— Ну що, вдягнеш? — голос Олега був сповнений таким щирим дитячим очікуванням, що відмовити здавалося майже злочином.
Він тримав у руках светр. Громіздкий, важкий, пов’язаний із грубої вовни якогось невизначеного, світлого кольору. Подарунок його матері.
— Звичайно, — мій голос прозвучав на диво рівно. — Тільки дай хвилину.
Олег усміхнувся і вийшов зі спальні, залишивши мене саму з цією річчю. Я взяла светр у руки.
Він був теплим, майже гарячим, і пахнув сухими травами та ще чимось, ледь відчутним, тривожним. Наче старою скринею, яку не відкривали десятиліттями.
Ніна Петрівна в’язала його три місяці. Олег із гордістю розповідав мені про це, описуючи, як вона сиділа вечорами у своєму кріслі, схилившись над спицями, вкладаючи в кожну петлю свою… що? Турботу? Любов?
Я натягнула светр через голову. Вовна одразу вп’ялася в шкіру тисячею дрібних голочок. Він сів щільно, сковуючи рухи, наче чуже, нав’язливе обіймище. Мені стало жарко, задушливо.
Я підійшла до дзеркала. Виглядала я безглуздо. Широкі плечі, безформні груди. Светр перетворив мене на якесь безформне створіння.
І тут я відчула це. Під лівою лопаткою щось кололо особливо сильно, але це була не вовна. Щось тверде, маленьке, пришите зсередини.
Серце зробило різкий стрибок. Я спробувала дотягнутися, вигинаючись, але марно. Зриваючи з себе ненависну річ, я мало не роздерла її.
Вивернувши светр навиворіт, я відразу побачила це місце. Невеликий, грубо пришитий до вивороту клапоть із тієї ж вовни. Шви були нерівними, поспішними, наче зробленими в темряві.
Пальці тремтіли, поки я шукала у шкатулці маленькі ножиці. Один стібок, другий. Нитки піддалися неохоче.
Під латкою виявився щільний, туго скручений клубок. Я розгорнула його.
Це було волосся. Жорстке, сплутане в маленький, огидний жмут. Її волосся. Я знала їхній колір, їхню текстуру.
Повітря завмерло в легенях. Навіщо? Перша думка, дика й ірраціональна, була про якусь сільську магію, про приворот чи псування.
Щоб прив’язати мене до їхньої родини, до її сина? Чи, навпаки, щоб звести мене?
Я дивилася на цей огидний клубок у своїй долоні, і світ звузився до його розмірів. Це було не просто дивно.
Це було за межею. Це було послання, яке я не могла розшифрувати. Принизливе, тривожне, таке, що вторгалося в мій особистий простір.
— Ну як? Підійшов? — Олег зазирнув у кімнату з усмішкою.
Я різко стиснула долоню, ховаючи доказ. Моє обличчя палало, але я змусила себе усміхнутися у відповідь.
— Так, — видихнула я, відчуваючи, як вовна на кинутому светрі все ще зберігала тепло її рук. — Ідеально. Просто ідеально.
Увесь вечір я відчувала цей фантомний жмут волосся у себе в кулаку. Я викинула його, змала в унітаз, кілька разів вимила руки, майже обшпарюючи їх, але відчуття не проходило. Воно сиділо під шкірою.
За вечерею я не могла змусити себе дивитися на Ніну Петрівну. Я вивчала свою тарілку з такою старанністю, ніби намагалася прочитати на ній майбутнє.
Але боковим зором я бачила її руки — сухі, з виступаючими суглобами, ті самі, що в’язали светр і пришивали підкладку.
— Лєночко, а чого ти така мовчазна сьогодні? — її голос був м’яким, улесливим. — Не сподобався подарунок? Завеликий, може?
Я здригнулася й підняла очі. Вона дивилася на мене випробувально, не моргаючи. У її погляді не було тепла, лише холодна цікавість.
— Та що ви, Ніно Петрівно, — я змусила себе усміхнутися. — Светр чудовий. Просто втомилася трохи на роботі.
— Втомилася вона, — хмикнув Олег, підливаючи собі в склянку соку. — Мам, вона тепер його знімати не буде, так сподобався.
Брехня чоловіка пролунала оглушливо. Я відчула, як щоки заливає жар.
— Я дуже рада, — кивнула свекруха, і її губи торкнулася ледь помітна, дивна усмішка. — Носи, дитинко. Річ, зроблена з душею, вона гріє по-особливому. Вона оберігає.
Слово «оберігає» зависло в повітрі. Від чого? Або від кого?
Уночі я не спала. Я лежала поруч із мирно сопучим Олегом і думала. Думки металися, одна страшніша за іншу.
Що, як це не вперше? Що, як усі її подарунки, усі ці милі рукавички, шарфи, шкарпетки, які вона дарувала мені на свята, — усі вони з «сюрпризами»?
