«Мамо, пробач і не шукай мене. Я не люблю цю дитину. Якщо хочеш — віддай його в дитбудинок. Мені байдуже. Прощавай. Катя».
— Уявляєш, Катюха, вже зовсім скоро ми залишимо це забите місце назавжди! Я вже бачу, як ми гуляємо по столиці, які там хлопці — не те, що у нас у селі… — мрійливо вимовила Юля, задивившись у далечінь.
— Так, Юль. Дочекалися. Ще трошки — здамо екзамени і воля! Тільки хлопці в столиці мене не цікавлять. У мене є Вадим. Ти ж знаєш, він мені розповідав, яка у них шикарна квартира в центрі! Навіть не віриться, що за два місяці я вже житиму там!
— Кать, а ти впевнена, що у вас з цим Вадимом все серйозно? Він же такий зверхній, як і його батьки. — запитала подруга з ноткою сумніву.
— Так, вони всі такі — справжні столичні. Скоро й ми станемо такими. Уявляєш, приїдемо в село на крутих машинах — всі будуть заздрити!
Обидві засміялися. Катя, що сиділа біля дровітні, раптово схопилася за живіт.
— Що з тобою? — стурбовано спитала Юля.
— Щось зле мені весь день. Живіт крутить… Напевно, щось не те з’їла. Піду я додому…
— Добре, не хворій.
Катя, ледве стримуючи нудоту, дійшла до дому. Зайшла в туалет, а на виході зіткнулася з матір’ю.
— Доню, ти як? — насторожено запитала Олена Миколаївна, вдивляючись у доньчине обличчя.
— Та нічого, мам. Напевно, щось з’їла недобре. — відповіла Катя й поспішила в свою кімнату.
— Не від Вадима Дорохова ти щось з’їла?! Дивись, дочко, йому тільки одного треба! А от як це — самій дитину ростити — я добре знаю і тобі такого не бажаю!
— Мамо, досить! Вадим мене любить, і я житиму з ним у Москві! Зрозуміло?
— Доню, ти взагалі розумієш, що говориш?! Його мати з жодною жінкою в селі не вітається, коли вони приїздять. Їм не потрібна така невістка, як ти. Ми для них — ніхто.
— Ти так кажеш лише тому, що не хочеш відпускати мене з села. Але я все одно поїду й більше ніколи не повернуся сюди! — сказала Катя й грюкнула дверима.
Минуло два тижні.
— Подруго, чого ти така кисла? Столиця ж чекає! Екзамени склали — фініш! — вигукнула Юля, побачивши Катю біля магазину.
— Юль, сходи в аптеку… Купи мені тест… — Катя відвела погляд убік.
— Який ще тест? — не зрозуміла одразу подруга. Катя мовчала.
— Ти що, вагітна?! — вражено і трохи налякано перепитала Юля.
— Схоже, що так…
— От це так! Скоро будете з Дороховим матуся й татусь? — нервово засміялась Юля.
— Іди в аптеку. Мені самій зле. — попросила Катя.
— А ти чого сама не підеш?
— Там мамина подруга працює, відразу їй подзвонить.
— Гаразд. Роблю це лише заради тебе. Чекай мене тут! — Юля вказала на лавку і попрямувала до аптеки, ніби йшла виконувати надсекретне завдання.
За кілька хвилин вона повернулась, ховаючи коробочку під футболкою. Переконавшись, що нікого поруч немає, передала Кате покупку.
Катя взяла тест тремтячими пальцями.
— Я піду додому, зроблю.
— Добре, але ввечері напиши мені. Я ж хвилююся! — сказала Юля.
Катя кивнула і пішла. У ванні вона швидко розпакувала тест і прочитала інструкцію. Через хвилину вона сховала обличчя в долонях. Результат був позитивний.
Вона вийшла з ванни.
— Знову зле? — запитала мати.
Катя мовчала.
— Що ти там ховаєш?
— Нічого.
— Катя, стій!
Мати наблизилася. Ховати тест не мало сенсу.
— Я так і знала… — зітхнула мати.
— Мамо, прости мене! Я дурна, мамо! Що ж тепер робити?
— Вадиму вже сказала?
— Ще ні.
— Ходімо до Дорохових.
— Ні, мамо, не треба…
— Як це не треба? Якщо він порядний — візьме відповідальність. Тобі ж скоро вісімнадцять. Знаєш, що це таке — самій дитину ростити?!
Мати обійняла Катю.
— Все буде добре. Пішли.
Дорохови жили неподалік — на сусідній вулиці. Там мешкала бабуся, а Вадим з родиною приїздив на літо.
Коли вони підійшли, мати Вадима саме виймала пакети з багажника.
