тихо сказала вона. – Я вже все владнала.
– Я не можу, – Григорій похитав головою, а потім зізнався: – Я хотів дати тобі час і водночас заробити грошей, але не вийшло. Мене тоді жорстоко побили в парку, і тепер я не зможу ходити. Не хочу бути для тебе тягарем. Пробач, Маріє, що все так склалося. Я не поїду…
– Це ти мене прости, – ледь чутно мовила Марія. – Люся мені все розповіла. Але поговоримо про це потім, а зараз збирайся. Нас чекає вдома Ванечка, як ти і мріяв назвати сина.
– Як? Чому? – на очах Григорія з’явилися сльози. – Не можу в це повірити…
Коли Марія привезла чоловіка додому, сусіди почали пропонувати свою допомогу. Чутки швидко розлетілися і дійшли навіть до Люсі. За кілька днів вона сама зателефонувала Марусі м’яким, нерішучим голосом.
– Маріє, я знаю, що сталося, і дуже тебе прошу не відмовлятися. Після нашої розмови мені стало легше, і тепер я хочу допомогти від щирого серця. Мій чоловік готовий оплатити операцію для Григорія. Будь ласка, прийми це як знак примирення, інакше я ніколи собі не пробачу. Адже все трапилося через мене.
Марія не дала відповіді одразу, а порадилася з чоловіком.
– Гаразд, – нарешті погодився Григорій, хоча це рішення далося йому нелегко. – Але за однієї умови: ми з часом усе повернемо.
Проте повертати нічого не довелося. Чоловік Люсі відкрив у їхньому селі теплиці і, коли Григорій пройшов успішну реабілітацію, запропонував йому стати керівником цього господарства.
– А ці гроші нехай будуть вкладом у наше співробітництво, – пояснив він. – У мене тепер донечка росте, хочу більше часу проводити з родиною, а ти тут живеш, робота буде поруч.
На цьому й порішили. Люся не переставала дякувати Григорію і Марії за те, що вони не тримали на неї зла. Вона щасливо народила донечку, і з чоловіком вже думали про сина. А Марія з Григорієм почали нове життя, вирішивши не згадувати минуле, а насолоджуватися теперішнім і будувати щасливе майбутнє…
