Настя залишилася сиротою, коли їй було лише шість. У той рік бабуся Зоя Семенівна вперше відпустила її батьків відпочити на море вдвох.
Так сталося, що вони приїхали на місце вже ввечері й, не чекаючи ранку, поспішили скупатися. Взялися за руки й зайшли в морську воду… Більше їх ніхто ніколи не бачив.
Бабуся оформила опіку і з того часу маленька Настя залишилася з нею назавжди.
До пенсії Зої Семенівні залишався ще рік. Вона розуміла, що на її зарплатню та допомогу на дитину особливо не розгуляєшся, тож одразу вирішила не балувати внучку, хоч як би їй цього хотілося. Дівчинку потрібно було навчити жити за можливостями, бо сподіватися на чиюсь підтримку, поки вона виросте, не доводилося.
Спочатку Настя дуже сумувала за батьками. Цілими днями сиділа за столом, малювала мовчки: мама, тато, море, сонце…
Зоя Семенівна помітила її талант і записала внучку до школи з художнім ухилом.
З часом біль почав стиратися, адже дитяча пам’ять не зберігає смуток надовго. Тим більше, що вона стала школяркою – а у школярів, як відомо, справ по горло. Плюс бабуся, яка не дозволяла Насті байдикувати. Щойно у дівчинки з’являлася вільна хвилинка, Зоя Семенівна знаходила для неї якусь справу по дому. До десяти років Настя вже вміла непогано прибирати, могла приготувати щось просте, розбиралася у покупках, знала, як правильно економити.
Жодних труднощів із внучкою у бабусі не виникало: Настя добре навчалася, і все самостійно. Була слухняною, охайною та лагідною. Сусідки заздрили Зої Семенівні:
— Пощастило тобі з онукою! Наших тільки спробуй приголубити – одразу сердяться. А твоя – справжній янгол.
Вони навіть не підозрювали, що Настя ніколи не просить у бабусі грошей на власні потреби – знає, що зайвих у домі просто немає.
Але кожна бабуся колись була дівчинкою. Тож Зоя Семенівна чудово розуміла, що внучці потрібні кишенькові гроші. І одного разу запропонувала Насті їх заробляти.
— Бабусю, а як же я можу заробити? Я ж ще мала!
— А я вже стара. Але ж працюю. Ось бачиш – в’яжу шкарпетки, продаю. Людям радість, а нам – користь.
— Але ж я цього не вмію!
— А я тебе навчу, але трохи пізніше. У мене є інша ідея. Подруга розповідала, що у Будинку Творчості постійно діє виставка рукоділля. Якщо щось купують – гроші віддають майстрові. То чого ж чекати?
І Настя взялася до справи. Швидко навчилася в’язати гачком серветки, килимки, іграшки, навіть сумочки. Почала шити прихватки для кухні.
І що найдивовижніше – її роботи розкуповувалися блискавично! Тож дівчинка завжди мала трохи грошей, хоч і невеликі. Навіть хотіла поділитися з бабусею, але та лише відмахувалася:
— Сама заробила – сама й трать. Але з розумом, щоб і тобі користь, і нам із тобою на життя допомога.
Роки минали. Настя закінчила школу, влаштувалася працювати на швейну фабрику. Через рік вступила на заочне навчання до університету.
Саме там вона зустріла майбутнього чоловіка.
Два роки молоді зустрічалися, а потім подали заяву до РАЦСу.
Жених одразу сподобався Зої Семенівні – добрий, турботливий, роботящий, як і її внучка.
Якось бабуся сказала йому:
— Бережи мою дівчинку, онучку. Незабаром у неї нікого, крім тебе, не залишиться. Але ти не сумнівайся – Настя буде тобі гарною дружиною. А мені б ще правнучка побачити…
Як у воду дивилася. Вона померла через два місяці після народження маленького Сергійка. Настя назвала сина на честь батька – чоловіка, якого бабуся так любила.
Коли Зоя Семенівна вперше взяла малюка на руки, її очі наповнилися сльозами:
— Очі… Очі діда…
Останні дні бабуся майже не вставала, але весь час тримала Настину долоню у своїх натруджених руках, ніжно погладжуючи її.
Її глибокі сині очі випромінювали стільки любові, що здавалося – в кімнаті ставало світліше.
— Дякую тобі… – прошепотіла бабуся і тихо зімкнула повіки…
Минув місяць після похорону. Настя з чоловіком поїхали до бабусиної квартири, щоб навести лад, розібрати речі.
Там дівчина виплакала всі свої сльози. Кожна дрібничка, кожна чашка нагадували про дитинство, яке, попри всі труднощі, було щасливим поруч із найдорожчою людиною – бабусею.
Чоловік заліз на антресолі й дістав велику коробку. Настя ніколи її раніше не бачила.
Розкривши коробку, Настя затамувала подих: всередині лежали в’язані серветки, прихватки з клаптиків, різноманітні вироби, які вона свого часу відносила до Будинку Творчості.
Виходить, вона приносила туди свої роботи, а бабуся потай їх викупала й знову повертала додому?
— Навіщо, бабусю? — прошепотіла Настя, ніби очікуючи відповіді.
— Мабуть, Зоя Семенівна не хотіла, щоб ти засмучувалася, і прагнула, щоб ти вірила у свій талант, — припустив чоловік, який знав цю історію.
— Вона жаліла мене… Тому й скуповувала моє рукоділля. А я була впевнена, що хтось цінує мою працю, вірила в себе! Відчувала, що можу сама заробити, бути незалежною, дорослою… Ох, бабусю… Дякую тобі… мамо моя… — прошепотіла Настя, обіймаючи знайдені речі, як щось найдорожче у світі.
