У невеликому селищі, де вулиці потопали в піщаному пилу, а будинки тулилися один до одного, жила звичайна родина. Віктор та Анна — люди, які за життя бачили чимало. Вони не були багатими, але й не бідували. Їхні дні минали в роботі на землі, турботі про дітей та хатніх справах. Здавалося, їхнє життя усталене й повне. Але одного дня все змінилося.
Анна дізналася, що знову вагітна.
Віктор був прагматиком до мозку кісток. Для нього думка про ще одну дитину, коли й так ледве вистачає на трьох, здавалася безглуздою. Грошей ледь вистачало на найнеобхідніше, а тут ще один рот годувати.
— Анно, ти з глузду з’їхала? Тобі вже сорок три! Ми ледве справляємось з тими, що є, а тепер ще й це… — Віктор довго підбирав слова, щоб виразити своє розчарування.
Але Анна стояла на своєму. Вона відчувала — ця дитина має з’явитися на світ. Це було її особисте, глибоко емоційне рішення, вище за будь-які аргументи розуму.
Коли народилася Таня, Віктор навіть не поїхав зустрічати дружину з пологового. Поява дівчинки для нього відбулася десь на периферії його життя. Коли він повернувся додому, все ніби було як раніше — тільки тепер у домі з’явилася ще одна маленька дівчинка, яка майже одразу загубилася серед інших.
— Вікторе, подивися, яка вона гарна! — Анна дивилася на новонароджену з любов’ю, але в очах чоловіка не було й крихти тепла.
Молодша донька росла в тіні старших дітей та холодного батька. Сестри й брат майже не помічали її. Анна намагалася дати Тані все, що могла, але її сил ставало дедалі менше. Дівчинка часто залишалася сама, заглиблена у свої думки, намагаючись зрозуміти, чому тато, якому вона так хотіла сподобатися, не звертає на неї уваги.
Таня мріяла, що якщо зробить щось особливе, батько нарешті її помітить. Навіть у шість років вона все ще сподівалась, що він заговорить до неї чи хоча б посміхнеться. Вона не зводила з нього очей, коли він спілкувався з іншими дітьми, але він завжди відвертався.
— Тату, подивися, які я зібрала ягоди! — якось Таня підбігла до нього з кошиком, повним малини.
Але Віктор лише насупився:
— Поклади на стіл, мені ніколи.
Одного разу, коли Тані виповнилося шість, вона пішла з мамою до лісу по гриби. З радістю вона збирала улюблені татові гриби, мріючи, що ввечері вони всі разом сядуть за стіл і він, можливо, зверне на неї увагу.
Але доля вирішила інакше. Раптово почалася злива. Анна, поспішаючи додому, спіткнулася об корч і впала. Таня злякалася, кинула відерце з грибами й побігла назад.
— Тату, мама впала! — закричала вона, задихаючись від бігу.
Віктор сидів за столом і спершу не зрозумів, у чому справа.
— Мама не встає! — повторювала Таня, показуючи в бік лісу.
Уся родина кинулася на допомогу. Коли вони дісталися туди, Анна лежала без руху. Лікарі потім сказали, що вона померла миттєво, вдарившись головою об пень.
З того дня життя Тані змінилося назавжди. Віктор, переживши похорон дружини, почав звинувачувати в усьому наймолодшу доньку.
— Це ти винна! — кричав він на Таню, коли вона плакала у кутку. — Ти її вбuла!
Старші діти, підтримуючи батька, вимагали, щоб він позбувся «винуватиці». Оточена ненавистю та звинуваченнями, Таня відчувала, як її світ розсипається. Вона не могла зрозуміти, чому її ніхто не любить і чому весь біль родини впав саме на неї.
— Тату, вижени її! Це через неї мами більше нема, — наполягала старша сестра, дивлячись на батька з образою…
Коли бабуся Віктора, ставши свідком усіх цих подій, забрала Таню до себе, дівчинка на мить відчула полегшення. Та незабаром вона зрозуміла: і тут її не чекають. Якось вона випадково підслухала розмову батька з бабусею.
— Мамо, їй немає місця у нашій хаті, — говорив Віктор з втомленою холодністю. — Ти ж сама вже не молода, як ти витримаєш ще одну дитину?
Таня завмерла за дверима, кожне слово вонзалося їй прямо в серце.
— Але ж вона така сама дитина, як і всі інші. Як можна віддати її до інтернату? — тихо заперечила бабуся.
— А ти скажи мені, чим я їх усіх прогодую? Четверо — це вже занадто, — відповів він без краплі співчуття.
Не витримавши, Таня вибігла в кімнату.
— Татку, я майже нічого не їстиму! Прошу тебе, не віддавай мене в дитбудинок! — благала вона, витираючи заплакане обличчя.
Але Віктор лише відвернувся. Його мовчання було гірше за будь-яку відмову.
Життя в інтернаті виявилось болючим і непростим. Таня довго сподівалась, що хтось за нею прийде. Але з часом до неї дійшло: цього не буде. Коли приходили дорослі, щоб всиновити дитину, усі кидались до них із надією в очах — усі, крім Тані. Адже навіть рідний батько від неї відмовився. То навіщо вона комусь ще?
Минав час. Закінчивши інтернат, Таня вирішила повернутись додому. Глибоко в душі жевріла надія: може, її все ж чекають? Але дійсність виявилась суворішою за найгірші спогади.
Коли вона ступила на поріг, перша, кого побачила, була її старша сестра. Та ледве впізнала Таню і зустріла її холодним поглядом.
— Танько, тобі тут не раді. Навіщо приїхала? — вимовила вона з крижаною байдужістю.
Таня ледь проковтнула клубок у горлі, намагаючись зберегти рівновагу.
