— Ого, які апартаменти, — голос свекрухи, Тамари Ігорівни, пролунав у коридорі раніше, ніж вона з’явилася в дверях. — Та це ж не квартира, а справжній палац, а не звичайна двокімнатка.
Олена відступила вбік, впускаючи її в тісний передпокій. Андрій, її чоловік, тут же виглянув із кімнати, швидко поцілував матір у щоку й знову сховався за дверима.
— Мам, я на нараді. Побудьте поки без мене.
Тамара Ігорівна провела його поглядом, важким і докірливим, а потім перевела очі на Олену.
Погляд пронизував, мов рентген — від свіжої вішалки до домашніх капців Олени.
— Бідолашний мій хлопчик весь у роботі, — протягнула вона, скидаючи пальто. — Совсім себе не жаліє. А ти, дивлюсь, розцвіла.
Олена нічого не відповіла, взяла пальто і мовчки повісила на гачок. Це явно не було компліментом.
Кожен її візит нагадував раптову інспекцію. Вона ходила кімнатами, заглядала в каструлі, проводила пальцем по поличках.
Шукала пилюку, безлад, а головне — докази. Докази того, що Олена — недолуга господиня й погана дружина.
— О, а це в нас що новеньке? — її палець вказав на ще пахнучий фарбою стелаж у вітальні.
— Хотіла трохи впорядкувати собі робочий простір, — стримано відповіла Олена, хоча всередині вже наростала звична напруга.
— Робочий простір? — пирхнула Тамара Ігорівна. — Ти ж з дому працюєш, Оленко. Для твоїх малюночків такі хороми? Мій Андрій гне спину на роботі, а ти тут гніздо собі в’єш.
Вона не знала. Звісно, не знала. Ніхто не знав. Вже рік, як Андрій не «гнув спину».
Його «перспективний стартап» збанкрутував ще торік, лишивши за собою лише борги й зламану людину.
Ту саму людину, яка тепер днями просиджувала в кімнаті, імітуючи зайнятість, поки Олена брала втричі більше замовлень, щоб платити іпотеку, закривати кредити й витрати на побут.
— Дуже зручний стелаж, — рівним тоном сказала Олена. — Допомагає мені зосередитися й встигати більше.
— Більше малюнків малювати? — не вгавала свекруха. Вона підійшла до холодильника, заглянула всередину з осудом. — Індичка… сир з пліснявою… Подивіться-но. Син мій вас непогано утримує. Не те що деякі — на шиї у чоловіка сидять.
Олена стиснула долоні. Хотілося закричати, викласти всю правду. Сказати, що той сир і та індичка куплені на її гонорар за проєкт, над яким вона просиділа ніч. Що її «бідолашний хлопчик» не заробив ані копійки за цілий рік.
Але вона бачила, як Андрій боїться викриття. Як сама думка, що мати дізнається про його провал, паралізує його. І вона мовчала. Заради нього.
Свекруха, не знайшовши більше нічого цікавого на кухні, рішуче попрямувала до кімнати, де Олена працювала. Та застигла на місці.
— А це що за чудо техніки? — зупинилася вона перед великим графічним монітором, який Олена придбала минулого тижня в розстрочку.
— Це мій робочий інструмент, Тамаро Ігорівно. Професійний монітор.
Свекруха обійшла його, окинула оком, і тут її погляд впав на коробку з-під техніки, ще з цінником. Її обличчя перекосилося в презирливій усмішці.
— Ага… — повільно вимовила вона. — Тепер ясно, куди йдуть гроші мого сина. Він там ночами не спить, а ти собі забаганки дозволяєш?
Вона обернулась до Олени, в очах її горіла крижана зловтіха.
— Чудово ти влаштувалась. Просто ідеально. Живеш у комфорті за рахунок чоловіка, який паше, як віл. Ані сорому, ані совісті.
Повітря в кімнаті ніби згусло. Слова свекрухи повисли в ньому, мов колючий туман. Олена глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій.
— Цей монітор — мій інструмент, який приносить нам обом дохід, — сказала вона рівно.
— Дохід? — засміялася свекруха. — Не сміши. Малювати картинки — це хобі. А гроші приносить чоловік. Мій син.
У цей момент двері прочинилися, й з’явився Андрій. Він виглядав стривоженим.
— Мам, що тут відбувається? Я чув крики.
— Нічого, синочку, — одразу пом’якшила голос Тамара Ігорівна. — Просто обговорюємо з Оленкою фінанси. Мене турбує, що вона надто марнотратна. Ось, наприклад, цю техніку — вона ж дорога. А вам ще іпотеку платити.
Андрій кинув погляд на монітор, потім на дружину. Він знав, чиї це гроші. Але мовчав.
— Це… це я їй дозволив, — пробурмотів він. — Це мій подарунок.
Олена похолола. Подарунок? Тобто тепер ще й виглядає, ніби він її забезпечує?
— Подарунок? — підняла брови Тамара Ігорівна. — Сину, ти надто щедрий. Вона тобою просто користується. Ще трохи — і зведе тебе в могилу.
Вона обняла сина за плечі, заглядаючи в очі з болем.
— Я бачу, як ти виснажений. А вона… Вона не цінує. Це треба припинити.
Олена мовчки дивилася, як її чоловік дозволяє матері топтати її гідність.
— Я думаю ось що, — оголосила Тамара Ігорівна. — Я переїду до вас на деякий час. Допоможу з господарством, прослідкую за витратами. Бо інакше вона тебе знищить.
Андрій знітився, але промовчав. Поглянув на Олену — «потерпи». Але вона більше не могла.
— Ні, — твердо сказала вона. І голос її прозвучав непривично гучно.
— Що — «ні»? — не зрозуміла свекруха.
— Ви не будете жити з нами, — чітко відповіла Олена. — Ніколи. А щодо грошей вашого сина… Я б рада була на них жити. Але є нюанс — вже рік, як їх немає.
Повисла тиша. Свекруха дивилася, мов у воду впала.
— Що ти таке говориш? — прошипіла вона. — Андрію, скажи їй, щоб вона не несла нісенітниці!
Андрій мовчав. І це мовчання було найгіршим визнанням.
— Брехня?.. — спокійно повторила Олена. — Спитайте в нього. Спитайте, чому я по чотири години на добу сплю, беру додаткові проєкти, чому ми вже рік нікуди не їздимо і не ходимо в кафе. І хто оплатив борги за його провальний бізнес.
Свекруха знітилася, але миттєво знайшла нову мішень.
— Це ти! — закричала вона. — Це через тебе він зламався! Це ти з нього все витиснула!
Андрій здригнувся. Але тепер він підняв голову.
— Досить, мамо, — сказав він тихо, але твердо.
— Що?
— Досить. Олена ні в чому не винна. Це я провалився. А вона тримала нас обох. І жодного разу не дорікнула.
Він підійшов до Олени, взяв її за руку.
— Ця квартира, їжа, техніка — все це її праця. А я… я просто ховався.
Олена подивилась на нього. І в її серці щось відтануло. Це був її чоловік.
Тамара Ігорівна стояла приголомшена.
— Ми самі впораємось, — сказав Андрій. — Без контролю. Тобі краще піти.
Вона стиснула губи, схопила пальто і мовчки вийшла. Двері гримнули — кінець.
Вони залишилися удвох. Андрій все ще тримав її за руку.
— Пробач мені, — прошепотів він. — За все.
Попереду було багато роботи — над собою, над шлюбом. Але зараз Олена вперше за рік відчула полегшення. Вона повернула не тільки себе. Вона повернула партнера.
— Ми впораємось, — сказала вона і стиснула його руку. — Разом.
