— Тату, ця офіціантка схожа на маму… — пробурмотів Єгор, смикнув батька за рукав.
Дмитро обернувся — і застиг на місці.
Ресторан гудів життям. Дзвеніли келихи, лунав сміх, люди жваво спілкувалися. Але для Дмитра все це ніби зникло. Його погляд був прикований до жінки на іншому кінці залу. Вона була дивовижно схожа на Ольгу — та сама постать, ті ж риси обличчя. Навіть в її очах читалася та сама суміш тепла і смутку.
Офіціантка помітила його пильний погляд і ледь усміхнулася.
— У вас все добре? — м’яко запитала вона. Навіть її голос лунав до болю знайомо.
Єгор знову смикнув батька за рукав:
— Тату, ну правда ж, вона як мама!
Дмитро не міг знайти слів. Перед очима промайнули спогади про той день, коли він втратив Ольгу… Як стояв біля її могили, не в змозі повірити, що її більше немає. А тепер — ось вона. Ні, не Ольга, але наче її відображення. Хто ця жінка?..
Зібравшись з думками, Дмитро знову подивився на офіціантку. Він мав дізнатися правду.
— Як вас звати? — запитав він.
Жінка моргнула, трохи здивовано:
— Олена, — спокійно відповіла вона. — Я можу чимось допомогти?
Дмитро про себе повторив її ім’я. Олена… Але чому вона так до болю схожа на Ольгу?
— Можна з нею поговорити? — запитав Єгор, очі хлопчика світилися нетерпінням.
Дмитро кивнув. Побачивши їх дивну поведінку, Олена насторожено нахмурила брови:
— Ви впевнені, що з вами все гаразд?
— Вибачте… — тихо промовив Дмитро. — Просто… Ви неймовірно схожі на людину, яку я кохав понад усе на світі. У це важко повірити.
Олена схилила голову, ніби намагаючись щось пригадати. Серце Дмитра стислося — це не могло бути просто збігом.
— У мене скоро перерва, — запропонувала вона. — Якщо хочете, можемо поговорити.
Дмитро з Єгором переглянулися.
— Так, будь ласка, — відповів він.
Вони вийшли у затишне подвір’я за рестораном. Листя шелестіло від легкого вітру, вдалині лунали міські звуки. Олена, сповнена зацікавлення, спитала:
— Кого ж я вам нагадую?
Дмитро глибоко вдихнув:
— Мою дружину. Ольгу. Вона померла два роки тому. А коли я побачив вас… здалося, ніби знову її побачив.
Обличчя Олени змінилося, ніби згадка про ім’я пробудила в ній далекі образи. Але вона швидко зібралася:
— Мені дуже шкода… — прошепотіла вона. — Це, мабуть, страшенна втрата.
Дмитро мовчки кивнув, не зводячи з неї очей. Вона й справді була приголомшливо схожою на Ольгу.
— Тату, а може, вони сестри? — прошепотів Єгор.
Олена здивовано розкрила очі:
— Сестри?.. Ні, у мене ніколи не було сестер. Я виросла в дитбудинку.
Дмитро напружився. В середині похолоділо.
— А де ви народилися? — обережно спитав він.
— Я не знаю, — знизала плечима Олена. — У документах лише ім’я та дата народження. Хто мої батьки — нікому не відомо.
У Дмитра пересохло в роті. Ольга теж виросла в дитбудинку, усе життя шукала рідних, але марно. Коли Олена назвала свою дату народження, у нього закрутилася голова. Це був той самий день, що й у Ольги.
Олена помітила, як змінилося його обличчя:
— Вам зле?
Він кивнув, хоча в середині все крутилося вихором. Дві жінки. Однакові риси. Спільна дата народження. Обидві сироти. І ніколи не зустрічалися.
Він згадав, як Ольга завжди казала, що десь є хтось, кого їй не вистачає, кого вона відчуває серцем.
— Ви коли-небудь шукали своїх батьків? — запитав Дмитро.
Олена сумно посміхнулася:
— Пробувала… Але безрезультатно. Суцільна порожнеча.
Дмитро провів рукою по обличчю, серце шалено калатало. Йому хотілося сказати багато, але слів не знаходилося.
Тут втрутився Єгор:
— Тату, може, мама й справді її сестра?
Олена здригнулася.
— Сестра? — перепитала вона.
Дмитро поглянув на неї. В її очах спалахнула надія.
