– Тату! Татусю! – голос шестирічного Сашка прорвався крізь важку тишу квартири. – Іди скоріше сюди! Тату!
Андрій здригнувся. У голосі сина звучало стільки радості, що на мить здалося – усе, як раніше, коли вони були втрьох.
– Що сталося, синочку? – він підвівся, відчуваючи, як ниють коліна. Останнім часом він старів не по днях, а по годинах.
Сашко стояв біля вікна у вітальні, притиснувшись носом до скла. Його маленькі долоньки залишали вологі сліди на склі, і за інших обставин Андрій обов’язково зробив би зауваження. Але зараз…
– Тату, та це ж мама! – хлопчик збуджено вказував кудись на двір. – Дивись, он там, біля гойдалок!
Серце Андрія пропустило удар. Він повільно підійшов до вікна, вже знаючи, що побачить. Біля старих гойдалок, де вони так любили проводити вечори втрьох, хиталася тінь від розлогого клена. В променях призахідного сонця вона й справді нагадувала силует жінки з розвіюваним вітром волоссям.
– Це просто тінь від дерева, малий, – слова дряпали горло, але він мусив їх вимовити.
Сашко заперечливо похитав головою з тією впертою впевненістю, на яку здатні тільки діти: – Ні, татку, це мама! Вона нам махає! Ходімо до неї?
Андрій опустився навколішки біля сина, обережно обіймаючи його за плечі. Від хлопчика пахло яблучним шампунем і тією особливою дитячою чистотою, що завжди нагадувала йому про Лену. Це вона вибирала ці шампуні, вона наполягала на цих ритуалах купання, вона… Господи, як багато вона встигла залишити їм перед тим, як піти.
– Саш, – почав він, але горло стиснулося. Як пояснити шестирічній дитині, що мами більше немає? Що тіні на землі — це просто тіні, а не знаки від тих, хто залишив нас?
Хлопчик повернувся до нього, і в його очах – таких самих волошкових, як у матері – стояли сльози: – Але я точно бачив… Вона усміхалася, татку. Чесне слово!
І в ту мить Андрій зрозумів: він не може, не має права руйнувати цю дитячу віру. Можливо, Лена й справді тут, просто бачити її дозволено лише їхньому синові.
– Знаєш що? – він провів рукою по неслухняних вихрах Сашка. – Давай зробимо мамі приємне. Пам’ятаєш, як вона любила наші малюнки?
Обличчя хлопчика миттєво осяялося: – Давай! Я намалюю їй гойдалку і клен! І напишу «Привіт»!
Андрій спостерігав, як син стрімголов побіг за альбомом, і відчував, як у горлі ставав важкий клубок. Тінь за вікном усе ще коливалася на вітрі, але тепер у ній було щось… рідне.
Останні місяці Андрій часто прокидався серед ночі від ледь чутних кроків у коридорі. Спершу це лякало – здавалося, що Лена, як колись, йде до холодильника за водою. Але це був Сашко. Хлопчик крадькома пробирався до світлини мами у вітальні – тієї, де вона сміялася, тримаючи оберемок польових квітів.
Тієї ночі Андрій знову почув м’які обережні кроки. Він лежав, прислухаючись до нічної тиші, і кожен звук стискав його серце.
– Мамо, я сьогодні отримав п’ятірку, – долинув шепіт із вітальні. – З читання. Пам’ятаєш, як ти казала: «Кожна літера – це дверцята у нову історію»? Я тепер багато читаю, чесно-чесно…
Андрій заплющив очі, і гарячі сльози покотилися по щоках. Лена справді так казала. Вона завжди вміла перетворювати звичайні речі на маленькі дива. Навіть чищення зубів представляла битвою з мікробами-піратами. Тепер ці чари залишилися тільки в їхніх спогадах.
– І ще, мамо… – голос Сашка затремтів. – Тато тепер зовсім не сміється. Навіть коли я розповідаю йому кумедні історії з садочка. Допоможи йому, добре? Ти ж завжди знала, як його розсмішити…
Щось обірвалося в грудях Андрія. Він тихо підвівся і пішов до вітальні. Сашко сидів на підлозі перед світлиною, схрестивши ноги по-турецьки. У світлі місяця його піжама із зорельотами здавалася сріблястою.
– Ей, космонавте, – лагідно покликав Андрій. – Не спиться?
Хлопчик здригнувся і озирнувся. В його очах блищали сльози: – Татку… я просто… я хотів…
– Іди сюди, – Андрій опустився поруч і притягнув сина до себе. – Я теж інколи розмовляю з мамою.
– Справді? – Сашко підняв голову. – А вона відповідає тобі?
Андрій замислено глянув на світлину Лени.
– Бачиш, малюк, – прошепотів він, – мама завжди поруч. Ось тут, – він лагідно торкнувся маленьких грудей сина, там, де билося сердечко. – Коли мені особливо важко, я заплющую очі й ніби чую її голос, ніби відчуваю, як вона гладить мене по голові й каже: «Все буде добре, коханий. Я поряд».
Іноді мені навіть здається, що я чую її сміх. Особливо коли ти смієшся – у тебе така ж ямочка на щоці, як у неї.
Сашко міцніше притулився до батька: – Тату… а ти не підеш, як мама? Бо я боюся…
Ці слова вдарили болючіше за будь-який кошмар. Андрій повернув сина до себе: – Послухай мене уважно, космонавте. Я нікуди не піду. Ніколи. Ми з тобою команда. Пам’ятаєш, як мама казала? «Справжня родина – як сузір’я: навіть якщо одна зірка згасає, інші продовжують світити одна одній.»
У темряві вітальні вони сиділи, обійнявшись, і Андрій відчував, як швидко б’ється маленьке серденько сина. Він усвідомлював, що весь цей час, борючись із власним болем, не помічав, як сильно його потребував Сашко.
– А можна… я сьогодні з тобою посплю? – прошепотів хлопчик.
– Звісно, космонавте. Але давай візьмемо твого ведмедика, бо йому самотньо там одному.
Сашко вперше за довгий час щиро всміхнувся: – Татку, ти як мама! Вона теж завжди казала, що ведмедик сумує сам!
І в цій дитячій посмішці, в цьому теплому спогаді Андрій зрозумів: вони обов’язково впораються. Обов’язково.