Я підвелася й навшпиньки пішла до гардеробної. У коробці на верхній полиці лежали її вироби.
Я дістала торішній шарф, який майже не носила. Він був м’якший за светр, пов’язаний із ангори. Я почала його мацати. Сантиметр за сантиметром.
Мої пальці натрапили на ущільнення на самому кінчику. Таке ж маленьке, тверде. Серце закалатало з шаленою силою. Тут не було латки, стібки були вплетені просто в узор, майже непомітно.
Мені не потрібні були ножиці. Я потягнула за нитку, і шов розійшовся. Усередині, у крихітному мішечку з підкладкової тканини, лежав… ніготь. Маленький, акуратно зрізаний ніготь із її мізинця.
Мене знудило. Я відсахнулася, упустивши шарф. Це вже була не випадковість. Це була система.
Хвора, викривлена система. Вона мітить мене. Як тварину. Вшиває в мене частини себе, щоб я стала своєю, ручною, належною їхній родині.
Я повернулася в ліжко, але сон не приходив. Я дивилася на Олега, на його спокійне обличчя, і вперше відчула себе чужою поруч із ним. Він був її частиною, її продовженням.
Чи знав він? Чи здогадувався? Чи був таким же сліпим, як і я до сьогоднішнього дня?
Наступного дня я вирішила діяти. Потрібно було зрозуміти, що відбувається. Я зателефонувала свекрусі.
— Ніно Петрівно, добрий день. Це Лєна.
— Лєночко, привіт. Щось сталося?
— Ні-ні, все гаразд. Я просто хотіла сказати… Олег тут запропонував поїхати на дачу у вихідні. А я подумала, може, нам із вами сходити кудись? Удвох. У театр, наприклад?
На тому кінці дроту на кілька секунд запала тиша.
— У театр? — перепитала вона. У її голосі чулося здивування і… щось ще. Схоже на підозру. — З чого це раптом, дитинко?
— Просто захотілося, — я намагалася говорити якнайбайдужіше. — Подякувати вам за светр. Зробити приємне.
Вона знову помовчала.
— Гаразд, — нарешті сказала вона, і її тон змінився, став майже солодким. — Я із задоволенням. Тільки давай не в театр. Давай краще до мене. Я навчу тебе в’язати.
Квартира Ніни Петрівни зустріла мене запахом хлорки та стерильною чистотою. Усе блищало: паркет, полірована стінка, скляні дверцята серванта. Цей порядок був таким самим агресивним, як і її подарунки.
Вона вже чекала на мене. На журнальному столику лежали два клубки пряжі — отруйно-жовтого кольору — і спиці.
— Проходь, Лєночко, сідай, — вона вказала на крісло навпроти свого. — Зараз почнемо. Справа нехитра, головне — увага.
Її руки взяли мої, спрямовуючи спиці. Її пальці були холодними й сухими. Я почувалася маріонеткою.
Петля, накид, ще петля. Рухи були механічними, а в голові стукала лише одна думка: «Запитай. Ти повинна запитати».
Я «випадково» впустила спиці. Вони зі стуком покотилися по паркету. Нахилившись за ними, я затримала погляд на нижніх полицях книжкової шафи. За склом стояли старі фотоальбоми в оксамитових палітурках.
— Ніно Петрівно, — я випросталася, стискаючи в руці холодний метал спиць. — А покажіть якось ваші старі фотографії? Цікаво подивитися на Олега маленьким. На вас.
Вона завмерла, її обличчя стало непроникним.
— До чого це? — спитала вона глухо.
— Я не дуже добре вмію зберігати секрети, — сказала я тихо, дивлячись їй просто в очі. — Особливо ті, що вшиті в підкладку.
Її обличчя не змінилося, але щось здригнулося в глибині зіниць. Вона повільно відклала своє в’язання.
— Моя мати теж в’язала, — промовила вона, дивлячись у стіну. — Вона була дуже… турботливою жінкою. Коли я виходила заміж, вона подарувала мені шалик. Неймовірної краси. А всередині, біля самого серця, був вшитий її локон.
Вона говорила рівним, безжиттєвим голосом, наче читала чужий некролог.
— Вона сказала, що так я ніколи не забуду, чий я рід, чия кров у мені. Що це — печатка сім’ї. Що тепер мій чоловік і його родина ніколи не зможуть забрати мене цілком. Частинка її завжди буде зі мною. Оберігатиме.
Вона всміхнулася, і ця усмішка була страшнішою за крик.
— У кожному подарунку була така «печатка». Волосина. Ніготь. Інколи шматок тканини з її сукні. Вона казала, що так робить мене своєю. Назавжди.
Ніна Петрівна перевела на мене важкий погляд.