Нарешті він сказав:
— Можливо, Ольга справді була вашою сестрою.
Олена не зводила з нього погляду, її очі блищали від емоцій:
— Ви справді в це вірите?
Дмитро кивнув:
— У нас немає доказів, але занадто багато збігів: одна дата народження, подібне минуле…
Він не став згадувати зовнішню схожість, але вона і так усе зрозуміла. Обережно провела пальцями по обличчю, ніби дивилася на себе іншими очима — як на частинку чогось втраченого.
— У вас є дитячі фото? — тихо запитав Єгор.
Олена сумно похитала головою:
— Майже немає. У дитбудинку рідко щось фотографували, а ті кілька знімків загубилися під час переїзду.
Дмитро замислився:
— У нас збереглися старі фото Ольги. Можемо порівняти.
В очах Олени знову спалахнула надія:
— Я б дуже хотіла на них подивитися.
У Дмитра тремтіли руки, коли він витягнув телефон. Перегорнув галерею й знайшов стару світлину Ольги в підлітковому віці.
— Ось, — сказав він, розвертаючи екран.
Олена нахилилася ближче, її обличчя зблідло. Вона дивилася, не відриваючись.
— Це неймовірно… — прошепотіла вона. — Це… я.
— Це Ольга, — тихо відповів Дмитро. — Але ви мов дві краплі води.
Єгор захоплено засміявся:
— Тату, мама й Олена точно сестри!
Олена ніжно провела пальцем по знімку. Всередині вирували почуття.
— Якщо це правда… чому нас розлучили? Чому ніхто нічого не сказав?
Дмитро поклав руку їй на плече:
— Ми маємо переконатися. ДНК-тест усе прояснить.
Олена глянула на нього з тривогою та надією:
— Ви справді думаєте, що варто це зробити?
— Так, — м’яко відповів він. — Ти маєш право знати правду.
Після тривалої паузи вона кивнула:
— Добре. Я готова.
Єгор плеснув у долоні:
— Ура! У мене буде ще одна тітка!
Олена усміхнулася йому, та в її очах ще жила тривога:
— А раптом це помилка?
Дмитро, відчувши тривогу Олени, тихо промовив:
— Що б не сталося, ми будемо поруч.
Вони домовились зустрітись наступного дня, щоб здати тест. Та ніч для Олени була безсонною. Думки плутались, серце стискалося — а раптом вона справді загубила частинку себе?
Зранку Дмитро з Єгором вже чекали біля лабораторії. У руках Дмитра був білий конверт із направленням.
— Готова? — спитав він м’яко.
Олена лише кивнула, хоч усередині все клекотіло.
Всередині лабораторії панувала тиша, повітря було просякнуте запахом антисептику. Серце Олени стукало шалено, та спокій Дмитра додавав їй впевненості.
Процедура тривала недовго. Тепер залишалось тільки чекати.
Щоб якось відволіктись, Дмитро запропонував зайти в сусіднє кафе. Вони сіли за столик біля вікна. Єгор крутив у руках меню, не знаходячи собі місця. Олена усміхнулась, спостерігаючи за ним. Ще вчора вона була одна, а сьогодні — у неї, можливо, з’явився племінник.
Крадькома вона глянула на Дмитра — той теж був заглиблений у думки. Незалежно від результату, їхні життя вже змінились.
Минули довгі дні очікування. Олена десятки разів перевіряла телефон, хоча розуміла — ще зарано. Дмитро теж намагався приховати тривогу, не подаючи виду перед Єгором.
І ось, одного вечора, коли зміна в ресторані добігала кінця, Олена отримала повідомлення від Дмитра: «Результати готові».
Її серце завмерло, а потім пришвидшило хід. Вона негайно зателефонувала.
— Я можу заїхати за тобою, — запропонував Дмитро, голос звучав напружено.
— Я ще в ресторані, — відповіла вона.
Через п’ятнадцять хвилин машина вже чекала біля входу. Олена сіла поруч і помітила білий конверт у його руках. Її пальці зжались. Дмитро зустрівся з нею поглядом і простягнув конверт.
— Хочеш сама подивитись? Чи мені прочитати? — запитав він.
— Прочитай ти… — прошепотіла вона, не зводячи з нього очей.
Голос Дмитра став м’яким:
— Ви з Ольгою були сестрами.