— Це ж і мій дім. Я повернулась, — відповіла вона, але голос зрадницьки затремтів.
Сестра насмішкувато хмикнула.
— Повертаються туди, де їх чекають. А тут тебе ніхто не чекає. Тут я, моя родина і батько. Тобі тут місця немає, — сказала вона твердо, наче остаточно вирішила Таніну долю.
З хати вийшов батько. Побачивши Таню, він завмер. Його обличчя залишалось непроникним. Вона ступила крок назустріч, та Віктор підняв руку, даючи зрозуміти, що далі йти не треба.
Не промовивши й слова, він повернувся й пішов у хату.
Таня опустила голову і повільно пішла. Вона пішла на мамину могилу. Привела до ладу місце, посиділа поруч, поговорила з нею — так, ніби та могла почути. А потім вирішила: більше вона тут не залишиться. Це не її дім. Не її родина.
Вона вирушила до райцентру.
Таня сиділа на холодній лавці в центрі міста. Люди проходили повз, ніхто її не помічав. Навколо панував рух і гомін, а вона почувалась чужою. Її руки міцно стискали сумку з усіма речами — трохи одягу та документи. Місто здавалося ворожим і байдужим.
Години тягнулись безкінечно. Таня не знала, куди йти. Перед очима знову й знову спливали спогади: дитинство, мати, дім. Але тепер усе це було далеким і чужим. Охопило відчуття самотності. Їй хотілося просто зникнути.
— Дівчино, з вами все гаразд? — почула вона м’який голос поруч.
Вона підняла очі й зустрілася поглядом із молодим чоловіком. У його очах світилась щирість.
Тане здавалося, що горло стислося — сльози потекли самі собою. Всі роки болю прорвались назовні.
— Так, усе добре… — прошепотіла вона, але голос тремтів.
Хлопець не поспішав іти.
— Може, вийдемо звідси? Он там кафе. Вип’ємо чаю. Мене звати Костянтин, — запропонував він.
— Таня, — відповіла вона коротко і рушила слідом.
У кафе вона розповіла йому все. А він, вислухавши, запросив до себе. Сказав, що вдома тільки мама, і місце для ночівлі знайдеться.
Минуло десять років. У Тані було все: Костя, діти, свекруха. Але того дня вона була неспокійна.
— Доню, щось трапилось? — спитала свекруха, помітивши її тривогу.
— Не знаю. Якесь відчуття, — зітхнула Таня.
— Йдемо на чай. Костя з дітьми ось-ось повернеться, — лагідно мовила свекруха.
Коли вони повернулись, Таня трохи розслабилася. Вона давно не згадувала про родичів. Колись вона надсилала листи — про переїзд, про весілля, про народження двійнят. Але відповіді не було. Навіть на мамину могилу вони приїжджали так, щоб не бачити рідної хати.
Та ввечері задзвонив телефон.
— Це твій номер? — запитав голос.
— Так.
— Це Лєна. Батькові зле. Просив, щоб ти приїхала попрощатись, — і зв’язок обірвався.
Костя почув усе. Підійшов і м’яко сказав:
— Поїхали, Таню. Я з тобою. Мама з хлопцями залишиться. Завтра ж вихідний.
Таня лише кивнула. Дорогою мовчали. Вона була в думках. Перед очима пливло минуле: мати, дитинство, біль.
Коли приїхали, сутеніло. На подвір’ї стояли сестра й двоє незнайомців. Лише за мить вона впізнала брата й молодшу сестру. Але всі вони були чужими.
Як тільки Таня ступила в дім, старша сестра крикнула:
— Не думай, що тобі щось належить!
Таня завмерла. Вона знала — тут її не чекають.
У кімнаті лежав батько. Блідий, знесилений, очі згаслі. Але коли побачив Таню, у них спалахнуло життя.
— Ти приїхала… Дякую, — прошепотів він.
— Що трапилось, тату? — тихо спитала вона.
— Старий я… Вже кінець, — ледь чутно мовив він.
— А лікар? Що каже?
— Я і сам знаю… Але послухай. Пробач мені. Я не можу з цим помирати. Аннушка мені сниться, дивиться з докором. Я ж любив тебе… Просто не вмів показати. Казав, що ти мені не потрібна… І що з того вийшло? Ти страждала. А в інтернаті — хоч не любили, але й не ненавиділи.
Очі Тані наповнились слізьми. Вона не вірила, що чує це від нього. Але в його словах була правда, і в її серці давно вже жило прощення.
— Татку, я давно пробачила. Я так хотіла тебе обійняти…
Костя мовчки поклав руку їй на плече.
— Може, поїдемо в місто? Покажемось лікарям, — запропонував Костя.
Віктор не заперечував.
У машині Таня думала про дитинство. Біль поволі зникав, залишаючи спокій. Батько був поруч — і це вже щось.
Через три тижні Віктор трохи одужав. Почав ходити, їсти. Таня з дітьми часто його навідувала. Ворожнеча зникла.
В день виписки Віктор прошепотів:
— Я… Я додому поїду.
— Куди? — здивувалась Таня.
— В село.
— Та ні, — твердо сказала вона. — Я щойно знайшла батька. А діти — діда. Залишайся з нами.
— Місця всім вистачить, — додав Костя, допомагаючи Віктору.
Наступного ранку в домі лунали дитячі голоси. Внуки гомоніли, просили діда повести їх на риболовлю.
— Вставайте, тату! Все готово! — покликала Таня.
Віктор усміхнувся. Щось тепле розквітало в душі. Таня дивилась на нього, на Костю, на дітей — і відчувала спокій.
— Танюш, Аннушка мені сьогодні снилась… У сміху.
Таня взяла його за руку і усміхнулась у відповідь.
Тепер усе стало на свої місця.