— Добрий день, Світлано Аркадіївно! — ввічливо привіталась мати Кати.
— Чого вам треба? — сухо відповіла та.
— Можна ми зайдемо? Розмова не для вулиці.
— Кажіть, що хочете.
— Моя Катя вагітна від вашого сина.
Запала тиша.
— Ви що, здуріли?! Ваша сільська дівка десь щось нагуляла — і вирішили з Вадима гроші витрусити?! — з сарказмом сказала жінка.
— Це правда… — прошепотіла Катя.
— Забирайтесь звідси! Інакше не буде по-доброму! — Світлана сіла в авто й поїхала.
Катя розридалась. Удома її чекав ще один удар — повідомлення від Вадима:
«Смишляєва, ти що, дурна? Яке ще немовля? Я тут ні до чого. Ми з тобою бачилися пару разів — і ти вже вирішила нажитися? Забудь мій номер».
Катя проплакала всю ніч, а вранці сказала матері:
— Мамо, я не хочу цю дитину. Я зроблю аборт.
— Доню, що ж ти таке кажеш?!
— Ти сама казала, що бути самотньою матір’ю — не життя.
— То я так, згоряча… Виростимо дитину. Он Соня Шмельова — лише на два роки старша, а вже донечку ростить. Без батька, але нічого.
— Ні, мамо. Я так не хочу. Я хочу до столиці.
У понеділок вони поїхали до жіночої консультації.
— Ти що, дитинко, геть із глузду з’їхала?! Зробиш аборт зараз — потім ніколи не завагітнієш! — різко сказала лікар.
— Але мені ця дитина не потрібна…
— Не потрібна?! А хто ж тобі потрібен? Той хлопець, що покинув тебе з животом?!
Катя розплакалась.
— Та не ридай, дурненька. Народиш, виростиш. Молодість — вона витримає. А в сорок будеш ридати пізно.
…Через вісім місяців народився хлопчик. Здоровий, але неспокійний.
— Мамо, та заткни ж ти його! Скільки можна?! — кричала Катя, ховаючи голову під подушкою.
— Катюшо, він же малюк, усі діти плачуть! І ти колись така була. Он уже посміхається! — ніжно сказала Олена Миколаївна.
— Мамо, я не хочу тут жити! Юля вже давно в столиці, а я? Що мене чекає?!
— Та все буде. Костик трохи підросте — в садок, ти на роботу. Можна й на заочку вступити.
— Ні! Ніякого комбінату! Я іншого життя хочу! — твердо відповіла Катя.
На ранок мати знайшла записку:
«Мамо, пробач. Я не люблю цього малюка. Хочеш — віддай у дитбудинок. Мені байдуже. Прощай. Катя».
З її очей покотилися сльози. Вона підійшла до ліжечка, де спав маленький Костик.
— Нічого, синку. Ми й удвох упораємося. А мама… нехай вирішує свою долю сама.
…Минуло сімнадцять років. До сільського магазину під’їхав дорогий автомобіль. З нього вийшла доглянута жінка років сорока.
— Пляшку негазованої води, — сказала вона продавчині.
— Катько?! Смишляєва? Невже ти?! Маму, значить, згадала? А син який вже дорослий! — впізнала її продавчиня.
— Займайтесь своїми справами, — холодно відповіла Катерина.
Вона сіла у машину. Так, це була вона. Але вже не просто Катя, а Катерина Михайлівна — власниця мережі ресторанів.
— Привіт, мамо, — тихо мовила вона, виходячи з авто.
— Катю! Катю моя, донечко! Як же я тебе чекала!
— Мамо, а де син?
— Дома, відпочиває. Вже зовсім дорослий! З хлопцями в футбол ганяли. Пішли в хату.
Катя подарувала синові новенький смартфон. Той зрадів.
— Катю, Костик у технікум збирався…
— Ні, мамо. Він навчатиметься в Москві. Я влаштую його на платне.
— Дякую, ма. Ба, не ображайся, але я в цій дірі жити не хочу. Завжди мріяв поїхати звідси. А тепер така можливість!
Олена Миколаївна згадала, як колись ці самі слова казала її донька…
«От дивина. Я все йому віддала, а він навіть не спитав, чому мати колись пішла…» — подумала вона.
— Мам, ми ж завтра їдемо? Я пацанам сказати маю й речі зібрати. А може, ти мені в Москві нові шмотки купиш? — спитав Костя.
— Звісно, все купимо, — з холодною впевненістю відповіла Катя.
— Круто!
— Завжди так у житті: кінь тягне, а чайові — візнику… — прошепотіла бабуся.
— Що, ба? — не розчув Костя.
— Та нічого, сину. Ходімо чай пити.
