— Та як же тебе занесло, дурна ти голово! Кому ти тепер треба з дитиною?! І як ти збираєшся її ростити? Я тобі не помічниця, запам’ятай! Я тебе виростила, а тепер ще й твій довісок! Не потрібна ти мені, збирай речі й щоб духу твого в моєму домі не було!
Катя мовчки слухала крики, не зводячи очей. Її остання надія — що тітка все ж пустить переночувати бодай на якийсь час, поки не знайде роботу — щойно розвіялась.
— Якби жива була мама…
Батька Катя не знала, а матір п’ятнадцять років тому збив на переході п’яний водій. Опіка вже готувалася оформити її до інтернату, коли несподівано з’явилася далека родичка — троюрідна сестра матері. Вона й забрала дівчинку до себе. Власний будинок і стабільна зарплата дозволили оформити опікунство без проблем.
Жила тітка на окраїні південного прикордонного містечка: влітку тут зелено й спекотно, взимку — дощі. Катя ніколи не була голодною, завжди мала чистий одяг і звикла до праці — адже в приватному будинку завжди знайдеться робота. Можливо, їй бракувало материнської ласки, та кого це хвилювало?
Навчалася дівчина добре. Після школи вступила до педінституту. Веселі студентські роки промайнули швидко, і от — закінчення навчання, заліки здані, і Катя повертається в знайоме містечко. Але цього разу повернення не радувало.
Тітка, накричавшись, трохи вгамувалася:
— Іди з двору, щоб очі мої тебе не бачили!
— Тітко Тань, може хоча б…
— Я сказала: геть!
Катерина мовчки взяла валізу й вийшла за хвіртку. Невже вона уявляла собі повернення сюди таким? Приниженою, покинутою й вагітною? Термін ще невеликий, але Катя вирішила не приховувати — сказала правду. Не хотіла брехати.
Треба було шукати хоч якесь житло. Дівчина йшла вулицею, заглиблена в думки, не зважаючи на навколишнє.
Південне літо було в розпалі. В садах дозрівали яблука, груші, золоті абрикоси. Виноградні лози тягнулися під навісами, а сливи ховалися під темним листям. З дворів тягнуло ароматом варення, смаженого м’яса, свіжих лепешок. Хотілося пити. Катя підійшла до однієї хвіртки й звернулася до жінки біля літньої кухні:
— Господине, дайте, будь ласка, напитися.
Поліна, ще кремезна жінка під п’ятдесят, озирнулася на голос:
— Заходь, коли з добром.
Вона черпнула з відра кухоль води й подала дівчині. Та сіла на лавку й жадібно пила.
— Можна посидіти трохи? Дуже вже спека.
— Сідай, дитино. Ти звідки? З валізою бачу.
— Я щойно інститут закінчила, шукаю роботу в школі. А жити — ніде. Не знаєте, хто кімнату здає?
Поліна уважно подивилася на дівчину: охайна, чиста, але втомлена і ніби пригнічена.
— Можеш у мене поселитися. І мені веселіше буде. Багато не візьму, але умова — плати вчасно. Якщо згідна — ходімо покажу кімнату.
Жінка зраділа, що матиме постоялицю — зайва копійка не завадить, особливо тут, у глухому містечку, де з підробітком складно. Син живе далеко, в гості приїздить рідко, тож буде з ким провести зимові вечори.
Катя, не вірячи в таку несподівану удачу, поспішила слідом. Кімната була маленькою, зате затишною: вікно в сад, стіл, два стільці, ліжко і старенька шафа. Їй цього вистачить. Швидко домовились про оплату, і дівчина, перевдягнувшись, пішла до управління освіти.
Почались будні. Робота, дім, знову робота. Катя не встигала й помітити, як минав час.
Вона здружилася з господинею, яка виявилася доброю та чуйною. І Поліна теж прив’язалась до простої скромної дівчини. Катя, коли могла, допомагала по господарству, а вечорами вони сиділи в альтанці з чаєм — осінь на півдні приходила не скоро.
Вагітність проходила легко. Катерина не мала токсикозу, обличчя було чистим, хіба що трохи поправилася. Вона розповіла Поліні свою історію. Такі історії — не рідкість.
На другому курсі Катя закохалася. І не в кого-небудь, а в Ігоря — красеня, єдиного сина забезпечених батьків, викладачів того ж інституту. Вони не хотіли відпускати сина до столиці: його майбутнє — навчання, аспірантура, викладання. Все це — поруч з ними.
