Дзвінок у двері пролунав так раптово, що я здригнулася й ледь не впустила з рук порожню картонну коробку.
Я не чекала гостей. Тим паче тут, у цьому будинку, про який майже ніхто ще не знав.
На ґанку стояла Тамара Іванівна, моя свекруха. Вона дивилася на мене, а потім перевела погляд на фасад будинку.
— Привіт, Аню, — у її голосі не було й натяку на подив, лише холодна, вивчаюча зацікавленість.
— Добрий день, Тамаро Іванівно. А ви як…
— Ігор сказав, що ти хотіла зробити йому сюрприз. От, вирішила допомогти, — вона переступила поріг, навіть не чекаючи запрошення.
Її погляд ковзав по просторому холу, панорамних вікнах, дубових сходах, що вели нагору.
Я мовчки зачинила двері. Мій сюрприз, який я готувала чоловікові кілька місяців, щойно перестав бути моїм.
— Мило, — кинула вона, знімаючи пальто. — Простенько, але зі смаком. Напевно, влізли в іпотеку по самі вуха? Ігор же не вміє відкладати.
Вона говорила це так, ніби цитувала виписку з його медичної карти. Ніби її син не здатен на жоден серйозний крок без її дозволу.
Я не відповіла, лише повісила її пальто в порожню шафу. Запах її парфумів — різкий і важкий — миттєво заповнив простір, ніби позначаючи територію.
— Покажеш, що ви тут понабирали? — запитала вона, проходячи до вітальні.
Я пішла за нею, відчуваючи себе гідом у власному домі. У домі, який я купила сама.
Кожну деталь — від відтінку паркету до форми дверних ручок — я обирала особисто. За гроші, про які Тамара Іванівна не знала. І не мала ніколи дізнатись.
Пів мільйона доларів. Ця цифра досі не вкладалася в голові. Рік безсонних ночей, десятки невдалих спроб і один геніальний рядок коду, який змінив усе.
Проєкт, який я вела таємно від усіх, було продано. А я, «бідна сирітка Анечка», як полюбляла називати мене свекруха за родинним столом, в одну мить стала багатшою за всю їхню родину.
— Кухня велика — це добре, — крізь зуби пробурмотіла вона, проводячи пальцем по ідеально гладкій стільниці з штучного каменю. — Хоч буде де розвернутись. А то у вашій комірчині й каструлю поставити нікуди.
Кожне її слово було наче маленький укол, до яких, здавалося б, я мала звикнути за п’ять років шлюбу. Але тут, у стінах мого дому, вони боліли інакше. Гостріше.
Ми піднялися на другий поверх. Спальня, кабінет, кімната для майбутньої дитини.
Вона заглядала в кожні двері, і з кожним кроком її обличчя ставало все похмурішим. Усмішка, з якою вона зайшла, давно зникла, залишивши по собі лише погано приховану досаду.
Вона не могла второпати. Її картина світу, в якій її син одружився на бідній безприданниці, тріщала по швах. Цей будинок у неї не вкладався в голові. Він був надто великим, надто дорогим, надто… справжнім.
Ми знову спустилися до вітальні. Тамара Іванівна зупинилася біля великого вікна, що виходило на сад, де вже зеленіла свіжа трава.
Вона довго дивилася на дерева, на акуратні доріжки, на невеличкий ставок у кутку ділянки. Потім повільно обернулася.
Її очі впилися в мене. Погляд був важкий, ніби вона намагалася пропалити мене наскрізь і заглянути в душу. Вся її напускна ввічливість зникла.
— Та ти ж нища — звідки в тебе такий будинок?
Її запитання зависло в повітрі, густе й задушливе, мов аромат її парфумів. Я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати тремтіння в пальцях. Спокій. Лише спокій.
— Чому ви так говорите, Тамаро Іванівно? — мій голос звучав рівно, можливо, навіть надто стримано.
Вона усміхнулася короткою злою посмішкою.
— А як мені ще казати? Я знаю, скільки заробляє Ігор. І знаю твої копійки за ті картинки в інтернеті.
На перший внесок за такий палац ви б відкладали до моєї пенсії. Тож не треба робити з мене дурепу.
Вона зробила крок до мене.
— Це кримінальні гроші? Ігор у щось втягнувся? Кажи правду!
Я дивилася на неї — і вперше за всі ці роки в мені не було ані страху, лише крижаного, кришталево чистого гніву.
Вона принижувала не лише мене, вона зневажала власного сина, ніби він не здатен на успіх. І одночасно топтала мій труд, безсонні ночі, мою мрію.
— Цей будинок куплено на чесно зароблені гроші, — чітко промовила я. — І до криміналу він жодного стосунку не має.
— То що ж тоді? Багатий коханець? — прошипіла вона.
Я так сильно стиснула кулаки, що нігті врізались у шкіру долонь. Ось воно — дно, до якого вона легко дісталася.
— Вам не спадало на думку, що я могла заробити ці гроші сама?
Тамара Іванівна розсміялася голосно й натужно, закинувши голову.
— Ти? Анечка? Дівчинко, не сміши. На чому? На продажі листівок? Максимум, на що ти здатна — вдало вийти заміж. Що, власне, й зробила. Але навіть мій син не зміг би потягнути це один.
Сміх урвався, вона раптом знову стала суворою.