— Я ненавиділа її. І ненавиділа ці речі. Але я не могла їх викинути. Це ж… пам’ять. Турбота. Ти розумієш?
Я не розуміла. Переді мною була не потвора, а зламана, скалічена жінка, яка відтворювала той самий жах, що пережила сама.
Вона не знала, як інакше любити. Її любов була контролем. Її турбота — тавром.
— Я не хотіла тебе образити, дитино, — у її голосі вперше прозвучала щира, майже жалісна нота. — Я просто прагнула, щоб ти стала нашою. Щоб Олег… щоб він не пішов. Як пішов від неї мій батько.
Я підвелася. Жовтий клубок скотився з моїх колін на підлогу. Уся містика, весь жах розвіялися, залишивши по собі лише густий тягар жалю й усвідомлення. Усвідомлення того, що я мушу тікати.
— Я все зрозуміла, Ніно Петрівно, — промовила я. Мій голос звучав твердо. — Дякую за урок.
Я вийшла з квартири, не озираючись. На вулиці я вдихнула на повні груди холодне, чисте повітря.
Увечері, коли Олег повернувся з роботи, я чекала його на кухні. На столі лежали два квитки на літак в один кінець і роздруковані оголошення про оренду квартир в іншому місті.
— Що це? — здивовано глянув він на мене.
— Це наше майбутнє, — відповіла я. — Або моє. Олеже, твоя мама дуже хвора. Але її хвороба не лікується пігулками. І вона заразна. Я не дозволю їй отруїти нашу сім’ю.
Я дивилася на нього й уперше бачила не лише коханого чоловіка, а й сина своєї матері.
— Ти маєш обрати, — сказала я. — Просто зараз.
Минуло три роки.
Ми жили в місті біля моря, у квартирі з величезними вікнами, що виходили на південь. Сонячне світло заливало кімнати від ранку до вечора, і в його променях танцювали порошинки, які я ніколи не встигала витирати.
Наша дворічна донька Аня із захопленим вереском ганялася за сонячними зайчиками по підлозі.
Того дня я повернулася з прогулянки з Анею. Вона заснула в колясці, і я, залишивши її на заскленому балконі, пішла на кухню. Олег уже був удома, сидів за столом, втупившись у одну точку. Перед ним лежав розкритий поштовий конверт.
— Щось сталося? — спитала я, і серце тривожно здригнулося.
Ми ніколи не отримували листів. Це було однією з умов нашої втечі — повна ізоляція від минулого.
— Мама, — тихо сказав він, не підіймаючи голови. — Її більше немає. Інсульт.
Він не плакав. Його обличчя було сірим, як той светр, а плечі опущені. Я підійшла й обійняла його зі спини, поклавши підборіддя йому на плече. Він накрив мої руки своєю долонею.
— Мені шкода, — прошепотіла я. І це була правда. Мені було шкода його. І навіть її, ту жінку, замкнену у власній покаліченій любові.
— Лист від її сестри. Тітка Валя пише, що останнім часом вона майже ні з ким не спілкувалася. Запитує, чи приїдемо ми на похорон.
Я мовчала, даючи йому час. Рішення мало бути його. Він сам обірвав цю пуповину три роки тому, на тій самій кухні, коли подивився на два квитки й сказав: «Я обираю нас».
Це був найважчий і найважливіший вибір у його житті.
Я обмежила спілкування з його матір’ю, але він продовжив, бо це все ж була його мама.
За тиждень прийшла посилка. Тітка Валя, не дочекавшись відповіді, надіслала коробку з «пам’ятними речами». Олег відкривав її сам. Я стояла в дверях, готова в будь-який момент його підтримати.
Він діставав речі й мовчки розглядав їх. Старі фотографії. Шкатулку з її нехитрими прикрасами.
Фарфорова статуетка. А на самому дні лежали спиці й недов’язана дитяча шкарпетка з отруйно-жовтої пряжі.
Олег довго дивився на неї. Потім обережно склав усе назад у коробку, заклеїв її скотчем і виніс у коридор, до вхідних дверей.
— Завтра зранку викину, — сказав він.
Уночі я прокинулася від тихого плачу. То плакала Аня у своєму ліжечку. Я підійшла, взяла її на руки, і вона відразу притулилася до мене, зарившись носиком у шию.
Я колихала її, вдихаючи солодкий дитячий запах, і дивилася у вікно на темне море.
Я думала про те, що любов — це не клітка. Не тавро. Не «печатка роду», вшита під підкладку.
Любов — це коли ти даєш іншій людині повітря. Коли ти готовий відпустити. Коли обираєш його щастя, а не власний спокій.
І я знала, що це порочне коло обірвалося. На мені. На нашій маленькій сім’ї, яка почалася з чистого аркуша, у місті біля моря, де так багато світла.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