Розумний, вихований, компанійський — Ігор подобався багатьом. Але звернув увагу саме на скромну Катю. Можливо, його зачарувала її тиха усмішка, карі очі чи тоненька постать із м’якими кучерями. А може, він відчув споріднену душу. Вони майже не розлучались до кінця навчання. Каті майбутнє з ним здавалося світлим.
Той день вона пам’ятала до дрібниць. Зранку стало погано — не переносила запахів, нудило кілька днів поспіль. Згадала про затримку. Купила тест. Дві смужки. Не могла повірити. Попереду — держіспити. Як Ігор сприйме новину? Вони ж не планували дітей…
Хвиля ніжності накрила її, коли вона погладила живіт:
— Маленький…
Дізнавшись усе, Ігор вирішив того ж вечора познайомити її з батьками.
Згадуючи ту зустріч, Катя не могла стримати сліз. Батьки Ігоря запропонували їй зробити аборт і після іспитів виїхати. Одна. Мовляв, Ігореві треба будувати кар’єру, а вони — не пара.
Що він обговорював із ними — Катя не знала. Але наступного дня він мовчки зайшов, поклав конверт з грошима на стіл і так само пішов.
Катя не думала про аборт. Вона вже любила це крихітне життя в собі. Це її дитина. І хоч було важко, вирішила прийняти гроші — вони знадобляться.
Поліна вислухала Катину історію й зітхнула:
— Буває всяке. І це ще не найгірше. Молодчина, що дитинку залишила. Не знищила душу. Хай буде тобі втіхою, а там, дивись, ще все й складеться добре.
Та Катя й чути не хотіла про якесь примирення з Ігорем. Вона не могла пробачити — занадто болісно відчувала відмову.
Час минав. Катя вже не працювала, ходила важко, перевалюючись з боку на бік. Чекала дня народження малюка. Хто ж буде — хлопчик чи дівчинка? Узистка не змогла сказати. Але це не мало значення — аби був здоровий.
У лютому, в суботу, почалися перейми. Поліна відвезла її в лікарню. Пологи пройшли легко — народився міцний хлопчик.
— Єгорко, мій Єгорчик, — шепотіла Катя, гладячи пухку щічку сина.
Катя здружилася з жінками в палаті. Вони розповіли, що дві доби тому тут народила доньку жінка начальника прикордонного загону. Але, виявляється, вони навіть не були розписані.
— Уявляєш, завалив її квітами! Медсестрам — коньяк з цукерками. Щодня на уазі приїздив. Та тільки все пішло шкереберть. Вона казала, що не хотіла дитини й зробила дурницю. Потім лишила записку, що відмовляється. Уявляєш?!
— А з дитиною що?
— Годують із пляшечки. Медсестра каже, краще до грудей прикласти, але хто ж погодиться?
Під час годування принесли ту дівчинку:
— Може, хтось погодує? Слабенька вона, — з надією сказала сестричка.
— Давайте мені. Шкода ж дитину, — Катя обережно поклала сина на ліжко й взяла малечу.
— Ой, яка біла! І така маленька! Зватиму тебе Маняшею.
На фоні Єгорка дівчинка здавалася зовсім крихітною. Катя приклала її до грудей — дитя жадібно засмоктало, та за кілька хвилин солодко заснуло.
— Я ж казала — слабенька, — мовила медсестра.
Відтоді Катя годувала двох.
Через два дні в палату зайшла сестричка й повідомила: приїхав батько дівчинки, хоче побачити жінку, яка годує його доньку. Так Катя познайомилася з капітаном Дмитром Кузнєцовим, начальником прикордонного загону — молодим чоловіком середнього зросту з пронизливими голубими очима.
Подальші події персонал пологового, а згодом і все містечко згадували ще довго — фінал цієї історії був вартий того, щоб його пам’ятали.
У день Катиного виписування всі — лікарі, медсестри, санітарки — зібралися на ґанку. Перед ним стояв уазик, прикрашений рожевими й блакитними кульками. Молодий військовий у формі допоміг Каті сісти в авто, де вже була Поліна, й передав їй спершу блакитний, а потім рожевий згорток.
Посигналивши на прощання, машина рушила й зникла за поворотом.
Ось так буває — ніколи не знаєш, до чого призведе той чи інший крок. Бо життя — це ще той майстер на несподіванки.
