Світлана дуже важко переживала розлучення. Вона щиро кохала чоловіка і навіть подумати не могла, що він зрадить — ще й із її найкращою подругою. Так за один день вона втратила двох найдорожчих людей у своєму житті.
Відтоді Світлана втратила довіру до всіх чоловіків. Колись, коли чула фразу «всі зраджують», лише посміхалась, будучи впевненою, що її це точно не стосується. А зараз на власному досвіді переконалася, що ідеальних не існує. Тепер вона вірила: більше нікому не відкриє серце.
Світлана самостійно виховувала доньку. Батько дитини сумлінно сплачував аліменти і навіть іноді бачився з дочкою, хоча особливої участі у вихованні не брав. Зрештою, Світлана змирилася з думкою, що залишиться одна до кінця життя. Ба більше — вона почала отримувати задоволення від самотності.
Та життя має свої сюрпризи. І ніхто з нас не знає, що на нас чекає за наступним поворотом.
На дні народження у подруги Світлана познайомилася з її братом. Він теж був розлучений, але що здивувало жінку найбільше — його син жив із ним, а не з колишньою. Роман пояснив: хлопець сам так вирішив, а мати не заперечувала. Вона хотіла будувати особисте життя, а підліток їй у цьому заважав.
Після тієї зустрічі Світлана відчула щось забуте й давно не пережите — той самий трепет, що буває лише у юності, коли закохуєшся по-справжньому. Ті самі «метелики в животі».
І, як виявилось, вона теж припала до душі Роману. Обоє вже були людьми з досвідом, пройшли через біль розриву, тому нові почуття давалися важко. Але серце не обманеш…
Рома попросив у сестри номер телефону Світлани. Набравшись сміливості, зателефонував їй і запросив зустрітись. Він навіть не назвав це побаченням — йому це здавалося недоречним. Просто зустрітись і поспілкуватися.
Вони пішли в ресторан, де проговорили весь вечір. Потім була ще одна зустріч, і ще…
Одного разу, коли донька Світлани Поліна залишилася ночувати у батька, вона запросила Рому до себе. Провівши ніч разом, обоє зрозуміли — не хочуть більше розлучатися.
Але в їхній теплій і дуже ніжній історії була одна проблема — діти. В обох були підлітки. Син Роми, Степан, був старший за Поліну на рік. І не лише вік їх розділяв — у них були кардинально різні інтереси, характери і навіть світогляди.
Спочатку Світлана і Рома просто зустрічались. Іноді організовували спільні прогулянки з дітьми, але ті не тільки не зближувалися — навпаки, ставились один до одного з неприязню.
Минув рік таких зустрічей, і Роман наважився: зробив Світлані пропозицію. Він по-справжньому її покохав, відчував, ніби проживає другу молодість. Йому більше не хотілося ховатись, обмежуватись телефонними розмовами та рідкісними вечорами. Він хотів справжню родину. Таку, якої не вдалося створити з першою дружиною.
Світлана була здивована, але погодилася. Вона теж мріяла про те, щоб засинати поряд з коханим, разом снідати, гуляти ввечері чи просто дивитись фільми вдома.
Разом вони все зважили. У кожного була двокімнатна квартира, але жити в одній із них не вийде — у дітей протилежної статі мають бути окремі кімнати. Рішення було одне: продати обидві квартири та купити просторий будинок. Грошей вистачало — Роман мав хорошу роботу й заощадження.
Найважчим було повідомити про це дітям. Вирішили говорити з кожним окремо, щоб не травмувати їх більше, ніж потрібно.
— Я не хочу жити з Ромою та його сином! — вибухнула Поліна. — Зустрічайтесь собі! Навіщо ця весілля і спільне життя? Мам, нам і так добре…
Світлана розуміла доньку. Їй доведеться пристосовуватись заради мами. Але Світлана теж мала право на щастя. Вона бачила навколо жінок, які присвятили себе дітям повністю, а потім вимагали від них того ж самого. І в результаті — нещасливі були всі.
Тож вона твердо заявила Поліні, що рішення вже прийняте. Але пообіцяла: думка доньки завжди буде важливою, і жоден чоловік не стане для неї важливішим за неї.
Поліна надулася, але сперечатися не стала. Тим паче, її батько нещодавно одружився й майже не бачився з нею.
Дівчинці здавалося, що мама її зраджує. Що обирає когось іншого замість неї. Але після ще однієї відвертої розмови вона погодилась. Напевно, Світлана змогла переконати її, що дочка для неї — найцінніше.
У Романа теж все було непросто.
— Чому я маю жити з якоюсь дівчинкою і її мамою?