Олена прикрила рот долонею, стримуючи ридання. Хвиля емоцій накрила її. Вона ніколи не знала, що в неї була сестра. Ніколи не чула її голосу, не торкалась її рук. Сльози текли по щоках, та вона не звертала на них уваги.
Дмитро ніжно стиснув її руку. Вона повільно відкрила очі й побачила його теплий погляд. У ту мить вона зрозуміла: знайшла не лише сестру, вона знайшла дім.
Погладивши конверт тремтячими пальцями, вона прошепотіла:
— Сестра…
Це слово відчувалось водночас новим і таким рідним, ніби вона вимовляла його вперше.
Єгор, який тихо сидів позаду, уважно спостерігав за ними, розуміючи значущість моменту, але мовчав.
Олена обережно відкрила конверт і прочитала рядки, які підтверджували почуте. Акуратно сховавши документи, підняла очі:
— Я навіть уявити не могла… — прошепотіла. — Я ж навіть не знала, що вона існує. А тепер… вже пізно.
— Ольга завжди вірила, що десь є рідна душа. Вона шукала, хоч і не знала кого, — твердо сказав Дмитро.
Олена заплакала:
— Вона шукала мене… і не знайшла…
— Зате ти знайшла нас, — м’яко сказав він. — Тепер ти не одна.
Єгор дотягнувся й поклав маленьку долоньку на її руку:
— Тепер ти з нами, тітонько Олено.
Олена крізь сльози засміялася. Його слова стали теплим промінцем у її темному світі. Вона вже не почувалася самотньою.
Закривши очі, Олена вдихнула глибше. Її життя розділилось на «до» і «після». І в цьому новому «після» її чекало щось тепле і справжнє.
— Тітка Олена тепер назавжди з нами? — весело запитав Єгор.
Вона усміхнулась, серце її переповнилося теплом:
— Назавжди, — пообіцяла вона. І хлопчику, і Дмитру, і самій собі.
Машина рушила крізь вечірнє місто. Олена дивилася у вікно, а думки її поверталися до Ольги. Вона уявляла, яким міг бути їхній шлях, якби вони зустрілись раніше.
— Я відвезу тебе до Ольги додому, — тихо сказав Дмитро. — Там усе залишилось, як було: речі, книги, фото.
У Олени перехопило подих:
— Я дуже хочу побачити…
Єгор захитав головою:
— У нас є мамині альбоми! Ти побачиш, якою вона була!
Коли вони приїхали, Дмитро на хвилину затримався на порозі — ніби готувався до хвилі спогадів. Олена зробила крок усередину й вдихнула повітря — воно й досі берегло аромат Ольжиних парфумів.
У вітальні Дмитро простягнув їй альбом. Вона тремтячими руками розгорнула його. У кожному знімку — усмішка, обійми, тепло. Вона ніби знаходила сестру заново: в цих світлинах, у пам’яті, у новій родині.
Дмитро сидів поруч, розуміючи: для Олени це не просто фото. Це — міст до того, що вона втратила.
Єгор пригорнувся до неї:
— Мама завжди шукала тебе. Якби знала — ніколи не залишила б тебе саму.
Очі Олени наповнились сльозами. Вона міцно обняла хлопчика й тихо прошепотіла Дмитру:
— Дякую, що знайшли мене… Дякую, що прийняли.
Дмитро м’яко стиснув її руку:
— Тепер ми родина. Назавжди.
Олена знову заглибилась у фотографії. Вони вже не були просто картинками — кожна дихала любов’ю.
Минулого не повернути. Але тепер у неї було майбутнє. Разом з ними.
Того вечора Олена залишилась у Дмитра й Єгора. Вони довго ділились історіями про Ольгу, сміялись і плакали разом. І з кожною хвилиною Олена відчувала — вона вдома.
Коли настав час прощатись, Дмитро сказав:
— Тобі не потрібно йти. Цей дім тепер і твій.
Олена подивилась на нього, потім на Єгора, що заснув, поклавши голову їй на плече. По її тілу пройшла тремтіння — не від страху, а від відчуття справжнього щастя.
Вона усміхнулася й прошепотіла:
— Я залишусь.
Єгор обійняв її уві сні, а Дмитро лише кивнув, знаючи: усе нарешті стало на свої місця.
А ви вірите, що доля здатна звести людей, які загубили одне одного на самому початку шляху? Чи можливо відчути рідного, побачивши його вперше? Поділіться своїми думками в коментарях.