— Гаразд. Раз уже встряли, треба думати, як викручуватись. Дім треба продавати. Терміново. Поки по Ігоря не прийшли. Погасите борги, а на залишок купите щось скромніше. І ближче до нас. Так мені буде спокійніше.
Вона говорила так, ніби вже все вирішила. Ніби цей дім — її проблема, яку вона зараз великодушно вирішить.
— Ніхто нічого продавати не буде, — сказала я, ледве втримуючи дихання. — Цей будинок — мій.
— Що значить «твій»? — її обличчя витягнулося.
— Саме це й означає. Він оформлений на моє ім’я. Куплений за мої гроші. І вирішувати, що з ним робити, буду я.
Тамара Іванівна застигла, мов статуя. Здавалося, вона навіть не дихає. Її мозок намагався обробити інформацію, яка не вкладалась у її звичну картину світу.
— Твої… гроші? — прошепотіла вона. — Які ще твої гроші?
У цей момент вхідні двері відчинилися, і на порозі з’явився Ігор. У руках — букет квітів і дурнувата усмішка на обличчі.
— Сюрприз! — вигукнув він, але одразу знітився, побачивши нас.
Його погляд перескакував з мого блідого обличчя на гнівне, багряне обличчя матері. Усмішка зникла.
— Що тут відбувається? Мамо? Аню?
Ігор розгублено дивився на нас, а букет у його руці здавався дивно недоречним на тлі напруження в повітрі.
— Мама вирішила, що ти вв’язався в кримінал, а я — знайшла собі багатого коханця, — спокійно промовила я, дивлячись прямо на чоловіка. — Бо ми ж не могли собі дозволити такий дім. Ми ж, мовляв, злидні.
Тамара Іванівна здригнулася і кинулася до сина, схопивши його за руку.
— Ігорчику, синку, вона не при собі! Цей дім… вона щось утнула! Я ж відчуваю!
Ігор переводив погляд із матері на мене. Він бачив її обличчя, спотворене злостивістю, і моє — спокійне, як ніколи. Він знав свою матір. І знав мене.
— Аню, що це все означає? — тихо запитав він, звертаючись лише до мене.
Я глибоко вдихнула. Настав момент.
— Це справді сюрприз. Але не той, який ти уявляв. Цей дім — наш. Точніше, мій. Я його купила.
— Купила? — Ігор насупився. — Як?
— Я продала свій проєкт. Той, над яким працювала ночами весь останній рік. Його придбала велика ІТ-компанія.
Я озвучила суму. Ігор мовчав, його очі широко розплющилися. Він не виглядав розгніваним чи недовірливим. Швидше — враженим. Повільно він опустив букет на найближчу коробку.
— Сорок… — прошепотів він. — Ти хочеш сказати… та твоя програмка для аналізу даних?
— Так. Саме вона.
Тамара Іванівна дивилася на нас, наче на божевільних.
— Який ще проєкт? Яка програма? Ігор, вона тебе обманює! Втирає локшину!
Але Ігор її вже не слухав. Він підійшов до мене й взяв мої руки в свої.
— Аню… чому ти мовчала?
— Я хотіла зробити сюрприз, — з усмішкою сказала я. — Хотіла, щоб ти приїхав, а я б вручила тобі ключі й сказала: «Ласкаво просимо додому». Без сцен.
Він дивився на мене, і в його очах з’явилось щось нове. Захоплення. Гордість. Він раптом розсміявся — спочатку тихо, потім усе голосніше, і закружляв мене по холу.
— Господи, Аню! Ти неймовірна! Просто неймовірна!
Коли він поставив мене на підлогу, Тамара Іванівна вже опанувала себе. Її обличчя набуло холодного виразу.
— Ну, допустимо, — буркнула вона. — Пощастило. Але раз ви вже маєте такі гроші, треба подумати про родину. Батькові на машину треба, Лєнці допомогти з іпотекою…
Я відсторонилась від Ігоря. Моє спокійне обличчя змінилось — тепер у ньому була лише крижана рішучість.
— Ні.
— Що — ні? — розгубилася свекруха.
— Жодних машин і жодної іпотеки. Це мої гроші. Я їх заробила власною працею. І я вирішуватиму, як їх витрачати.
— Як ти смієш! — зірвалася вона. — Це ж і гроші Ігоря! Він твій чоловік!
— Мамо, мовчи, — раптом твердо сказав Ігор. — Це Анині гроші. Вона їх заробила. І я нею пишаюсь.
Він повернувся до мене.
— Це твій дім. Твої правила.
Я подивилася на Тамару Іванівну. Вперше в житті я її не боялася. Переді мною була не маніпуляторка, а просто нещасна, заздрісна жінка.
— Думаю, вам час іти, Тамаро Іванівно, — рівно промовила я. — Нам із чоловіком треба відсвяткувати новосілля.
Вона відкрила рота, ніби хотіла щось сказати, але, зустрівшись із моїм поглядом і побачивши, що Ігор стоїть поруч, лише зціпила губи.
Вона схопила пальто, кинула на мене погляд, повний неприхованої ненависті, і грюкнула дверима.
Ігор замкнув замок. Повернувся до мене й усміхнувся.
— Ну що, господине? Проведеш екскурсію своїми володіннями?
Я розсміялася, і це був перший справжній сміх — сміх щастя, без тіні сумніву.
Поділіться своїми враженнями від цієї історії в коментарях — мені буде дуже приємно!