— Бо я люблю Світлану, — спокійно відповів він. — А в неї є донька, як і в мене — ти.
— Тоді я поїду до мами, — почав маніпулювати Степан.
— Як хочеш, — не піддався Рома. — Тримати не буду, але мені буде прикро. Бо в складний момент ти вирішуєш втекти. До речі, у мами квартира маленька. А ми купуємо будинок, і я планував встановити баскетбольне кільце, щоб ми могли грати разом.
Так, теж маніпуляція. Але що вдієш.
Степа ще трохи бурчав, а потім здався.
— Але не думай, що я Поліну сприйматиму як сестру, — пробурмотів він.
— Я цього й не прошу. Але вона буде частиною нашої сім’ї, тому мінімум поваги від тебе я очікую.
Те саме сказала й Поліна. Степан їй не подобається, і вона не планує з ним спілкуватися.
Весілля Світлани й Романа пройшло тихо — були лише вони та діти. Останні, сидячи в ресторані з кислими обличчями, недвозначно показували своє ставлення.
За тиждень після весілля нова родина переїхала у свій дім. Кімнати для дітей облаштовували за їхніми побажаннями. Вони були абсолютно різні. Як і самі підлітки.
Поліна — жайворонок, вставала рано й тихенько ходила по дому, поки всі ще спали. Степан — сова, міг засидітися до ночі і спати до обіду.
Поліна ненавиділа яйця, а Степа міг їсти їх хоч тричі на день. Вона слухала корейську поп-музику та дивилася аніме, він — рок і фільми про супергероїв. Їх нічого не об’єднувало, і вони навіть не намагалися знайти спільну мову. Якщо й говорили, то щоб посваритися.
Хоча до Романа Поліна ставилася добре. Напевно, тому що їй не вистачало чоловічої підтримки, коли тато віддалився. Рома ж, хоч і строгий, ставився до неї як до рідної дочки. І часто був лагіднішим до неї, ніж до сина.
Степан також знаходив спільну мову зі Світланою. Його мати не приділяла йому уваги, була зайнята новим залицяльником. А Світлана — завжди вислухає, не критикує. І скоро Степа почав ділитися з нею навіть своїми маленькими таємницями.
Рома і Світлана сподівались, що з часом діти порозуміються. Але минуло пів року, а нічого не змінилося. Вони не сварилися, але й не спілкувалися — кожен жив у своєму світі.
А потім усе перевернулося.
У Поліни з’явився нав’язливий залицяльник із паралельного класу. Їй він не подобався, та й поводився дивно. Хлопець слідкував за нею, писав повідомлення, залишав записки в рюкзаку, кликав на побачення. Поліна прямо говорила, щоб він залишив її в спокої, але той ігнорував відмови.
Одного дня після танців у школі він перехопив її біля виходу.
— Ходімо погуляємо, — не давав пройти.
— Я не хочу з тобою йти. Відчепись! — розсердилась Поліна.
— Я тобі не подобаюсь? — насупився він.
— Ні! І ти мені набрид! — вигукнула вона.
— Та хто ти така? — обурився хлопець. — Сказав — підеш, значить, підеш! — і раптом схопив її за руку.
Поліна намагалася вирватись, але не могла. Він був сильним, а їй стало страшно. В цей час неподалік був Степа — він затримався після школи з друзями.
Помітивши, що відбувається, він без роздумів рвонув до неї.
— Відпусти її! — крикнув він.
— А ти хто такий? Її хлопець?
— Брат, виродок! — гаркнув Степан і вліпив йому по зубах.
Хлопець одразу втік, бурмочучи щось про поліцію, але, побачивши друзів Степи, швидко зник.
— Він тебе не поранив? — запитав Степа.
— Тільки синяк залишив, — буркнула вона.
— Думаю, тепер більше не підійде, — пожартував один із друзів.
— Ти додому? — спитав брат.
Поліна кивнула. Потім тихо: — Дякую.
Вперше вони повернулись додому разом. Світлана помітила — щось змінилось. А ввечері Поліна постукала в кімнату до Степи.
— Хочеш фільм подивитись?
— Давай, — знизав плечима.
Коли Роман повернувся додому, вітальня була зайнята: Степа й Поліна дивились комедію, між ними стояла миска з попкорном.
— Що відбувається? — пошепки спитав Рома.
— Сама не знаю, — усміхнулась Світлана, — але боюсь сполохати це примирення.
Відтоді підлітки почали спілкуватись. Вони так і залишились різними, але тепер їм було цікаво разом. А коли подорослішали, створили власні сім’ї, стали хрещеними одне одному і всім новим знайомим говорили, що вони — рідні брат і сестра. Бо саме так вони й почувалися.
